Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

5 (18) вересня 1911 р. в Києві, у хірургічній лікарні доктора Маковського помер голова Ради Міністрів Російської імперії Петро Аркадійович Столипін. Смерть настала в результаті тяжкого вогнепального поранення, отриманого під час замаху, що стався 1 (14) вересня 1911 р. у київському міському театрі (нині – Національна опера України). Вбивство Столипіна до сьогодні залишається однією з найзагадковіших сторінок історії.

Видатний політик та реформатор Петро Столипін був людиною, яка поставила собі за мету зміцнення Російської імперії в умовах наростаючого революційного руху шляхом політичних та економічних перетворень, а також дисциплінарних заходів. Незважаючи на те, що його переконання про велич великоруської ідеї, яке він провадив у життя всупереч національному підйому серед народів Російської імперії, неодноразово піддавалося критиці, як з боку сучасників, так і нащадків, слід підкреслити, що метою його діяльності була не власна користь, а перш за все укріплення держави, збагачення її народу, стабілізація внутрішньополітичної ситуації. Жорсткість методів, вживаних ним для цього, була спричинена важкими обставинами, у яких йому доводилося проводити свої реформи.

На посаді прем’єр-міністра, яку Столипін обіймав від 1906 р. до кінця життя, він провів ряд законопроектів, що ввійшли в історію під назвою столипінської аграрної реформи. Її головною метою було впровадження приватної власності на землю для селян, що фактично могло сприяти розвитку фермерських господарств. Запроваджена ним жорстка система військово-польових судів викликала обурення у лавах представників демократичних сил, і вираз “столипінська краватка”, як синонім шибениці, побутує до теперішнього дня. Проте мало, хто пам’ятає, що такі суворі заходи були спричинені неконтрольованою терористичною діяльністю революціонерів, внаслідок якої страждали невинні люди. Нищівній критиці піддавався також Закон про земство у західних губерніях, спрямований на виключення можливості отримання поляками більшості голосів при виборах у земські установи, а також обмеження автономії Великого князівства Фінляндського. Ініційовані ним зміна виборчого законодавства та розпуск ІІ Державної думи, що вступила у різку конфронтацію з урядом, фактично поклали край революції 1905-1907 рр.

Радикалізм Столипіна, його здатність не піддаватися жодному тиску, викликали занепокоєння з боку політичних опонентів. Революціонерами було розпочато буквальне полювання на прем’єр-міністра. Загалом було заплановано та здійснено 11 замахів на Столипіна, в результаті яких загинуло понад 30 осіб.

* * *

Наприкінці серпня 1911 р. імператор Миколай ІІ з родиною та близькими особами, в числі яких був Столипін, прибув до Києва на відкриття пам’ятника імператору Олександру ІІ, приурочене до 50-річчя скасування кріпосного права. 1 (14) вересня 1911 р. імператор з членами родини та декількома міністрами були присутні на виставі “Казка про царя Салтана” М. А. Римського-Корсакова. В антракті Столипін стояв біля бар’єру оркестрової ями, розмовляючи з міністром двору бароном В. Фридеріксом та графом І. Потоцьким. Несподівано до Петра Аркадійовича наблизився анархіст й секретний співробітник Київського охоронного відділення Д. Богров та двічі вистрілив із браунінга; перша куля влучила Столипіну в руку, друга, спрямована у серце, відбилася від орденського хреста Св. Володимира і потрапила у живіт, зачепивши при цьому печінку. Поранений Столипін перехрестив імператора та присівши у крісло, промов: “Счастлив умереть за царя”. Смерть настала через три дні – 5 вересня о 10 годині вечора.

У заповіті Столипін зазначив: “Я хочу быть погребенным там, где меня убьют”. Отже, міністра було вирішено поховати у Києві. Місце поховання було визначене у Києво-Печерській лаврі, під стінами церкві Св. Антонія і Феодосія (Трапезної). Згодом, у 1961 р., нагробок з могили було знято та перенесено до приміщення Ковніровської дзвіниці на Дальніх печерах. Могилу було заасфальтовано. 1989 р. нагробок було повернено на законне місце.

9(22) вересня 1911 р. відбувся похорон. На панахиді у Трапезній церкві були присутні члени Уряду, Державної ради, Державної думи, представники армії та флоту, усіх цивільних відомств, а також селянства Київської губ.

Уже в перші дні після смерті міністра виникла ідея про спорудження йому пам’ятника у Києві. З цією метою було оголошено збір пожертв; надзвичайно швидко лише громадянами Києва було зібрано потрібну суму. Через рік, 6 (19) вересня 1912 р. пам’ятник було відкрито на Думській площі. Його було знищено 16 (29) березня 1917 р. – невдовзі після Лютневої революції.

Крісло № 17, в якому сидів Столипін у вечір замаху, знаходиться в музеї МВС України. Вулицю Мало-Володимирську, на якій знаходиться будівля лікарні доктора Маковського, було переіменовано у Столипінську (нині – Олеся Гончара).

Вбивцю Столипіна Дмитра Богрова (1887-1911) було страчено 10 (23) вересня 1911 р. у Києві на Лисій горі. Стрімкість судового процесу та поспішність виконання вироку викликали численні підозри з боку суспільства щодо ролі державних органів та посадовців у справі замаху на Столипіна.

Дмитро Богров був учасником антиурядових організацій, неодноразово піддавався арешту, але щоразу виходив на волю завдяки зв’язкам батька – впливової особи, присяжного повіреного, одного з визначних домовласників Києва. Під час революції 1905-1907 рр. Богров був членом революційного комітету студентських представників і одночасно провадив агентурну роботу, постачаючи Київське охоронне відділення відомостями про діяльність революційних організацій Києва. Під час одного з допитів, Богров стверджував, що його агентурна діяльність була викрита однопартійцями, і єдиною формою виправдання було скоєння теракту проти якоїсь державної особи. Він стверджував також, що на особі Столипіна, як потенційній жертві, він зупинився безпосередньо у театрі.

Жодна політична партія не взяла на себе відповідальність за вбивство Петра Столипіна. Одночасно обставини злочину вказують на незвично халатне ставлення Київського охоронного відділення до забезпечення безпеки імператора й сановників під час вистави. Це стало підставою для версії про те, що замах було організовано самою охранкою, на що вказує факт надання Д. Богрову квитка на виставу начальником Київського охоронного відділення М. Кулябко з дозволу, зокрема, товариша міністра внутрішніх справ П. Курлова та організатора охорони царської родини, офіцера свити полковника О. Спиридовича. За іншою версією сам Богров ввів в оману М. Кулябко, попросивши про надання квитка з метою попередження можливого теракту.

Слідчу справу щодо вбивства Столипіна було несподівано припинено на початку 1913 р. за особистим розпорядженням Миколая ІІ. Багато представників суспільства сприйняли цей вчинок царя як зраду міністра, відданого йому до кінця.

Підготувала
начальник відділу
довідкового апарату та обліку документів
Г. В. Путова

на початок