_

 Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Адреса: 03110, м. Київ-110,
вул. Солом'янська, 24
Тел./факс: (044) 275-30-02
E-mail: mail.cdiak@arch.gov.ua

8 серпня 2017

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ПЕРШІ КРОКИ

Засновники Української козацької держави, Богдан Хмельницький та його соратники, з’явились не на порожньому місці – їм передували не менш видатні особистості і події. Розробка державницької ідеї та власне процес творення відбувалися за неймовірно складних, винятково несприятливих обставин. Ідея козацької держави виникла у другій половині XVI ст., коли з’явилися для цього певні історичні передумови – настання відповідного етапу національного самоусвідомлення еліти як належної до українського («руського») народу, а також становлення козацтва як привілейованого стану. Різке зростання національної свідомості в українському суспільстві відбулося після Люблінської унії 1569 р., коли Велике князівство Литовське, до якого входила більша частина українських земель, об’єдналася з Короною Польською. Тоді з цих двох частин склалося нове державне утворення – Річ Посполита. При цьому третю велику складову, що існувала на величезній території новоствореної Речі Посполитої – Русь, було поставлено у нерівноправне, прямо-таки підневільне становище. Географічно тогочасна Русь – це Україна і Білорусь, причому білоруські землі так і залишилися в юрисдикції Великого князівства Литовського, а територію з українським населенням було підпорядковано Короні. Ця територія, що залишилася цілком відкритою перед татарськими нападами, в умовах Речі Посполитої могла захиститися здебільшого тільки завдяки самоорганізації, що, зрештою, викликало зростання національної самосвідомості й піднесення значення козацького стану. На початковому етапі козацтво перебувало під впливом, та й навіть організовувалося українськими магнатами й шляхетством.

Етап обстоювання власних прав шляхом боротьби, пошуки виходу почалися у відповідь на насилля, національну і релігійну експансію на українські землі. Цей процес супроводжувався виразною денаціоналізацією магнатів і панства, які в українському суспільстві все більше ототожнювалися з поляками, тому поставала їхня безперспективність як державотворчої еліти. Нею ставало козацьке військо.

Ідея козацької держави спочатку зародилася в умах національної еліти і на папері, причому вона, тільки-но зародившись, почала витісняти ідею Князівської держави, що була домінуючою спочатку, у XVI ст. Першим, хто висловив думку про об’єднання обох ідей, був київський біскуп Йосип Верещинський – фактично перший теоретик-фундатор Задніпровської козацької держави, яку він бачив у формі князівства чи герцогства з підлеглістю польському королеві, а козацький стан розглядав як шляхетський. Проект Йосипа Верещинського став основоположним для козацького державотворення упродовж тривалого часу, зокрема й під час Національно-визвольної війни середини XVII ст., частково навіть у XVIII ст. Програмний твір Йосипа Верещинського «Війську Запорозькому пресвітлий наказ» (остаточне опрацювання 1596 р.) – одна з найцікавіших пам’яток суспільно-політичної думки в Україні XVI ст. В ній йдеться про автономне козацьке самоуправління в Українському князівстві. Столицею держави визначалося м. Переяслав, де перебував князь задніпровський разом зі своїм територіальним полком. Вища посадова особа в козацькому війську – гетьман, зі своїм полком мав посідати м. Лубни. Ще 11 козацьких полків охоплювали Лівобережжя, Київщину, Полісся й Південну Білорусь. Кожен з цих 13 полків поставав не лише військовим підрозділом, але й окремою адміністративно-територіальною одиницею, з закріпленням відповідної земельної власності. Шляхетські маєтності з цієї території або мали бути перенесені, або шляхта поступала на службу до князя. Визначалася кількість постійного війська і територіального – «на всяку потребу».

Урядові спроби вписати козаків, які досить могутньо заявили про себе як політична сила з другої пол. XVI ст., у структуру Речі Посполитої відзначалися малоефективністю, бо їхньою головною метою було приборкання козацтва, а не вирішення конфліктів. Козацький спротив все більше набував форм збройної боротьби – повстань, воєн, у якій питання створення автономного державного утворення у складі Речі Посполитої та зрівняння козацтва у правах зі шляхтою набував першорядного звучання. Національно-визвольні мотиви, на думку українських істориків – дослідників теми, звучали вже під час козацьких воєн кінця XVII ст. (тоді вперше відбулося масове покозачення українського населення), а те, що такий характер мали козацькі повстання 1620–1630-х рр., є незаперечним фактом.

Під час руху Северина Наливайка і Григорія Лободи 1594–1596 рр. на контрольованій ними території (спочатку це було Брацлавське воєводство, згодом – ще й Київщина, Волинь, Полісся й Південна Білорусь) козацтво самоорганізовувалося, ігноруючи шляхетські інституції Речі Посполитої. У «кондиціях» до польського короля (січень 1596 р.) Северин Наливайко просив виділити найближчу до м. Брацлава територію між Бугом і Дністром для перебування його з військом (близько 2 тис. чоловік), яке мало бути на службі й утриманні короля. Над цією територією, до якої додавалася й Січ, мала бути єдина козацька юрисдикція; керівник – гетьман, на Січі – поручник. Тоді у Варшаві заговорили про наміри козаків заснувати «нову республіку».

Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний перетворив в 1610–1620-х рр. козацьке військо на регулярне козацьке формування. Особисто подав королеві вимогу про надання прав і привілеїв православному населенню України й козацькому війську, виконання яких означало б автономію України у складі Речі Посполитої.

Михайлові Дорошенку належить запровадження у козацькому реґіоні полково-сотенного військово-територіального устрою (кінець 1625 – початок 1626 р.), що мало вирішальне значення для творення української автономії. Було створено 6 полків: Білоцерківський, Київський, Канівський, Корсунський, Переяславський і Черкаський, чим узаконено існування не тільки козацького війська, але й козацького землеволодіння через закріплення за козаками певної території. Разом з землями Низового козацького війська козацька територія на той час виглядала досить значною. Утверджувалася концепція руського народу як третього, рівноправного з польським і литовським, народу Речі Посполитої.

«Генеральною репетицією» Національно-визвольної війни середини XVII ст. стали козацькі повстання 1630-х рр., теж національно-визвольні за характером. У козацькому середовищі завершувалося формування погляду на себе як на «політичний народ», рівноправний зі шляхтою. Учасником принаймні частини з цих повстань був Богдан Хмельницький, відомий на 1637 р. як військовий писар Війська Запорозького; він – учасник посольств до польського уряду, що мали на меті добитися поступок для України.

Найбільших успіхів у справі українського державотворення було досягнуто в ході Національно-визвольної війни середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького, коли така держава набула реальної форми існування – хронологічно вона охоплює два роки: 1648 і 1649. У процесі вироблення власної державної програми гетьман пройшов досить складний шлях. Спочатку, так само як його попередники, Богдан Хмельницький ставив питання про козацьку автономію. Однак уже навесні 1648 р. він висунув вимогу знищення органів королівської влади на частині території Київського воєводства й встановлення тут козацьких порядків. У травні постала вимога створення удільної, з визначеними кордонами держави. Влітку 1648 р. ці вимоги гетьмана інтенсивно реалізувалися на практиці в результаті блискучих перемог козацько-селянського війська на значному етнічному українському просторі. Тут почався процес формування державних владних інституцій, в основу якого було покладено вже апробовану упродовж попередніх десятиліть полково-сотенну військово-адміністративну схему. Запрацювали центральні й місцеві органи влади, запроваджувалися козацькі суди й судочинство, у процес державотворення включилася значна кількість козацької старшини. Сам гетьман не раз заявляв про себе як про самодержавного володаря України. Враховуючи колосальний вплив особистості Богдана Хмельницького на хід тогочасних подій, історики часто називають період Національно-визвольної війни Хмельниччиною. Розроблення програми створення незалежної Української козацької держави – спадкоємиці Київської Русі, Богдан Хмельницький фактично завершив у лютому – квітні 1649 року.

Наслідком визначних перемог козацької зброї стало підписання Зборівського мирного договору 1649 р. Договір було укладено в руслі тогочасного міжнародного права між суверенами двох держав: польським королем Яном-Казимиром і кримським ханом Ісламом Ґіреєм ІІІ, який представляв інтереси свого союзника Богдана Хмельницького, підданого польського короля. Саме під тиском кримського хана польський король змушений був згодитися на «Пункти Війська Запорозького» (що й зафіксовано в договорі) і видав у відповідь на них «Декларацію ласки його королівської милості, даної Війську Запорозькому на пункти супліки». Всі три документи представлено на виставці.

В результаті польський уряд визнав Українську козацьку державу (офіційна назва – Військо Запорозьке; вживалася також назва «Гетьманщина») зі столицею в м. Чигирині у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств: кордон між нею і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону. Волинь і Поділля залишалися під владою польського короля. Влада в Українській козацькій державі належала гетьманові, хоч зберігалася і польська адміністрація, однак король на всі відповідальні пости повинен був призначати тільки православних шляхтичів. Коронне польське військо не мало доступу на цю територію. Число реєстрових козаків визначалося 40 тисячами. Територія держави поділялася на полки (1649 р. їх було 16) та сотні. Католицька і православна шляхта урівнювалися в правах, а православний київський митрополит мав увійти до польського сенату (польський сейм цього пункту не ухвалив). На розгляд сейму передавалося також питання про церковну унію.

Наступним кроком в напрямі державобудування стало підписання у вересні 1658 р. українсько-польського Гадяцького договору 1658 р. про входження українських земель під назвою Велике князівство Руське разом з Польщею і Литвою до федеративного державного утворення – Речі Посполитої; договір затверджено на польському сеймі у травні 1659 р., а у червні відбулася перемога українського козацького війська в союзі з татарським над московською армією в Конотопській битві 1659 р., що відбулася на завершальному етапі українсько-російського воєнного протистояння 1658–1659 рр. Ці значимі в українській історії події сталися за недовгого гетьманування Івана Виговського (кін. серпня 1657 р. – вересень 1659 р.).

Іван Виговський, другий після Богдана Хмельницького гетьман Війська Запорозького – Козацької держави, утвореної в ході Національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст., вірний помічник, соратник і однодумець великого гетьмана, з яким був поряд практично з самого початку Війни. Обраний на гетьманство після смерті Богдана Хмельницького, Іван Виговський став продовжувачем лінії свого великого попередника, що її коротко можна сформулювати так: номінальна зверхність московського царя за повної свободи дій гетьманського уряду. Однак така лінія цілком суперечила планам Москви, яка розглядала Україну як підвладну територію, а не незалежну політичну одиницю, і намагалася закріпити це на практиці. Українсько-російське протистояння набуло обертів з перших днів гетьманування Івана Виговського. Вже під час першого його обрання – 26 серпня 1657 . (загалом його обирали на гетьмана тричі – ще у жовтні того самого року і 7 лютого 1658 р.; цей факт теж визначався протистоянням сторін) Іван Виговський і старшина діяли за сценарієм: самостійні вибори, після чого – інформування Москви про їхні результати. Московська ж сторона всіляко домагалася повного контролювання дій гетьмана і його уряду. Численні російські посольства, надіслані упродовж гетьманування Івана Виговського не тільки до нього, а й до опозиції, в обхід найвищої української адміністрації, крім основних завдань мали на меті детальне вивчення ситуації в Україні, ведення агітаційно-підривної діяльності.

Велика дипломатична боротьба велася навколо укладання міждержавного українсько-російського договору: протистояння в цьому напрямі було чи не найбільшим. Іван Виговський – єдиний гетьман в історії Козацької держави, який, не піддавшись натиску московської сторони, так і не уклав договору з нею. Продовження Іваном Виговським багатовекторної зовнішньої політики Богдана Хмельницького, а в деяких напрямах – її такого логічного завершення, як наприклад, укладення договору між Військом Запорозьким і Швецією, теж викликало категоричне несприйняття і заперечення з боку московського уряду, намагання усунути непокірного гетьмана від влади.

Надзвичайно складною була внутрішня ситуація в державі. Соціальна нестабільність, деструктивні настрої в українському суспільстві мали значні прояви вже під час Національно-визвольної війни, відчутнішими вони стали в останній рік гетьманування Богдана Хмельницького, а найбільше – після його смерті, у кінці 50-х – першій половині 60-х років XVII ст. Насамперед намітилася тенденція послаблення гетьманської влади, відновлення виборності старшини й полковників, збільшення ролі старшинської ради. Зростала й опозиційність кошової старшини Запорозької Січі, яка прагнула повернути собі провідну політичну роль. В результаті перемагали корпоративні інтереси, державна ідея приносилася в жертву.

Серйозну небезпеку становили маси людей на Лівобережній Україні і в Січі – покозачених селян і міщан, а також рядового козацтва, які, не маючи засобів до існування, в умовах Національно-визвольної війни призвичаїлися до задоволення матеріальних потреб шляхом застосування зброї. Цих людей було доволі легко використовувати старшині, найперше на Січі, при реалізації власних планів, часто деструктивних, особливо враховуючи їхні проросійські настрої. Упокорення цієї вольниці ставало важливим елементом успішного державного будівництва.

Ще одним небезпечним місцем стали прикордонні території Московської держави, куди в умовах Війни під тиском надзвичайних обставин переселилося багато людей з Лівобережної України. Проблему ставив перед московським царем ще Богдан Хмельницький. Під час антигетьманського виступу Якова Барабаша – Мартина Пушкаря, що розгорівся в Україні у кінці 1657 р. – першій половині 1658 р., проблема набула загрозливих форм, причому не без допомоги російських воєвод: учасники виступу вільно рухалися через кордон в обох напрямах, залежно від піднесення чи спаду повстання. Під приводом допомоги у боротьбі проти опозиції московський уряд здійснив воєнні акції на території Лівобережної України (їх на виставці представлено на картосхемах). Ведучи подвійну гру, московська сторона тільки ускладнювала ситуацію, всіляко послаблюючи невигідну їй гетьманську владу.

Зазнавши поразки в боротьбі проти опозиції (ця боротьба вже набувала рис громадянської війни) в січні 1658 р. поблизу Говтви, гетьман все ж самостійно розгромив її у кінці травня того року, однак надто дорогою ціною, запросивши у союзники кримських татар: рішення про цей союз було ухвалено на раді, але основний тягар відповідальності ліг на гетьманські плечі. Поведінка союзників викликала бурхливий протест козацьких полковників і сотників, які обвинуватили гетьмана у застосуванні іноземного війська проти власного народу. 50 тисяч українських життів у результаті розгрому опозиції стали для Івана Виговського тією високою ціною, якою оплачувала козацька держава союз з московським царем.

У зв’язку з таким перебігом подій переговори Війська Запорозького з Річчю Посполитою про входження його як рівноправного члена під назвою Велике князівство Руське, разом з Польщею і Литвою, у триєдину державу – Річ Посполиту, вступили в остаточне русло. Ратифікація Гадяцького договору 1658 р. польським сеймом у травні 1659 р. і набуття цією угодою політичної сили означали початок українсько-московської війни. Основною її подією стала оборона Конотопа козацьким військом на чолі з Григорієм Гуляницьким від російського війська під командуванням князів О. М. Трубецького, Г. Г. Ромодановського, С. Р. Пожарського та С. П. Львова. Облога Конотопа тривала 70 днів (20 квітня 1659 р. її замкнув російський полк Ф. Ф. Куракіна), аж до 28 червня (дати подано за старим стилем), коли козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Виговським разом з татарами здобуло перемогу над російськими підрозділами; тоді загинув цвіт російської кінноти.

Однак внутрішньополітичні події в Україні з середини серпня до середини жовтня 1659 р. докорінно змінили ситуацію, фактично перекресливши успіхи, досягнені в результаті Конотопської перемоги. Остаточний варіант Гадяцького договору не відповідав інтересам і амбіціям козацької старшини, найбільше лівобережної. У більшості українського суспільства входження в Річ Посполиту асоціювалося з реставрацією польського режиму, над яким воно так тяжко здобувало перемогу в Національно-визвольній війні. Полковники, насамперед лівобережні, один за одним почали складати присягу на вірність московському цареві. Створені групою правобережної старшини на чолі з Петром Дорошенком т. зв. Жердівські статті, які були продовженням лінії Богдана Хмельницького та Івана Виговського на незалежну політику гетьманського уряду, російська сторона просто не взяла до уваги. Залишилося здійснити останній крок до капітуляції: усунути від влади Івана Виговського і замінити його іншим, більш поступливим гетьманом. Таким гетьманом став Юрій Хмельницький.

Почався період “Руїни”, який панував на українських землях до кінця століття. Десятиліття поспіль українські гетьмани потроху втрачали ті залишки самостійності, за які склали голови їх попередники. Ситуацію намагався змінити гетьман Іван Мазепа, але зазнав поразки під Полтавою у червні 1709 року, після якої частина козаків на чолі з гетьманом емігрувала до Бендер. Фізично і морально розбитий старий гетьман помер у вересні того ж року, а 5 квітня 1710 року в таборі під Бендерами, після тривалих суперечок, Військо Запорозьке вибрало нового гетьмана – Пилипа Орлика. Цей вибір супроводжувався укладанням Конституції, яка у 16 статтях обґрунтовувала права України на суверенітет від Москви і Польщі, затверджувала православне віросповідання, підпорядковане константинопольському, а не московському патріарху, як основну релігію на своїх теренах, відроджувала державні кордони часів розквіту Гетьманщини та регламентувала зовнішні та внутрішні соціально-політичні та економічні відносини гетьмана зі старшиною та рядовим козацтвом, встановлюючи інституцію на кшталт козацького парламенту, до якого залучалися не лише генеральна та полкова старшина, але і січовики. Шведський король Карл ХІІ, як “протектор” України, підтвердив цей вибір конфірмаційним та асекураційним дипломами від 10 травня 1710 року. Неодноразово підкреслювалось, що Конституція фактично проголошувала в Україні незалежну республіку, зберігаючи тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства царю – великий крок уперед, порівняно із вищим висловом української політичної думки XVII ст. у Гадяцькому трактаті.

На посаді гетьмана Пилип Орлик енергійно взявся до державницьких справ. Перебуваючи на еміграції спочатку в Бендерах (Османська імперія, 1709–1714 рр.), пізніше в Істаді, Крістіанстаді і Стокгольмі (Швеція, 1715–1720 рр.), він активно провадив політику, спрямовану на здобуття незалежності України. Використовуючи будь-яку можливість звільнити Україну з-під московського панування Орлик прийняв допомогу кримського хана і, уклавши з ним у січні 1711 р. союзну угоду, в березні того ж року об’єднане військо татар, козаків, запорожців та поляків вирушило на Правобережну Україну. Населення спочатку приязно поставилося до нового гетьмана і його армії, але конфлікти у керівних колах та дії татар, які почали брати ясир та руйнувати церкви, звели нанівець усі намагання гетьмана підняти всенародне повстання проти московської тиранії. Не втративши надії на краще, Пилип Орлик намагався використати події невдалого Прутського походу 1711 р. російської армії, яка потрапила в оточення разом з царем Петром І та його найближчими прибічниками. Російські можновладці були згодні пристати на будь-які умови капітуляції. Орлик намагався скористатися цим і відрядив до Стамбулу делегацію козацької старшини з відповідною інструкцією, головним пунктом якої було звільнення Лівобережної і Правобережної України від московської влади. На жаль, цим планам не судилося здійснитися – чергова зміна уряду в Османській імперії звела сподівання українців нанівець.

Переїхавши в 1715 р. вслід за Карлом ХІІ зі всією своєю родиною та генеральною старшиною до Швеції, Пилип Орлик не залишав своїх сподівань та не покладав рук у справі виборювання незалежності України. Потерпаючи разом з усіма козацькими емігрантами від злиднів, він опікується і своєю родиною, і своєю старшиною. Орлик намагається дати своїм дітям (мав їх вісім: трьох синів – Григорій, Михайло та Яків, п’ятьох дочок – Настя, Варвара, Марта, Марія і Катерина) добру освіту – для дочок запрошує вчительку французької мови, а старшого сина відправляє вчитися в Упсальський університет. Злиденне становище гетьмана спонукає його закладати клейноди і власні коштовні речі, просити виплати матеріальної допомоги в шведського уряду, який обіцяв йому та його людям підтримку (і який, до речі, винен був йому 60000 талярів – гроші, що гетьман Іван Мазепа позичив їх Карлу ХІІ в 1708 р. в Будищах). Ці кошти йому були потрібні не для власних потреб – для підтримання існування (точніше – животіння) українського гетьманського уряду на екзилі та для продовження боротьби за незалежність його батьківщини всіма доступними для нього засобами. Обмежений у своїх активних діях, він продовжує листування з османськими та європейськими можновладцями, намагаючись залучити їх на свій бік і заручитись їх підтримкою для репрезентації України на міжнародній арені.

В жовтні 1720 р. гетьман Пилип Орлик виїхав зі Швеції, сподіваючись взяти участь в Брауншвейгському конгресі, який мав відбутися (проте не відбувся) того ж року і до якого Пилип Орлик підготував ґрунтовну добірку документів, які висвітлювали питання української незалежності. Він подорожує Європою, переховуючись від російських агентів, які мають наказ схопити і переправити його до Москви (як це вже сталося з Григорієм Герциком у Варшаві та Андрієм Войнаровським у Гамбурзі). В 1722 р. гетьман дістався спочатку Хотина, потім Салонік, де змушений був залишатися протягом наступних 12 років на "почесному засланні" – Порта поставилася до Орлика холодно, але вважала за потрібне тримати його "в резерві" для подальших політичних ігор з Росією. Суасонський конгрес 1728 р. став для гетьмана новою надією – з’явилася можливість знову заявити про Україну. Він розпочинає енергійне листування з європейськими можновладцями, але його спроби не мали відгуку – російський уповноважений на конгресі граф Олександр Головкін заявив, що його уряд не може допустити обговорення українського питання.

В 1734 р. Орлик зрештою залишив Салоніки і перебрався до Каушан, столиці буджацького султана. Але політична ситуація остаточно змінилася: Військо Запорозьке Низове повернулося під протекцію російської корони і ніякі вмовляння гетьмана в екзилі не могли вплинути на їх вибір (для гетьмана січовики до останнього моменту залишалися єдиною реальною політичною і військовою силою). Ця подія майже повністю знецінила Пилипа Орлика як політичного діяча. Його подальша доля була сумною: іноземні держави більше не сприймали його як фігуру в міжнародній політичній грі і він змушений був виконувати роль експерта у справах Східної Європи. 24 травня 1742 р. гетьман Пилип Орлик помер в Ясах, на самоті, так і не дочекавшись нагоди змінити політичну ситуацію на користь України.

*   *   *

Цей початок українського козацького державотворення мав тривале продовження, що відзначалося надзвичайними складнощами й трагізмом. Попри все, Українська козацька держава проіснувала 135 років: від 1648 до 1783. Українські державотворці припускалися помилок, зазнавали багатьох невдач. Серед основних причин цих невдач, як зазначає багато дослідників теми, найбільше виділяються дві, злободенні дотепер: це внутрішня незгода, відсутність єдності, відома ще з періоду Київської Русі («чрез незгоду всі пропали, самі себе звоювали» – Іван Мазепа) і віра в те, що хтось нам допоможе стати на ноги й збудувати власну державу.

Українська козацька держава будувалася ціною неймовірних зусиль, героїзму й самопожертви мільйонами людей, які поклали своє життя в її ім’я і задля неї. Ця виставка – наша данина пошані й високій оцінці діяльності видатних діячів української історії.



Головна сторінка         Про архiв         Довідковий апарат         Звернення громадян         Контакти

Copyright © 2017 - ЦДІАК України
Всі права застережені