Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Феофан Прокопович (світське ім’я – Єлизар Церейський) народився в київській міщанській родині у червні 1681 року. Після смерті обох батьків його опікуном став дядько по матері, професор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, прізвище й ім’я якого він згодом прийняв. З 1687 року навчався в Києво-Могилянській академії, де його викладачами були Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський та інші. Не закінчивши повного курсу академії вирушив в освітню мандрівку (за різними даними в 1694 чи 1696 році); побував у Володимирі-Волинському, Львові; перейшов в уніатську віру, прийнявши постриг під іменем Єлисій (за іншими відомостями – Самійло), згодом три роки навчався в Римі в Колегії Св. Атанасія (Collegium Graecum). Студіював і викладав також і в інших університетах Європи.

У 1702 році прибув до Почаєва, прийняв православну віру і 1704 року повернувся до Києва, де був посвячений у чернецтво під іменем Феофан. Під час викладання в Києво-Могилянській академії (1705–1716) розробив курси з поетики, риторики, історії, натурфілософії (фізики й астрономії), філософії, логіки й теології. З 1711 року обіймав посаду ректора Академії й, одночасно, ігумена Київського Братського монастиря. Його вихованцями й послідовниками, були, зокрема, Гавріїл Бужинський, Лаврентій Горка, Теофіл Кролик, Іоан Максимович, Симон Тодорський, Сильвестр Кулябка та багато інших.

У 1716 році Феофан Прокопович був викликаний Петром І до Санкт-Петербурга. Знайомство з царем відбулося ще 1706 року в Києві; під час другої їхньої зустрічі 1709 року Феофан Прокопович виголосив в Софійському соборі вітальне слово на честь російської перемоги над шведами в Полтавській битві, порівнявши Петра І з біблійним Соломоном.

У 1718 році в Петербурзі Феофан Прокопович був висвячений єпископом Псковським, Нарвським та Ізборським й став головним дорадником Петра І в державних і духовних справах; 1721 року його обрано віце-президентом Синоду; з 1725 – призначено архієпископом Великоновгородським і Великолуцьким (de facto він став очільником Російської православної церкви). Небезпідставно деякі сучасні українські історики вважають Феофана Прокоповича ідеологом розбудови Російської імперії. Саме він, як найближчий помічник та ідеолог імператорської влади, обґрунтовував реформаторські ідеї Петра І, бо, розпочавши свої реформи, цар залишився без підтримки російського духівництва. Саме Феофан Прокопович втілив на теренах Російської імперії теорію просвіченого абсолютизму, яка усувала верховенство влади бояр і церкви, підпорядковуючи їх необмеженій владі монарха. Підготовка “Духовного регламенту”, що набув чинності закону, й заснування Синоду, як органу управління церквою, були основними результатами реалізації зазначеної теорії Феофана Прокоповича. Написана ним “Правда воли монаршей” стала визначною віхою в політичнй, юридичній та філософській традиції Російської імперії; за словами Василя Ключевського цей твір уособлював собою “краткую энциклопедию русского государственного права”. Друге видання 1726 року, крім самого трактату, включало й інші важливі документи, зокрема “устав о престолонаследии” та указ імператриці Катерини І щодо читання “Правды воли монаршей” в церквах після літургії.

Діяльність Феофана Прокоповича викликала неабиякий спротив багатьох представників православної церкви. Головним його ідейним супротивником став відомий церковний діяч, митрополит Рязанський і Муромський Стефан Яворський. Дізнавшись про намір Петра І призначити Феофана Прокоповича на чільне місце в православній ієрархії, Стефан Яворський звернувся з спеціальним посланням до архієреїв із закликом перешкодити цьому призначенню. Він вимагав, аби Феофан Прокопович зрікся своїх поглядів і навіть сам написав текст зречення (“Образец отрицания”).

Великою й різноманітною є літературна спадщина Феофана Прокоповича. Одним з найвизначніших зразків є його віршована п’єса “Володимир” (1705 рік), присвячена гетьманові Івану Мазепі. Інша драма – “Милость Божия, Украину чрез Богдана Зиновия Хмельницкого освободившая и возвеличившая”, написана під час перебування 1728 року в Москві новообраного українського гетьмана Данила Апостола, також, на думку Михайла Максимовича, належить перу Феофана Прокоповича (драму з передмовою Осипа Бодянського опубліковано 1858 року в “Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”).

Курс лекцій з теології, прочитаних Феофаном Прокоповичем у Києво-Могилянській академії латинською мовою, було видано в 70-х роках XVIII ст. німецькими видавцями в Готі, Лейпциґу і Кеніґсберзі (на виставці представлено окремі томи цих видань 1772, 1773 і 1784 років, що зберігаються в архіві). Цей курс перекладено з латинської мови і, за сприяння відомого російського просвітителя Миколи Новікова, видано також окремими трактатами у друкарні Московського університету у XVIII ст.

Феофан Прокопович розробив методологію викладання історії, був автором ряду праць з теології, філософії, історії тощо. Окремі його тези про світобудову були прогресивними для астрономії, космології та космогонії; він одним з перших дав пояснення системам світу Птоломея, Миколи Коперника, Тіхо Браге. Розроблений ним курс вищої математики був першим у Російській імперії. Твори Феофана Прокоповича перекладалися німецькою, французькою, англійською і шведською мовами.

Помер Феофан Прокопович у вересні 1736 року в Санкт-Петербурзі. Похований у Новгородському Софійському соборі.

Виставку підготувала
начальник відділу давніх актів
Ольга Вовк

на початок