Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Ідеї конституціоналізму і державності в Україні мають давні історичні витоки і сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною (це знайшло своє відображення в різних редакціях "Руської Правди"). Пізніше, за часів національно-визвольної боротьби козацтва, з’являлися нові форми (і, відповідно, нові документи), що засвідчили невпинний рух на шляху до становлення незалежної і самостійної держави.

Цією виставкою Центральний державний історичний архів України, м. Київ представляє документи з фондів архіву до 24-ї річниці Незалежності України, які засвідчують події, що стали важливими віхами на шляху становлення української державності. Це копії актів державності, створені сучасниками подій у XVIII ст., а також копії документів, які зберігаються в архівосховищах інших держав.

Копітка праця архівістів ЦДІАК України, спрямована на збирання та зберігання документальних свідчень визначних подій історії України, дає сьогодні змогу побачити той тернистий шлях, яким виборювалася ідея незалежності нашої держави.

Зборівський мирний договір від 8 серпня 1649 р., який було укладено між гетьманом України Богданом Хмельницьким та польським королем Яном-Казиміром після перемоги українського війська у Зборівській битві (на початку червня 1649 р.) визнавав українську державу – Гетьманщину – на чолі з гетьманом. Незважаючи на певні територіальні та адміністративні обмеження (Річ Посполита визнавала автономію Війська Запорозького лише у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, право призначення чиновників на воєводські, підкоморські, ґродські та інші уряди король залишав за собою, гетьманська резиденція мала бути в Чигирині і т. ін.), було покладено початок існування української Козацької держави.

Гадяцька угода Війська Запорозького з Річчю Посполитою від 16 вересня 1658 р. про входження України як окремого Великого князівства Руського в федерацію з Польщею і Литвою є однією з найважливіших історичних подій. Її було укладено між гетьманом України Іваном Виговським і польським урядом і вона складалася з чотирьох розділів і за його умовами Україна, як незалежна держава, під назвою "Велике князівство Руське", входила на рівних правах (на засадах федерації з Польщею та Литвою) до державного утворення – Речі Посполитої. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства, виконавча – гетьманові, у виборах якого приймали участь всі стани українського суспільства. На жаль, цей договір не було втілено в життя, але він став важливою віхою в історії українського державотворення – як спроба зберегти суверенітет України.

Переяславські статті 1659 р., підписані московським урядом в особі князя Олексія Трубецького з новообраним гетьманом Юрієм Хмельницьким, стали, по суті, кроком назад у процесі українського державотворення. Не подарувавши козакам нищівної поразки у Конотопській битві, московський уряд доклав усіх зусиль, щоб максимально обмежити права Гетьманської України. До 11-ти так званих "старих" статей від 27 березня 1654 р., укладених з гетьманом Богданом Хмельницьким, було додано 18 нових, які передбачали суттєве обмеження прав гетьмана і Війська Запорозького вільно розпоряджатися військовою силою Української держави, обмежували дипломатичні зносини гетьмана з іноземними державами, втручалися в процес призначення старшини, вводили московські залоги і воєводське правління в найбільших містах і т. ін. Крім цього, "старі" статті (відомі в історіографії як "Березневі статті" чи "статті Богдана Хмельницького") теж було запропоновано у новій редакції, що стало початком фальшування договору 1654 р. Подальше втручання Московської держави у справи Гетьманщини визначило збільшення обмеження автономії Козацької України в усіх важливих для держави напрямах. Так, питання про підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху із забороною приймати посвяту від Константинопольського патріарха, яке піднімалося ще під час підписання Переяславських статей 1659 р., було остаточно вирішено під час обрання гетьманом Івана Брюховецького і закріплено в Батуринських статтях 1663 р.

Певне повернення до Березневих статей 1654 р. відбулося на тлі подій, пов’язаних зі смертю Брюховецького і обранням на гетьманство Петра Дорошенка. Московський уряд, зважаючи на хитку політичну ситуацію на теренах Гетьманщини, зважився деякі поступки, що вилилося в укладання Глухівських статей 1669 р., які було підписано при обранні гетьманом Лівобережної України миргородського полковника Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного). Згідно з цими статтями обмежувалось втручання московського уряду у внутрішні справи гетьмана, реєстрове військо збільшувалося до 30 тис., збір податків повертався до старшини, гетьману дозволялось мати компанійські полки, представники старшини мали можливість бути присутніми на міжнародних нарадах з питань укладання миру. Але при тому ж зберігалася заборона на проведення гетьманом самостійної зовнішньої політики і було залишено (хоча і зменшено за кількістю міст) військові залоги і воєводське правління в українських містах.

Батуринський переворот висунув на перший план генеральну старшину Гетьманщини і тому Конотопські статті 1672 р., укладені при обранні на гетьманство Івана Самойловича, певною мірою обмежили владу гетьмана (так, наприклад, покарання представників старшини повинно було ґрунтуватись на доведенні вини останніх військовим судом). Але вже в березні 1674 р., після вдалого наступу російсько-українського війська на Правобережжя, було скликано Генеральну Раду і Івана Самойловича було проголошено гетьманом "обох сторін Дніпра" і 17 березня 1674 р. укладено нові Переяславські статті, які підтверджували основні пункти з попередніх Глухівських і Конотопських статей і відповідали становищу Правобережжя.

Невдалий Кримський похід російсько-українського війська влітку 1687 р. став приводом для зміни очільника Війська Запорозького – всю провину було покладено на гетьмана Івана Самойловича, якого було заарештовано. Його місце посів новий український гетьман – Іван Мазепа. При обранні Мазепи на козацькій раді біля р. Коломак було укладено нові статті, які отримали назву Коломацьких. Більшість пунктів мали за основу Глухівські статті, і лише п’ять були новими (вводилося обмеження у справі обрання й усунення гетьмана – тепер тільки з відома московських царів, всупереч традиціям Війська Запорозького, пропонувалося насильне міжетнічне (між росіянами і українцями) укладання шлюбів, асиміляція і т. ін).

Перехід гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ і поразка у Полтавській битві 1709 р. призвели до вимушеної еміграції гетьмана та частини Війська Запорозького. Новим гетьманом у листопаді 1708 р. було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського. Нові Решитилівські статті було укладено у липні 1709 р. Вони містили ще більші обмеження прав і "вольностей" козацьких, як то царський дозвіл воєводам втручатися у внутрішні справи України, вводилася російська юрисдикція над судовими справами про зраду, гетьман повинен був отримувати не лише царські укази, але й укази царських міністрів і т. ін.

На цьому історичному тлі зовсім по іншому виглядає Конституція гетьмана в екзилі Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 р. – "Договори й конституції прав та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, та між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах", яка є першою європейською конституцією в тому розумінні, що в її основу було покладено угоду між гетьманом, козацькою старшиною і запорожцями, і було закладено основи республіканського правління в Україні. Вона складалася з преамбули та 16 пунктів. В преамбулі викладено коротку історію українського ("руського") народу, а в основному тексті проголошувались принципи побудови української демократичної держави – Гетьманщини. Єдиним недоліком Конституції стало лише те, що їй так і не судилося втілитися в реальне життя.

Після років правління гетьмана Івана Скоропадського і Малоросійської колегії, очолюваної Степаном Вєльяміновим, в 1727 р. Гетьманщина отримала нового гетьмана – їм став миргородський полковник Данило Апостол. За укладеною за часів царату традицією, він на початку 1728 р. в Москві подав російському цареві Петру ІІ т. зв. "Просительные пукты" щодо відновлення державних прав України, спираючись на Березневі статті 1654 р. і отримав відповідь у вигляді "Решительных пунктов", основними положеннями яких стали: реорганізація Генерального суду шляхом введення в його склад членів-росіян і підкорення суду Колегії іноземних справ, підтверджується порядок обрання гетьмана за Коломацькими статтями, змінюється обрання і усунення з посади генеральної, полкової і сотенної старшини – все це відтепер підпадає під юрисдикцію царською (а не гетьманської) влади, для контролю збору і використання податків запроваджується дві посади підскарбієв (росіянина і українця) під контролем царського уряду, право надання маєтностей передається російському цареві, наказується провести ревізію всіх рангових маєтностей старшини і т. ін. Після смерті гетьмана Данила Апостола в 1734 р. керувати Україною було призначено т. зв. Правління гетьманського уряду, очолюване князем Олексієм Шаховським.

Через п’ятнадцять років, 22 лютого 1750 р. в Глухові було скликано Генеральну Раду, на якій новим гетьманом було обрано кандидата російської цариці Єлизавети Петрівни – Кирила Розумовського. У червні було видано указ на ім’я Сенату про конфірмацію виборів гетьмана і з наказом повернути йому всі рангові маєтності і попередні права фінансового характеру, відкликати російських урядників з Правління гетьманського уряду, Генерального суду, комісії економії і рахунків, скасовувалась Канцелярія міністерського правління тощо. При цьому не було укладено жодних "пунктів" чи "статей". Новому гетьманові було надано право на відновлення (в певних межах) автономії Гетьманщини. Але вже влітку 1754 р. активна діяльність Кирила Розумовського призвела до активного втручання царського у ряду в українські справи: було скасовано кордон і митну систему між Україною і Росією, через два роки, в 1756 р., Україну повернули з відомства Колегії іноземних справ до відомства Сенату, ліквідувавши її автономний статус. Спроба встановлення закону про спадкове гетьманство на Генеральній Раді наприкінці 1763 р. призвела до протилежних результатів – в січні 1764 р. Кирило Розумовський був змушений зректися гетьманства.

Так скінчилася доба козацтва і Кирилу Розумовському судилося стати останнім гетьманом Козацької України.

Ольга Вовк
начальник відділу давніх актів
Центрального державного історичного архіву України, м. Київ

на початок