_

 Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Адреса: 03110, м. Київ-110,
вул. Солом'янська, 24
Тел./факс: (044) 275-30-02
E-mail: mail.cdiak@arch.gov.ua


ПЕРШІ ДИРЕКТОРИ НАШОГО АРХІВУ

Красовський Антон Якович

Красовський Антон Якович (народ. 1810 р., Мінська губ. – рік смерті невідомий). Бібліотекар, архівіст, перший завідувач Київського центрального архіву давніх актів (КЦАДА) університету св. Володимира. У 1835 р. закінчив філософський факультет Харківського університету зі ступенем кандидата; у 1836–1845 рр. – учитель латини І-ї та ІІ-ї Київських гімназій, одночасно з 1837 р. – завідувач бібліотеки І-ї гімназії. З 1845 р. – бібліотекар університету св. Володимира та завідувач нумізматичного кабінету. З відкриттям КЦАДА в 1852 р. поєднував дві посади: директора бібліотеки і завідуючого архівом. А. Я. Красовський забезпечив КЦАДА відповідні умови для зберігання актових книг, які почали надходити зі судових установ Правобережної України. У 1862–1864 рр. було надруковано список актових книг, що зберігались у КЦАДА (“Список актовых книг, хранящихся в Киевском центральном архиве”). За свою працю був нагороджений орденами: св. Анни ІІІ ступеню, св. Станіслава ІІІ і ІІ ступенів, відзнакою за 20 років бездоганної служби та медаллю в пам’ять війни 1853–1856 рр.

Царевський Кирило Олексійович

Царевський Кирило Олексійович (1830 р., м. Великий Устюг Вологодської губ. (тепер Вологодської обл., РФ) – 1894 р., м. Київ). Бібліотекар та завідувач КЦАДА університету св. Володимира, юрист, бібліограф, архівіст. У 1852 р. закінчив юридичний факультет університету св. Володимира зі ступенем кандидата; у 1853–1865 рр. – виконувач обов’язків професора цивільного права і законів державного благоустрою в Ліцеї кн. Безбородька (тепер Ніжинський державний університет ім. М. В. Гоголя), з 1860 р. – бібліотекар ліцею. У 1865 р. його було обрано бібліотекарем та завідувачем КЦАДА університету св. Володимира. В 1869 р. К. О. Царевським було складено і видано 4 описи актових книг (підготовлено до друку 8). За часів його керівництва всього було складено 90 описів (30655 док.), з них видруковано 44 книги. За свою працю був нагороджений орденами: св. Володимира ІІІ та IV ступенів, св. Анни ІІ ступеню, св. Станіслава ІІ ступеню та бронзова медаль на Андріївській стрічці в пам’ять війни 1853–1856 рр.


Кордт Веніамін Олександрович

Кордт Веніамін Олександрович (Христофор Йоганн Веніамін, 1860 р., м. Дерпт (тепер Тарту, Естонія) – 1934, м. Київ) – український історик, бібліограф, засновник історичної картографії України, архівіст. У 1883 р. закінчив юридичний факультет Дерптського університету. У 1888 р. отримав звання кандидата дипломатії. Вивчав В. О. Кордт російську історію, як знавець німецької, данської, шведської, голландської та української мов, він працював в архівах багатьох країн, де зберігається значна кількість раритетів, пов’язаних з історією Росії та України XVI–XVIII ст. З 11 квітня 1894 р. В. О. Кордт обійняв посаду бібліотекаря, а фактично завідуючого бібліотекою університету Св. Володимира, в якій працював наступні 35 років до її приєднання 1928 р. до Всенародної бібліотеки України (тепер Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського). Паралельно займав посаду завідуючого Київським центральним архівом давніх актів, співпрацював з Київською археографічною комісією та Історичним товариством Нестора-літописця.

Каманін Іван Михайлович

Каманін Іван Михайлович (1850, м. Димер (тепер смт Вишгородського р-ну Київської обл.) – 1921, м. Київ) – український історик-архівіст, палеограф, археограф, член багатьох наукових товариств. Закінчив в 1868 р.ІІ-у Київську гімназію; в 1872 р. – історико-філологічний факультет університету св. Володимира, отримав звання кандидата. З 1876 р. почав працювати в КЦАДА: спочатку помічником завідувача, пізніше – завідувачем архіву. В 1903 р. І. М. Каманіна було призначено на новостворену посаду архіваріуса (керівника архіву), де він і пропрацював до кінця свого життя. І. М. Каманін склав три його історичні розвідки про КЦАДА, працював над складанням подокументних (внутрішніх) описів актових книг, вивчав історію українського козацтва, самоврядування й культурного життя Києва, розвитку українського письма, архівознавства, дипломатики, філігранології, церковної історії та археології, історіографії. З 1882 р. був дійсним членом Історичного товариства Нестора-літописця. У 1893 р. став членом-співробітником Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Крім того, І. М. Каманін брав участь в Українському науковому товаристві в Києві, Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові, Київському відділі імператорського Військово-історичного товариства, був одним із засновників Київської губернської вченої архівної комісії. З 1918 р. викладав архівознавство і палеографію студентам Київського археологічного інституту, порушував питання про створення в Києві архівного інституту. З 1919 р. співробітничав у кількох комісіях УАН. За сумлінну працю був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ступеня.

Романовський Віктор Олександрович

Романовський Віктор Олександрович (1890 р., м. Глухів Чернігівської губернії (нині Сумська область) – 1971 р., м. Ставрополь) – український історик і археограф. Після закінчення Київського університету працював помічником директора Київського центрального архіву давніх актів, у 1922–1931 рр. очолював його. Доклав багато сил, щоб створити систему українських державних архівів. Автор багатьох історичних розвідок (“Друкар Іван Федорович, життя його та діяльність”, “Хто був Самовидець”, “До історії бюджетного права Гетьманщини за Кирила Розумовського”), найпершого путівника по фондам КЦАДА “Центральний архів стародавніх актів у Києві”, узагальнюючої праці з історії, теорії та методики архівознавства “Нариси з історії архівознавства. Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах”. З 1924 р. В. О. Романовський працював в історичних установах ВУАН над вивченням господарського устрою Гетьманщини і підготував до друку одну з найважливіших пам'яток історії Гетьманщини “Переписні книги 1666 року”. У 1934 р. був звинувачений у контрреволюційній діяльності і засуджений до 5 років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Після звільнення у 1940 р. був доцентом Карагандинського педагогічного інституту. У 1947 р. очолив кафедру історії Ставропольського педінституту, де і захистив докторську дисертацію “Нариси з історії державного господарства України”, яка стала ґрунтовним підсумком багаторічних досліджень з економічної історії Гетьманщини і збагатила вітчизняну історіографію. Реабілітований у 1958 р.

Тищенко Микола Федорович

Тищенко Микола Федорович (1893, с. Вельбівка, (нині Гадяцького району Полтавської обл.) – після 1963) — український історик, архівіст. У 1919 р. М. Ф. Тищенко закінчив Київський університет (за фахом — географ), залишився при університеті як професорський стипендіат (аспірант). У 1924–1932 рр. – науковий співробітник і виконувач обов’язків директора Київського архіву давніх актів. М. Ф. Тищенко був членом “розборочної” комісії та вченим секретарем при губернському архіві, дійсним членом Історичного товариства, науковим співробітником Комісії “по виучуванню історії західноруського та українського права”, дійсним членом Комітету по виучуванню соціально-економічної історії України і Археографічної комісії. Працював над матеріалами архівів і музеїв Чернігова, Житомира, Києва. Виконував обов’язки директора архіву в 1931–1932 рр. У квітні 1932 р. для перевірки роботи архіву було створено комісію, яка постановила звільнити Тищенка з роботи як українського буржуазного націоналіста. Перебуваючи на фронті у складі робітничого батальйону на Смоленщині в жовтні 1941 р. Тищенко разом з іншими бійцями потрапив в оточення і був полонений німцями. У березні 1943 р. Тищенка відправили до Києва, де він через біржу праці та за допомогою своїх знайомих влаштувався на роботу в історичний архів, де до серпня 1943 року працював завідувачем економічного відділу ХІХ століття. Під час втечі німців із Києва Тищенко супроводжував архівні та музейні цінності, що вивозилися до Кам’янця-Подільського. Ряд актових книг і декілька ящиків найцінніших архівних матеріалів М. Ф. Тищенко вирішив заховати і зберегти від відправки до Німеччини. Заховані ним документи залишились у Кам'янець-Подільському архіві. У 1944–1948 роках викладав географію в Кам'янець-Подільському педагогічному училищі. 1948 року Тищенка заарештували, та за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР від 1 грудня 1948 року засудили до позбавлення волі у виправно-трудовому таборі терміном на 10 років. Від покарання Тищенко був звільнений постановою Карагандинського обласного суду від 11 лютого 1955 року через хворобу. Реабілітований 1962 р.

Оглоблин Олександр Петрович

Оглоблин Олександр Петрович (1899, м. Київ – 1992, м. Лудлов, штат Массачусетс, США) – історик, історіограф, археолог, архівіст, громадський діяч. Закінчив 3-ю Київську чоловічу гімназію. В 1919 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. Цього ж року розпочав педагогічну і наукову працю: викладав у різних школах і вищих навчальних закладах, зокрема у Київському університеті, був науковим співробітником численних комісій Української академії наук. В 1932–1934 рр. О. П. Оглоблин обіймав посаду директора Всеукраїнського центрального архіву стародавніх актів у Києві і брав активну участь у підготовці фундаментального видання “Архів Коша Запорозької Січі”. У 1930–1931 рр. був ув’язнений Державним політичним управлінням, у 1933–1935 рр. позбавлений усіх наукових посад. У 1937–1941 рр. О. П. Оглоблин працював завідувачем сектора Інституту історії України АН України. На початку окупації Києва у вересні — жовтні 1941 р. очолював Київську міську управу. З 1942 р. зосередився на науковій роботі, був директором Музею-архіву переходової доби м. Києва. У 1943 р. О. Оглоблин переїхав до Львова, а влітку 1944 р. емігрував. Викладав в Українському вільному університеті у Празі та Мюнхені. У 1951 р. переїхав до США, де заснував і очолив Українське генеалогічне товариство (1963), Українське історичне товариство (1965). У 1970–1989 рр. – президент Української вільної академії наук у США. Фундатор школи українських істориків-державників у еміграції.


Сірий Яків Минахович

Сірий Яків Минахович (народ. 1908 р. – рік смерті невідомий) – директор Центрального архіву стародавніх актів в 1935–1941 рр., працював в архіві з 1934 р.

Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна

Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна (уродж. Меньшова; 1884, Харків — 1973, м. Новий Ульм, Німеччина) – історик, історіограф, архівіст. У 1900 р. закінчила Фундуклеївську жіночу гімназію в м. Києві; у 1905–1911 рр. навчалася на історико-філологічному відділенні київських Вищих жіночих курсів. У 1911–1916 рр. була членом Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, Історичного товариства Нестора-літописця, Таврійської ученої архівної комісії. У 1914–1915 рр. склала екстерном іспити за історико-філологічний факультет Київського університету; у 1916–1920 рр. працювала приват-доцентом цього університету (з 1918 р. – завідувачем його археологічного музею). Працювала в Центральному архіві давніх актів (1925–1927 рр.), у ряді комісій ВУАН, зокрема Комісії біографічного словника (1929–1930 рр.), Археографічній комісії (1930–1934 рр.). З 1937 р. – старший бібліограф Інституту економіки АН УРСР, з 1938 р. – старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР. З 1940 р. – доктор історичних наук, професор Київського університету. З 1941 р. (в умовах німецької окупації Києва) – директор Інституту археології ВУАН (відновленої), з 1942 р. – директор Центрального архіву давніх актів, водночас – науковий консультант Музею-архіву переходової доби історії Києва. У 1943 р. переїхала до Львова, з 1944 р. була членом Львівської церковно-археологічної комісії, того ж року емігрувала до Праги, де обрана дійсним членом Українського історично-філологічного товариства. У 1945 р. виїхала до Німеччини (м. Мюнхен), де брала участь в організації Українського вільного університету (УВУ).

Міяковський Володимир Варлаамович

Міяковський Володимир Варлаамович (1888, м. Ковель Волинської губ. (тепер Волинської обл.) –1972, м. Нью-Йорк, США) – літературознавець, історик, архівознавець. Навчався у Ковельській та І-й Київській гімназіях; у 1906 р. вступив на юридичний факультет університету св. Володимира, пізніше перейшов на історико-філологічний факультет Cанкт-Петербурзького університету. У 1917 р. переїхав до м. Переяслава, у 1918 р. — до м. Києва; працював в Архівно-бібліотечному відділі Головного управління мистецтв і національної культури. У 1920 р. входив до складу Губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (Губкопмис) у Києві; пізніше очолював Архівне управління і Київський центральний історичний архів ім. В. Антоновича. Cпівробітничав в установах ВУАН, зокрема в Інституті Тараса Шевченка, Археографічній комісії та Археологічному комітеті. У 1930 р. був репресований за звинуваченням у причетності до “Cпілки визволення України”, до 1933 р. перебував на засланні в Карелії; після звільнення працював у Києві статистиком. У 1941–1943 рр. — директор Історичного архіву у м. Києві. У 1944 р. виїхав до м. Праги, у 1945 р. — до м. Аусгсбурга (Німеччина), у 1950 р. — до м. Нью-Йорка (CША). Один із засновників Української вільної Академії наук (УВАН).



Головна сторінка         Про архів         Довідковий апарат         Звернення громадян         Контакти

Copyright © 2016 - ЦДІАК України
Всі права застережені