_

 Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Адреса: 03110, м. Київ-110,
вул. Солом'янська, 24
Тел./факс: (044) 275-30-02
E-mail: mail.cdiak@arch.gov.ua


200-річчя початку Франко-російської війни 1812 р.

Франко-російська війна 1812 р. є однією з ключових подій нового часу, що визначила весь майбутній хід історії Європи. Попередні події – війни Четвертої коаліції, ухиляння Олександра І від виконання умов Тільзитського мирного договору та участі у континентальній блокаді Англії – вели до невідворотного військового конфлікту, на який Наполеон зважився навесні 1812 р.

За три тижні до переходу французькими військами Німана російський посланник в Англії Семен Романович Воронцов писав у листі до сина: “Вся Европа ждет с раскрытыми глазами событий, которые должны разыграться между Двиной, Днепром и Вислой. Я боюсь только дипломатических и политических событий, потому что военных событий я нисколько не боюсь. Даже если начало военных операций было бы для нас неблагоприятным, то мы все можем выиграть, упорствуя в оборонительной войне и продолжая ее даже при вынужденном отступлении. Если враг будет нас преследовать, он погиб, ибо чем дальше он будет удаляться от своих продовольственных магазинов и складов оружия и чем больше он будет внедряться в страну без проходимых дорог, без припасов, которые можно будет у него отнять, окружая его армией казаков, тем больше он будет доведен до самого жалкого положения и он кончит тем, что будет истреблен нашей зимой, которая всегда была нашей верной союзницей.” Ці слова виявилися пророчими. Але перед тим відбулася війна, яка стала головною подією та головним символом епохи.

19 травня 1812 р. вранці Наполеон з імператрицею виїхали у Дрезден. Формально це був від’їзд з метою проведення огляду Великої армії на Віслі, але насправді було зрозуміло, що це – останній підготовчий крок перед війною з Росією. Дійсно, у травні наполеонівські війська рушили на схід.

Загалом у наполеонівській армії нараховувалося близько 450 000 вояків. З них власне французи складали половину. Також у поході брали участь італійці, німці, голландці, іспанці та поляки з жителів колишнього Великого князівства Литовського, яке Наполеон обіцяв (з певними застереженнями) відновити після поразки Росії.

У ніч на 12 червня 1812 р. без попереднього оголошення війни Наполеон зі своїми військами перетнув російський кордон. У момент вторгнення на західних кордонах було зосереджено такі російські військові сили: 1-ша Західна армія під командуванням М. Б. Барклая-де-Толлі; 2-га Західна армія під командуванням П. І. Багратіона, 3-тя Західна армія під командуванням О. П. Тормасова. Французькі війська захопили у Волинській губ. Ковельський, Володимирський та частину Луцького пов.

Агресія Наполеона проти Росії викликала різноманітну реакцію в тогочасному українському середовищі. Представники шляхти та інтелігенції розділилися на два різних табори: певна частина вважала, що війна принесе автономію Україні, впровадження Кодексу Наполеона; інші навпроти – дотримувалися думки, що Наполеон не в змозі принести Україні нічого доброго, вважаючи його диктаторський стиль правління таким, що ніяк не докладався до українських реалій. У той же час селянство сприйняло війну, як можливість визволення від кріпацтва, а представники родин козацького походження сподівалися також на відродження козацтва.

Ці сподівання були небезпідставними, оскільки українське земське ополчення формувалося фактично на добровільних засадах, і українці охоче вступали в його лави. Приготування до формування ополчення розпочалися ще ранньою весною 1812 р. З цього приводу київський військовий губернатор М. А. Милорадович писав до чернігівського предводителя дворянства М. М. Стороженка: “Государю императору благоугодно из обывателей бывшей польской Украйны, заключающихся ныне в двенадцати уездах Киевской губернии да четырех – Каменец-Подольской, образовать Украинское казачье войско в четырех полках…

Приступив к образованию сего войска, я обращаюсь к вашему превосходительству со всепокорнейшей просьбой подкрепить и вашими приглашениями ко вступлению в формируемые казачьи полки из известных вам отставных и в милиции служивших офицеров, для скорейшего совершения сего полезного Государю императору весьма угодного дела, приказав желающим вступить в оные явиться ко мне в Киев.”

Проект та практичні заходи з формування українського війська було здійснено, зокрема, представниками шляхти – Д. П. Трощинським, В. В. Капністом, М. П. Миклашевським. Більшість ополченських полків було сформовано у Полтавській та Чернігівській губерніях, а козачі утворювалися на Правобережжі. Частинами, утвореними на Правобережній Україні командував І. Й. де Вітте. В організації ополчення на Полтавщині брав участь, зокрема, І. П. Котляревський. Загалом чисельність ополченських та козачих полків становила близько 60 000 чоловік. Оскільки благонадійність українських військових формувань викликала сумніви уряду, їх не було долучено до частин, що брали безпосередню участь у військових діях, натомість їм було доручено виконувати допоміжні функції. Слід зауважити, що російський уряд відводив маргінальну роль для українського війська, професіоналізм якого був на більш високому рівні, ніж, приміром, у ополченців Калузької губ., про яких відомий своєю саркастичністю генерал О. П. Єрмолов (тоді – начальник штабу 1-ї Західної армії) писав: “Ближайшие к нам войска в Калуге – малые числом, слабые составом, и начальствовавший ими генерал от инфантерии Милорадович по единообразному одеянию называл их воинами.”

Однак, коли перемога Росії у війні стала очевидною, і армія перейшла в наступ (розпочалися Закордонні походи 1813–1815 рр.) – частина козачих полків взяла у них участь і навіть дійшла до Парижа. Після війни деякі українські полки було збережено як частини російської армії, решту – розформовано.


Похід Наполеона на Росію виявився згубним для його Великої армії. Після Бородинської битви 26 серпня 1812 р. – найбільшої та найкривавішої у цій війні – французька армія щоправда зайняла на нетривалий час Москву. Але після Тарутинської битви 6 (18) жовтня 1812 р., в результаті якої російські війська під командуванням М. І. Кутузова розбили французький заслін, очолюваний маршалом Й. Мюратом, французька армія почала покидати стару російську столицю. Після цього російський головнокомандувач М. І. Кутузов, обравши тактику поступового витиснення супротивника за межі Російської імперії, продовжував переслідувати французьку армію. Визначні битви, що відбувалися у цей період (бій під Малоярославцем 12 жовтня 1812 р.; бій під Вязьмою 22 жовтня 1812 р.) остаточно вирішили долю французької армії. Не менш важкою була переправа Наполеона через прикордонні ріки. 14 грудня 1812 р. 1600 чоловік, які залишилися від колишньої Великої армії, переправилися через Німан, ввійшли у Варшавське герцогство і спрямували свій рух до Пруссії. Пізніше до них приєдналися рештки військ з інших напрямків.

Настав період Закордонних походів російської армії, у яких спільно з прусськими, австрійськими та шведськими військами вона звільняла від французького впливу Західну Європу.


У фондах ЦДІАК України зберігається чимало документів, які ілюструють як передвоєнну ситуацію в Україні та на території цілої Російської імперії, так і процес формування українського ополчення; настрої серед українського та польського населення, що проживало на території України. Також архів має чимало матеріалів з історії вивчення наполеонівських воєн; присвячених відзначенню 100-літнього ювілею війни 1812 р.

Відповідно до характеру та змісту документів експозицію виставки умовно поділено на 7 груп.

1. Приготування до війни та її початок. Документи, що стосуються створення ополчення на українських землях, його забезпечення; догляд за хворими військовослужбовцями тощо.

2. Хід війни. Група включає документи, періоду після вторгнення наполеонівських військ: рескрипти та укази імператора Олександра І щодо порядку формування та забезпечення військ, фронтові спогади різних осіб. Необхідно зауважити, що у ЦДІАК зберігаються 3 списки зі статті М. Б. Барклая-де-Толлі “Изображение действий Первой армии”, при чому найбільший інтерес являє примірник, у якому крім списаного тексту Барклая-де-Толлі знаходяться також коментарі “достоверного и близкого в сей войне соучастника”, при чому характерним є те, що “соучасник” подумки вступає з Барклаєм-де-Толлі у суперечку, та спростовує усі ствердження генерала та його аналіз подій війни 1812 р. У цьому документі відобразилося незадоволення багатьох учасників та спостерігачів тієї війни діями М. Б. Барклая-де-Толлі, несправедливий осуд, якому було піддано видатного воєначальника.

3. Українці у війні. У групі представлено документи щодо формування українського ополчення та козацьких полків, зокрема, оригінали рапортів командувача Українськими кінними полками полковника І. Й. де Вітте.

4. Поляки у війні. Найменша група документів, до якої ввійшли дві оди, написані різними особами на смерть маршала Й. Понятовського, який в серцях багатьох своїх співвітчизників залишився героєм, що намагався повернути незалежність вітчизні. Окремий інтерес являє польськомовний переклад відозв Наполеона до армії та народу, написаних ним після повернення із заслання з острову Ельба.

5. Персоналії. Декілька документів, які являють інтерес перш за все з причини свого авторства. Це – лист П. І. Багратіона до графині [С.] Потоцької, написаний у Житомирі під час його перебування на Волині. Лист написано рівно за рік до смерті генерала. Другий документ – лист міністра народної освіти А. К. Розумовського до директора Царськосельського ліцею В. Ф. Малиновського щодо можливої евакуації ліцею. Якщо походження А. К. Розумовського усім добре відоме, то факт народження В. Ф. Малиновського у родині священика зі Слобідської України з незрозумілих причин ретельно обходиться у сучасній російській історіографії. Малиновський – один з багатьох наших земляків, біографія якого ще потребує ретельного вивчення українськими істориками.

6. Закінчення Франко-російської війни та Закордонні походи (1813 – 1815 рр.). Група включає документи, що містять відомості про закінчення війни 1812 р. та перемоги російської армії за кордоном. Найбільш цікавою тут є копія повідомлення предводителів дворянства Полтавської губ. про розпуск ополчення, завірена предводителем дворянства Миргородського пов. В. Гоголем-Яновським.

7. Відзначення 100-літнього ювілею війни 1812 р. У групі представлено ряд документів, пов’язаних зі святкуванням у Російській імперії, і, зокрема, в Україні, ювілею перемоги над Наполеоном.

Деякі автори та герої документів



Багратіон Петро Іванович (1769–1812) – князь, видатний військовий діяч, генерал, герой декількох воєн, зокрема, війни 1812 р., командувач 2-ї Західної армії. Помер від рани, отриманої під час Бородинської битви.





Барклай-де-Толлі Михайло Богданович (1761–1818) – видатний полководець, генерал-фельдмаршал. Відзначився у російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. при штурмі Очакова. Під час війни 1812 р. – командувач 1-ї Західної армії, головнокомандувач (до 29 серпня 1812 р.). Повний кавалер ордену Св. Георгія. Несправедливо засуджувався сучасниками за стратегічний відступ перед армією Наполеона у перші дні вступу французьких військ на територію Російської імперії.




Вітте де (де Вітт) Іван Йосипович (1781–1840) — аристократ речі Посполитої, полковник, пізніше – генерал від кавалерії на російській службі, одна з ключових фігур російської розвідки 1812 р.







Гоголь-Яновський Василь Афанасійович (1777–1825) – батько письменника Миколи Гоголя. Поміщик, власник села Василівка (сучасне Гоголеве) Миргородського повіту на Полтавщині. Письменник, драматург, громадський діяч.






Малиновський Василь Федорович (1765–1814) – видатний дипломат, педагог, просвітник, перший директор імператорського Царскосельського ліцею. Батько І. В. Малиновського, ліцейського товариша О. С. Пушкіна.






Милорадович Михайло Андрійович (1771–1825) – граф, видатний військовий діяч, генерал, герой декількох воєн, зокрема, війни 1812 р., у 1810–1812 рр. – київський військовий губернатор. Смертельно поранений декабристом П. Г. Каховським при спробі вмовити повсталі війська на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р.






Понятовський Юзеф Антоній (пол. Józef Antoni Poniatowski; 1763–1813) — князь, польський політичний та військовий діяч, маршал Франції (1813). Племінник польського короля Станіслава Августа Понятовського. Загинув у битві під Лейпцигом.






Розумовський Андрій Кирилович (1752–1836) – син останнього українського гетьмана К. Г. Розумовського. Князь, меценат, просвітник, дипломат.

Підготувала
начальник відділу
довідкового апарату та обліку документів
Г. В. Путова


Документи

Приготування до війни та її початок


Головна сторінка         Про архів         Довідковий апарат         Звернення громадян         Контакти

Copyright © 2016 - ЦДІАК України
Всі права застережені