Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Польське (або Січневе) повстання 1863–1864 рр. є одним з найвизначніших національно-визвольних виступів ХІХ ст. Провідні демократичні кола Польщі, натхнені змінами у тогочасній Європі, зокрема, об’єднанням Італії, вже наприкінці 1850-х рр. активізували свою діяльність. На кінець 1861 р. вони розділилися згідно зі своїми політичними поглядами на два табори – так званих “білих” та “червоних”. До першого, очолюваного маркграфом Олександром Вельопольським, належали переважно представники шляхти, які вважали доцільним пасивний внутрішній спротив російському самодержавству та поступове поновлення Речі Посполитої у межах, які Польща мала до Першого поділу (1772 р.), погоджуючись при цьому на часткову втрату автономії. Натомість другі являли собою більш строкату партію – до “червоних” належали як представники шляхти й інтелігенції, так і міщани й селяни. Вони дотримувалися радикальних поглядів, вважаючи, що єдиним засобом звільнення Польщі може бути збройний виступ. Більшість з них також прагнула відновити кордони Польщі 1772 р., і лише певна частка визнавала право на незалежність Литви та України.

Передвісником повстання стали маніфестації мирного населення 26-27 (14-15 за ст. ст.) лютого 1861 р., організовані варшавським студентством, що мали на меті домагання розширення та дотримання російським урядом громадянських прав і проведення соціально-демократичних реформ. Апогеєм лютневих подій став виступ 27 лютого, що перейшов у релігійну процесію, яку було розстріляно російськими військами, в результаті чого загинуло п’ять жителів Варшави: Філіп Адамкевич, Міхал Арчіхевич, Кароль Брендель, Марцелій Павел Карчевський, Здіслав Рутковський. У похороні загиблих, який відбувся 3 березня 1861 р. взяли участь представники усіх верств та віросповідань, зокрема єврейське населення на чолі з рабинами. Хрест над могилою загиблих згодом був усунений царською владою, а у храми Варшави почали вдиратися російські війська з метою попередження патріотичних молитовних зібрань. На знак протесту католицьке духовенство Варшави стало демонстративно зачиняти костьоли. Його приклад наслідували рабини, які зачинили синагоги. У більшості великих католицьких храмів Царства Польського, Північно-Західного та Південно-Західного краю було відправлено жалобні молебни за загиблими у Варшаві, які стали поштовхом до національного єднання передусім польського, а також певної частини українського і єврейського населення. На попередження можливих наслідків цього були спрямовані зусилля місцевої адміністративної влади.

Похоронну процесію у Варшаві очолив архієпископ Антоній Мельхіор Фіалковський, який, незважаючи на тиск царської влади, жодного разу не заборонив відправляти у храмах Служби Божі за Вітчизну, а після придушення маніфестації 27 лютого висловив офіційний протест царському наміснику у Варшаві М. Д. Горчакову. Його власна смерть 5 жовтня 1861 р. стала причиною всенародної скорботи, а його похорон також перетворився на патріотичний виступ. Постать архієпископа Антонія Фіалковського стала символічною для польських борців за незалежність, і саме тому представники польського населення Південно-Західного краю нерідко ставили його за приклад ординарію Луцько-Житомирської дієцезії Касперу Боровському, який намагався досягнути домовленостей із виконавчими органами місцевої влади, не бажаючи вступати з ними у радикальну протидію. У дійсності роль єпископа К. Боровського у політичних змаганнях на Правобережній Україні можна оцінити скоріше як позитивну, оскільки він нерідко добровільно займав позицію буфера між урядом та польським населенням. У 1869 р. його було заслано у м. Перм за супротив русифікації Римо-католицької церкви на Київщині, Поділлі та Волині.

У червні 1862 р. “червоні” утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), очільниками якого стали Ярослав Домбровський, 3игмунд Падлевський, Броніслав Шварце та Агатон Гіллер. Згідно з планами, повстання, яке на думку організаторів згодом мало перерости у всеросійський національно-визвольний рух, повинно було розпочатися навесні 1863 р. Проте російський уряд розпочав у західних губерніях позачерговий рекрутський набір. Це і спричинило передчасний виступ повстанців, занепокоєних скороченням чисельності боєздатного населення.

На початку перших антиурядових маніфестацій польського населення Південно-Західний край перебував у контексті аграрної реформи, яка супроводжувалася активною протидією селянства. Таким чином київський, подільський і волинський генерал-губернатор І. І. Васильчиков був змушений організовувати жорстке дотримання державного порядку у краї. Від 6 липня 1862 р. він став командувачем Київського військового округу. Це був наслідок воєнної реформи, в результаті якої було утворено Варшавський, Віленський та Київський військові округи. Зосередження військової і цивільної влади в руках трьох генерал-губернаторів таким чином мало сприяти забезпеченню максимального контролю над ситуацією у найбільш революційно небезпечних західних регіонах Російської імперії. Осередком повстанського руху у Південно-Західному краї стала Волинська губернія. Саме тому Васильчиков був вимушений скасувати там чинність дворянських виборів та запровадити військовий стан в адміністративному центрі губернії – м. Житомирі.

Провідниками польського патріотичного руху Київської, Подільської і Волинської губерній стали з боку “білих” – Анджей Артур Замойський, Мар’ян Лангевич та іші; “червоні” ж розділилися на два крила – праве, більш помірковане, схильне до консервативних поглядів “білих” та радикальне ліве, яке дотримувалося позиції політичного союзу з Росією та визнавало право українського, литовського і білоруського народів на самостійність. Саме тому вони активно використовували лозунг Польського повстання 1830–1831 рр. “За нашу і вашу свободу!” Це крило представляли, зокрема, Зигмунд Падлевський, Константи Калиновський, Зигмунд Сєраковський та Ярослав Домбровський.

Ярослав Домбровський – найвизначніший діяч Польського повстання 1863–1864 рр. на Правобережній Україні та один з найбільш видатних представників в історії польського визвольного руху. Походив з родини зубожілих житомирських дворян, отримав військову освіту. Починаючи від 1860 р. почав налагоджувати зв'язки з польськими конспіраторами. Від 6 лютого 1862 р. він проживав у Варшаві, де, зокрема, займався розробкою плану майбутнього повстання. 14 серпня 1863 р. його було заарештовано та засуджено до 15 років каторжних робіт, проте у 1864 р. він утік з московської в'язниці. У 1865 р. вдалося звільнити із заслання дружину Домбровського – Пелагію, після чого подружжя емігрувало до Європи. У 1871 р. він приїхав у Париж, став членом Паризької комуни і трохи згодом, отримавши звання генерала, очолив війська комунарів. 23 травня 1871 р. Ярослав Домбровський загинув під час штурму Парижа версальськими військами.

На початку ж 1863 р. почав здійснюватися план повстання, одним з авторів якого був Домбровський. 22 січня 1863 р. ЦНК, як Тимчасовий національний уряд, оголосив про початок національного повстання. Одночасно ЦНК видав Маніфест, у якому між іншим проголошувалося:

Польща не хоче, не може покірливо піддатися цьому ганебному насиллю, під страхом засудження нащадків, має чинити енергійний опір. Ряди молоді, що бореться, молоді посвяченої, оживлені гарячою любов’ю до Вітчизни, непохитною вірою у справедливість та допомогу Бога, заприсяглися скинути прокляте ярмо, або загинути. Отож за ними, Польщо, за ними! (…)

Одразу в перший день виступу, у перший момент початку святої битви, Центральний Національний Комітет проголошує усіх синів Польщі, безвідносно до віри і роду, походження та верстви, вільними та рівними громадянами краю. Земля, якою Народ хліборобів користувався днині на правах чиншу чи панщини, стає від цього моменту його безумовною власністю, віковічним спадком. Збитки власників будуть винагороджені з державної казни. Всі чиновники та наймані робітники, що вступлять у ряди захисників краю, або у випадку почесної смерті на полі слави – їхні родини, отримають з народної власності наділ землі, що її захищали від ворогів. Отож до зброї, Народе Польщі, Литви та Руси, до зброї, бо година спільного визволення вже пробила, ми здобули свій старий меч, розгорнули святий прапор Орла, Погоні та Архангела.(…)

А тепер звертаємось до Тебе, Народе Московський: традиційним нашим гаслом є свобода і братство Народів, тому прощаємо Тобі навіть вбивство нашої Вітчизни (…) Прощаємо Тобі, бо ти нещасний і пригноблений, скорботний і замучений, трупи Твоїх дітей хитаються на царських шибеницях, пророки твої марніють у снігах Сибіру. Але якщо у цей рішучий час не спокутуєш за минуле заради світлих прагень майбутнього, якщо у боротьбі з нами підтримаєш тирана, який нас вбиває і топче – біда Тобі, бо перед обличчям Бога і цілого світу ми проклянемо Тебе на ганьбу вічного підданства і муку вічної неволі, і закличемо на страшну битву знищення, останню битву європейської цивілізації з диким варварством Азії.

Навесні 1863 р. повстання почало поширюватися на землі Правобережної України. Керівництво ним здійснював створений за рік до того Провінціальний комітет на Русі. ЦНК звернувся до українських селян із так званими “Золотими грамотами”, у яких містилася обіцянка надання землі селянам у довічне користування з виплатою чиншу власникам і заклик до підтримки повстання. Втім з боку українського селянства ініціатива польської шляхти не отримала значної підтримки, оскільки не відповідала його земельним інтересам.

Тим часом ситуацію погіршувала також неможливість досягнення цілковитої згоди між представниками українських та польських патріотичних громад, що діяли у Київській, Подільській і Волинській губерніях. Праве крило українського патріотичного руху, очолюване Володимиром Антоновичем, ворожо ставилося до польського визвольного руху у той час, як ліве, на чолі з Андрієм Красовським, Володимиром Синьогубом та іншими навпаки прагнуло допомогти полякам в організації українського антиурядового селянського руху. Чималу підтримку польський патріотичний рух отримав від організації “Земля і воля”, діячі якого зверталися до російських солдат із прокламаціями, у яких містився заклик припинити воєнні дії проти повстанців та долучитися до їхньої боротьби. Очільником військової організації “Землі і волі” був А. Потебня, російський офіцер-українець, який добровільно перейшов на бік польських повстанців і загинув у ході військових сутичок із царськими військами.

На Правобережній Україні у 1863–1864 рр. діяло декілька десятків повстанських загонів, які складалися переважно з представників польської шляхти, частково – міщан, однодвірців та селян. Певну частину у загонах повстанців складали також євреї, чиє положення у царській Росії було настільки тяжким, що їм не доводилося обирати більш, чи менш вигідну для себе партію, а земельне питання, на відміну від селян, було для них неактуальним. Тому вони достатньо згуртовано вступали до лав повстанців.

Повстанські загони були не надто чисельними, оскільки в результаті відсутності згуртованості серед очільників руху та слабких земельних гарантій, наданих селянам, селянське населення України здебільшого воліло залишатися на нейтральній позиції, або навіть допомагало владі у протидії повстанцям. Слід зауважити, що не лише в Україні, але й у Литві та Польщі багато хто з селянства поставився до повстання скептично і так само допомагав російській владі. Наприклад, один з очільників повстання у Північно-Західному краї Роман Рогинський був виданий уряду селянами.

Близько 20 повстанських загонів було розгромлено російськими військами. Невеликій частині повстанців вдалося відступити на захід. У їхньому числі були загони Едмунда Ружицького, які брали участь у битві під Мирополем 17 травня 1863 р., що стала переломною для повстання на Правобережжі. В результаті бойових дій загинуло 569 і було поранено 109 повстанців, а число репресованих жителів Київської, Подільської і Волинської губерній загалом становило близько 4,5 тисяч чоловік; засуджено за участь у повстанні 38000 чоловік. Додатковим покаранням став спеціальний податок, яким було обкладено польських землевласників.

Невдача повстання була закладена вже від самого початку; зокрема, помилка організаторів полягала на безперервному протистоянні партій “білих” та “червоних”. Вони не здатні були досягти згоди, по черзі призначаючи “диктаторів” кожна зі свого боку, і зрештою головою Національного уряду було обрано генерала Ромуальда Траугутта. Проте час було втрачено – Олександр ІІ встиг вжити нагальних заходів, призначивши на посаду голови Північно-Західного краю М. М. Муравйова, а намісником Царства Польського – Ф. Ф. Берга, котрі жорстко придушили революційну діяльність, за що, зокрема, Муравйов отримав прізвисько “вішатель”. Навесні 1864 р. було оприлюднено укази про селянську реформу, яка у західних губерніях провадилася на більш вигідних умовах, ніж в інших регіонах імперії. Це привернуло селянство на бік уряду та певним чином заспокоїло його. Влітку 1864 р. повстання було остаточно придушено.

Незважаючи на крах Польського повстання 1863–1864 рр., його вплив на подальшу історію Європи неможливо переоцінити. Воно сприяло загальному піднесенню патріотичного духу серед народів як Російської імперії, так і інших народів, що знаходилися у складі великих держав та відчували свої права утисненими. Також в останній третині ХІХ ст., зокрема, серед слов'янських народів та народів Прибалтики, значно піднявся просвітницький рух, зросло прагнення до чіткого визначення власної ідентичності, вивчення вітчизняної історії. В майбутньому це сприяло укріпленню національних ідей, які стали підґрунтям для створення нових самостійних європейських держав.

У ЦДІАК України зберігається значна кількість матеріалів з історії польського визвольного руху, зокрема, Польського повстання 1863–1864 рр. Це передусім офіційні документи центральних та місцевих органів влади, а також численні мемуарні, епістолярні та художні твори. Декотрі з них представлені на виставці.

Підготували
начальник відділу
довідкового апарату та обліку документів
Г. В. Путова
головний спеціаліст
довідкового апарату та обліку документів
О. С. Кузьмук

на початок