_

 Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Адреса: 03110, м. Київ-110,
вул. Солом'янська, 24
Тел./факс: (044) 275-30-02
E-mail: mail.cdiak@arch.gov.ua

“...Я взяла на себе обов’язок зробити все можливе, щоб полегшити долю Шевченка”

Автопортрет,
подарований В. Рєпніній

Портрет В. Рєпніної,
робота Т.Шевченка

Ці слова належать княжні Варварі Миколаївні Рєпніній, щирому другові Т. Г. Шевченка. “Тихим ангелом” назвав її поет у присвяті до поеми “Тризна”.

Поему “Тризна” Т. Г. Шевченко написав в листопаді 1843 р. під час перебування в Яготині у родині Рєпніних. Посвяту В. М. Рєпніній, за її свідченням у листі до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р., створено експромтом 11 листопада 1843 р.: “Когда убрали чай,... и мы остались вчетвером; он стал болтать вздор, и я сказала ему, как жаль, что он оставил своє уединение, потому что он говорит столько глупостей; после этого водворилось полное молчание, никто не проронил слова. “Тихий ангел пролетел”, – сказал Шевченко. – ... “Вы умеете разговаривать с ангелами, – сказала я; – расскажите же нам, что они вам говорят”. Он вскочил с места, побежал за чернильницей, схватил лист бумаги, лежавший на столе, и стал писать, потом подал мне эту бумагу, говоря, что это – посвящение к одному произведению, которое он вручит мне позже” (Русские пропилеи. – М., 1916. – Т. 2. – С. 208–209). Це була поетична присвята В. М. Рєпніній:

Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
  Мечты о рае пробудил…

Перед присвяченням після заголовка написано: “На память 9 ноября 1843 года. Княжне Варваре Николаевне Репниной”.

З 1842 р. родина Рєпніних мешкала в містечку Яготині Полтавської губернії. Тоді ж в родині жили талановиті сестри-сироти Псьол – Олександра, Глафіра і Тетяна. В липні 1843 року Олексій Капніст привіз до Яготина Тараса Шевченка для копіювання портрета батька княжни. Поет і художник був прийнятий всією князівською родиною привітно і щиросердно. Теплі стосунки склалися в нього з молоддю – княжною Варварою і сестрами Псьол. Дочка князя Варвара Миколаївна від батька успадкувала гуманне, доброзичливе ставлення до простого народу, якому завжди намагалася допомагати і, по суті, присвятила цьому все своє життя. 35-річна Варвара була захоплена талантом і поезією Шевченка. Вона також вразила 29-річного поета якоюсь неземною тугою й віддаленістю від реального світу. Однак саме це й відлякувало поета від зближення з княжною. Аристократка й учорашній кріпак швидко знайшли спільну мову. Поезія, живопис, музика й душевні розмови захоплювали обох і поступово переростали в любовний роман. З боку Рєпніної це було палке кохання, а з боку поета... Важко точно сказати. Принаймні, вона була для нього кимось значно більшим, ніж просто знайома чи друг. “Мое влечение к нему обнаруживалось все более и более; он мне отвечал теплым чувством, но страстным никогда…”, – зізнавалася пізніше княжна своєму духовному наставникові Шарлю Ейнару, який жив у Швейцарії. – “Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений… Я очень привязана к нему, и не отрицаю, что если бы я видела с его стороны любовь, может быть, ответила ему страстью”. Оскільки любов не була взаємною, то княжна вирішила, що їй Богом призначено стать ангелом-хранителем поета, і усіма силами своєї душі боролася з пристрасним почуттям.

Варвара Миколаївна з розумінням і глибокою симпатією поставилась до творчості Шевченка, сприяла поширенню перших естампів його “Живописної України”, завдяки клопотанню Рєпніних міністр освіти на початку 1847 р. призначив Т. Г. Шевченка вчителем малювання в Київському університеті. Врешті-решт між ними зав’язалася тепла довірча дружба, що не уривалася майже до останніх років життя поета.

Пізніше, коли Т. Шевченко потрапив на заслання, В. Рєпніна докладала зусиль, щоб полегшити його долю, листувалася з ним, надсилала йому книги. 18 лютого 1848 р. Варвара Миколаївна приватним листом французькою мовою зверталася до головного начальника Третього відділення власної його імператорської величності канцелярії графа О. Ф. Орлова з проханням виклопотати дозвіл Т. Г. Шевченкові малювати: “… я звертаюсь до Вас, пане графе, з благанням за нещасного Шевченка. Знаючи його дуже добре, я можу запевнити, що, яка б не була його провина, він покараний надто суворо відданням у солдати і висланням, що не було потреби, щоб його переконати в його виновності, ще додавати таку жорстоку витонченість, як заборона малювати. Маю надію, графе, Ви зрозумієте, що я взяла на себе обов’язок зробити все можливе, щоб полегшити долю Шевченка, оскільки я знаю його дуже добре і знаю ще те, що він зовсім самотній на цьому світі. Для досягнення цієї мети я не маю іншого шляху, як звернутися до Вас с благанням одержати для нього дозвіл на малювання. Я прошу у Вас цієї милості, смиренно склавши на грудях руки!”. Але граф Орлов вважав “ранновременным входить по сему предмету со всеподданнейшим докладом”.

Княжна була єдиною, хто не побоявся листуватися з опальним поетом, підтримувати його навіть у засланні, її листи зігрівали Шевченкові душу, поринали у спогади: “Тринадцатый день уже читаю Ваше письмо. Наизусть выучил, а сегодня только нашел время и место (в казармах) ответить Вам. Добрейшая и благороднейшая Варвара Николаевна. Я как-бы ото сна тяжелого проснуся, когда получу письмо от кого-нибудь неотрекшегося меня, а Ваше письмо перенесло меня из мрачных казарм на мою родину – и в ваш прекрасный Яготин, – какое чудное наслаждение воображать тех, которые вспоминают обо мне. … и в настоящее время я принадлежу к самым счастливым, я, беседуя с вами, праздную 25 февраля, не так шумно, как это было прежде, но тихо, тихо и так весело, как никогда не праздновал”.

У 1850 р. при обшуку у Т. Г. Шевченка серед інших листів було вилучено і листи В. Рєпніної. За словами слідчих, “в трех письмах княжны Варвары Репниной заключаются молитвы и выражение желания, чтобы всемогущий Господь помог ему, Шевченке, нести тяжелый крест”. З цього приводу граф О. Ф. Орлов висловив княжні зауваження: “Милостивая государыня княжна Варвара Николаевна! У рядового Оренбургского линейного № 5 батальона Тараса Шевченки оказались письма Вашего сиятельства; а служащий в Оренбургской пограничной комиссии коллежский секретарь Левицкий в проезд свой через Москву доставил к Вам письмо от самого Шевченки, тогда как рядовому сему высочайше воспрещено писать; переписка же Ваша с Шевченкою, равно и то, что Ваше сиятельство еще прежде обращались и ко мне с ходатайствами об облегчении участи упомянутому рядовому, доказывает, что Вы принимаете в нем участие, неприличное по его порочным и развратным свойствам.

По высочайшему государя императора разрешению, имею честь предупредить Ваше сиятельство как о неуместности такого участия Вашего к рядовому Шевченке, так и о том, что вообще было бы для Вас полезно менее вмешиваться в дела Малороссии, и что в противном случае Вы сами будете причиною, может быть, неприятных для Вас последствий”. Після такого попередження листування між Шевченком і Рєпніною припинилося.

Десятирічне поетове заслання провело між Рєпніною та Шевченком нездоланну межу. Княжна так і не вийшла заміж, а поет так і не оженився. Дві самотні долі на короткий час з’єдналися, щоб розійтися назавжди. Тарас Григорович заїхав у Москву по дорозі в Петербург, Рєпніна й Шевченко зустрілися двічі, 17 та 23 березня 1858 р. Та краще б вони не зустрічалися. Колишня щирість почуттів і безпосередність стосунків кудись зникли, а натомість виросла стіна відчуженості. Письменник Богдан Лепкий свого часу назвав цю зустріч “сумовитою”. Він писав, що “княжна не сподівалася побачити такого Шевченка, яким він був тепер. Вправді з неволі посилав він їй свій портрет (словами), як солдата лисого й опущеного, але в душі носила вона його таким, яким в останнє бачила, молодим, повним темпераменту, з палкими очима, з чолом високим, круглим, гладким. Тепер явився їй передвчасний старець, з довгими сідими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею остався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання”. Більше вони не бачилися.

І все ж таки ця дивовижна жінка мала на Тараса Григоровича величезний вплив. Після її смерті журнал “Киевская старина” надрукував некролог, у нім такі проникливі слова: “Варвара Николаевна была не только другом и покровительницей, но добрым гением, олицетворенной совестью поэта. Она поддерживала в нем веру в его високое призвание и со свойственной ей прямотой не раз высказывала ему горькие истини, когда он сбивался с истинного пути. Когда нам Шевченко стряслась беда, и он, разжалованный в солдаты, был сослан сначала в Оренбург, а потом в киргизскую степь, Варвара Николаевна деятельно, хотя и безуспешно хлопотала о смягчении его участи и поддерживала его падающий дух своими письмами”.

На сьогодні відомо вісім листів Т. Г. Шевченка до В. М. Рєпніної і 16 її листів до поета. Нижче подаємо факсиміле трьох останніх листів В. М. Рєпніної, надісланих Шевченкові у 1848 р., що зберігаються в ЦДІАК України. Листи неодноразово публікувалися, але факсимільно ніколи не відтворювалися.

Людмила Демченко
заступник директора архіву
з науково-методичної роботи


Документи

Головна сторінка         Про архів         Довідковий апарат         Звернення громадян         Контакти

Copyright © 2018 - ЦДІАК України
Всі права застережені