Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Створення Української козацької держави за часів Богдана Хмельницького безсумнівно є одним із переломних моментів історії України. Не применшуючи внесок гетьмана і його соратників у творення державності, стверджуємо, що підґрунтя для цього було закладено значно раніше.

Розробка державницької ідеї та власне процес творення відбувалися за неймовірно складних, винятково несприятливих обставин. Ідея козацької держави виникла у другій половині XVI ст., коли з’явилися для цього певні історичні передумови – настання відповідного етапу національного самоусвідомлення еліти як належної до українського (“руськогоˮ) народу, а також становлення козацтва як привілейованого стану. Різке зростання національної свідомості в українському суспільстві відбулося після Люблінської унії 1569 р., коли Велике князівство Литовське, до якого входила більша частина українських земель, об’єдналося з Короною Польською у нове державне утворення – Річ Посполиту. При цьому Русь – велику складову новоствореної Речі Посполитої – було поставлено у нерівноправне, прямо-таки підневільне становище. Географічно тогочасна Русь – це Україна і Білорусь, причому білоруські землі так і залишилася в юрисдикції Великого князівства Литовського, а територію з українським населенням було підпорядковано Короні. Ця територія, що залишилася цілком відкритою перед татарськими нападами, в умовах Речі Посполитої могла захиститися лише завдяки самоорганізації, що, зрештою, викликало зростання національної самосвідомості й піднесення значення козацького стану.

Обстоювання власних прав шляхом боротьби почалося у відповідь на насилля, національну і релігійну експансію на українські землі. Цей процес супроводжувався виразною денаціоналізацією магнатів і панства, які в українському суспільстві все більше ототожнювалися з поляками, тому поставала їхня безперспективність як державотворчої еліти. Нею ставало козацьке військо.

Ідея козацької держави спочатку зародилася в умах національної еліти і на папері, причому вона, тільки-но зародившись, почала витісняти ідею Князівської держави, що була у XVI ст. домінуючою. Першим, хто висловив думку про об’єднання обох ідей, був київський біскуп Йосип Верещинський – фактично перший теоретик-фундатор Задніпровської козацької держави, яку він бачив у формі князівства чи герцогства з підлеглістю польському королеві, а козацький стан розглядав як шляхетський. Проєкт Йосипа Верещинського став основоположним для козацького державотворення упродовж тривалого часу, зокрема й під час Національно-визвольної війни середини XVII ст., частково навіть у XVIII ст. Програмний твір Йосипа Верещинського “Війську Запорозькому пресвітлий наказˮ (остаточне опрацювання 1596 р.) – одна з найцікавіших пам’яток суспільно-політичної думки в Україні XVI ст. В ній йдеться про автономне козацьке самоуправління в Українському князівстві. Столицею держави визначався Переяслав, де перебував князь Задніпровський разом зі своїм територіальним полком.

Вищею посадовою особою в козацькому війську був гетьман, який разом зі своїм полком розташовувався в Лубнах. Ще 11 козацьких полків охоплювали Лівобережжя, Київщину, Полісся й Південну Білорусь. Кожен з цих 13 полків поставав не лише військовим підрозділом, але й окремою адміністративно-територіальною одиницею, з закріпленням відповідної земельної власності. Шляхетські маєтності з цієї території або мали бути перенесені, або шляхта поступала на службу до князя. Визначалася кількість постійного війська і територіального – “на всяку потребуˮ.

Урядові спроби вписати козаків, які досить могутньо заявили про себе як політична сила з другої половини XVI ст., у структуру Речі Посполитої, відзначалися малоефективністю, бо їхньою головною метою було приборкання козацтва, а не вирішення конфліктів. Козацький спротив все більше набував форм збройної боротьби – повстань, воєн, у якій питання створення автономного державного утворення у складі Речі Посполитої та зрівняння козацтва у правах зі шляхтою набувало першорядного звучання. Національно-визвольні мотиви, на думку українських істориків – дослідників теми, звучали вже під час козацьких воєн кінця XVI ст. (тоді вперше відбулося масове покозачення українського населення), а те, що такий характер мали козацькі повстання 1620–1630-х рр., є незаперечним фактом.

“Генеральною репетицієюˮ Національно-визвольної війни середини XVII ст. стали козацькі повстання 1630-х рр., теж національно-визвольні за характером. У козацькому середовищі завершувалося формування погляду на себе як на “політичний народˮ, рівноправний зі шляхтою. Учасником принаймні частини з цих повстань був Богдан Хмельницький, відомий на 1637 р. як військовий писар Війська Запорозького; він – учасник посольств до польського уряду, що мали на меті добитися поступок для України.

Найбільших успіхів у справі українського державотворення було досягнуто в ході Національно-визвольної війни середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького, коли така держава набула реальної форми існування. У процесі вироблення власної державної програми, яка хронологічно охоплює два роки: 1648 і 1649, гетьман пройшов досить складний шлях. Спочатку, так само як його попередники, Богдан Хмельницький ставив питання про козацьку автономію. Однак уже навесні 1648 р. він висунув вимогу знищення органів королівської влади на частині території Київського воєводства та встановлення на ній козацьких порядків. У травні постала вимога створення удільної, з визначеними кордонами, держави. Влітку 1648 р. ці вимоги гетьмана інтенсивно реалізувалися на практиці в результаті блискучих перемог козацько-селянського війська на значному етнічному українському просторі. Тут почався процес формування державних владних інституцій, в основу якого було покладено вже апробовану упродовж попередніх десятиліть полково-сотенну військово-адміністративну схему. Запрацювали центральні й місцеві органи влади, запроваджувалися козацькі суди й судочинство, у процес державотворення включилася значна кількість козацької старшини. Сам гетьман не раз заявляв про себе як про самодержавного володаря України. Враховуючи колосальний вплив особистості Богдана Хмельницького на хід тогочасних подій, історики часто називають період Національно-визвольної війни Хмельниччиною. Розроблення програми створення незалежної Української козацької держави – спадкоємиці Київської Русі, – Богдан Хмельницький фактично завершив у лютому – квітні 1649 року.

Наслідком визначних перемог козацької зброї стало підписання Зборівського мирного договору 1649 р. Договір було укладено в руслі тогочасного міжнародного права між суверенами двох держав: польським королем Яном-Казимиром і кримським ханом Ісламом Ґіреєм ІІІ, який представляв інтереси свого союзника Богдана Хмельницького, підданого польського короля. Саме під тиском кримського хана польський король змушений був згодитися на “Пункти Війська Запорозькогоˮ (що й зафіксовано в договорі) і видав у відповідь на них “Декларацію ласки його королівської милості, даної Війську Запорозькому на пункти суплікиˮ. Всі три документи представлено на виставці.

У результаті польський уряд визнав Українську козацьку державу у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств зі столицею в м. Чигирині (офіційна назва – Військо Запорозьке; вживалася також назва “Гетьманщинаˮ). Кордон між нею і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону. Волинь і Поділля залишалися під владою польського короля. Влада в Українській козацькій державі належала гетьманові, хоч зберігалася і польська адміністрація, однак король на всі відповідальні пости повинен був призначати тільки православних шляхтичів. Коронне польське військо не мало доступу на цю територію. Число реєстрових козаків визначалося 40 тисячами. Територія держави поділялася на полки (1649 р. їх було 16) та сотні. Католицька і православна шляхта урівнювалися в правах, а православний київський митрополит мав увійти до польського сенату (польський сейм цього пункту не ухвалив). На розгляд сейму передавалося також питання про церковну унію.

Наступним кроком державобудування стало підписання у вересні 1658 р. українсько-польського Гадяцького договору про входження українських земель під назвою Велике князівство Руське разом з Польщею і Литвою до федеративного державного утворення – Речі Посполитої; договір затверджено на польському сеймі у травні 1659 р., а у червні відбулася перемога українського козацького війська в союзі з татарським над московською армією в Конотопській битві 1659 р., що відбулася на завершальному етапі московсько-українського воєнного протистояння 1658–1659 рр. Ці значимі в українській історії події сталися за недовгого гетьманування Івана Виговського (кінець серпня 1657 р. – вересень 1659 р.).

Іван Виговський, другий гетьман Війська Запорозького, вірний помічник, соратник і однодумець Богдана Хмельницького, обраний гетьманом після смерті останнього, став продовжувачем лінії свого великого попередника, що її коротко можна сформулювати так: номінальна зверхність московського царя за повної свободи дій гетьманського уряду. Однак така лінія цілком суперечила планам Москви, яка розглядала Україну як підвладну територію, а не незалежну політичну одиницю, і намагалася закріпити це на практиці. Українсько-московське протистояння набрало обертів з перших днів гетьманування Івана Виговського. Вже під час першого його обрання – 26 серпня 1657 р. (загалом його обирали гетьманом тричі – ще у жовтні того самого року і 7 лютого 1658 р.; цей факт теж визначався протистоянням сторін) Іван Виговський і старшина діяли за сценарієм: самостійні вибори, після чого – інформування Москви про їхні результати. Московська ж сторона всіляко домагалася повного контролювання дій гетьмана і його уряду. Численні російські посольства, надіслані упродовж гетьманування Івана Виговського не тільки до нього, а й до опозиції, в обхід найвищої української адміністрації, крім основних завдань мали на меті детальне вивчення ситуації в Україні, ведення агітаційно-підривної діяльності.

Велика дипломатична боротьба велася навколо укладання міждержавного українсько-московського договору: протистояння в цьому напрямі було чи не найбільшим. Іван Виговський – єдиний гетьман в історії Козацької держави, який, не піддавшись натиску московської сторони, так і не уклав договору з нею. Продовження Іваном Виговським багатовекторної зовнішньої політики Богдана Хмельницького, а в деяких напрямах – її такого логічного завершення, як наприклад, укладення договору між Військом Запорозьким і Швецією, теж викликало категоричне несприйняття і заперечення з боку московського уряду, намагання усунути непокірного гетьмана від влади.

Надзвичайно складною була внутрішня ситуація в державі. Соціальна нестабільність, деструктивні настрої в українському суспільстві мали значні прояви вже під час Національно-визвольної війни, відчутнішими вони стали в останній рік гетьманування Богдана Хмельницького, а найбільше – після його смерті, у кінці 50-х – першій половині 60-х років XVII ст. Насамперед намітилася тенденція послаблення гетьманської влади, відновлення виборності старшини й полковників, збільшення ролі старшинської ради. Зростала й опозиційність кошової старшини Запорозької Січі, яка прагнула повернути собі провідну політичну роль. В результаті перемагали корпоративні інтереси, державна ідея приносилася в жертву.

Серйозну небезпеку становили маси людей на Лівобережній Україні і в Січі – покозачених селян і міщан, а також рядового козацтва, які, не маючи засобів до існування, в умовах Національно-визвольної війни призвичаїлися до задоволення матеріальних потреб шляхом застосування зброї. Цих людей було доволі легко використовувати старшині, найперше на Січі, при реалізації власних планів, часто деструктивних, особливо враховуючи їхні проросійські настрої. Упокорення цієї вольниці ставало важливим елементом успішного державного будівництва. Ще одним небезпечним місцем стали прикордонні території Московської держави, куди в умовах Війни під тиском надзвичайних обставин переселилося багато людей з Лівобережної України.

У зв’язку з таким перебігом подій переговори Війська Запорозького з Річчю Посполитою про входження його як рівноправного члена під назвою Велике князівство Руське, разом з Польщею і Литвою, у триєдину державу – Річ Посполиту, вступили в остаточне русло. Ратифікація Гадяцького договору 1658 р. польським сеймом у травні 1659 р. і набуття цією угодою політичної сили означали початок –московсько-української війни. Основною її подією стала оборона Конотопа козацьким військом на чолі з Григорієм Гуляницьким від російського війська під командуванням князів О. М. Трубецького, Г. Г. Ромодановського, С. Р. Пожарського та С. П. Львова. Облога Конотопа тривала 70 днів (20 квітня 1659 р. її замкнув російський полк Ф. Ф. Куракіна), аж до 28 червня, коли козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Виговським разом з татарами здобуло перемогу над російськими підрозділами; тоді загинув цвіт московської кінноти. Однак внутрішньополітичні події в Україні з середини серпня до середини жовтня 1659 р. докорінно змінили ситуацію, фактично перекресливши успіхи, досягнені в результаті Конотопської перемоги. Остаточний варіант Гадяцького договору не відповідав інтересам і амбіціям козацької старшини, найбільше лівобережної. У більшості українського суспільства входження в Річ Посполиту асоціювалося з реставрацією польського режиму, над яким воно так тяжко здобувало перемогу в Національно-визвольній війні. Полковники, насамперед лівобережні, один за одним почали складати присягу на вірність московському цареві. Створені групою правобережної старшини на чолі з Петром Дорошенком т. зв. Жердівські статті, які були продовженням лінії Богдана Хмельницького та Івана Виговського на незалежну політику гетьманського уряду, російська сторона просто не взяла до уваги. Залишилося здійснити останній крок до капітуляції: усунути від влади Івана Виговського і замінити його іншим, більш поступливим гетьманом. Таким гетьманом став Юрій Хмельницький.

Почався період “Руїни”, який на українських землях тривав до кінця століття. Десятиліття поспіль українські гетьмани потроху втрачали ті залишки самостійності, за які склали голови їх попередники. Ситуацію намагався змінити гетьман Іван Мазепа, але зазнав поразки під Полтавою у червні 1709 року, після якої частина козаків на чолі з гетьманом емігрувала до Бендер. Фізично і морально розбитий старий Іван Мазепа помер у вересні того ж року, а 5 квітня 1710 року в таборі під Бендерами, після тривалих суперечок, Військо Запорозьке вибрало нового гетьмана – Пилипа Орлика. Цей вибір супроводжувався укладанням Конституції, яка у 16 статтях обґрунтовувала права України на суверенітет від Москви та Польщі, затверджувала православне віросповідання, підпорядковане Константинопольському, а не Московському патріарху, як основну релігію на своїх теренах, відроджувала державні кордони часів розквіту Гетьманщини та регламентувала зовнішні та внутрішні соціально-політичні та економічні відносини гетьмана зі старшиною та рядовим козацтвом, встановлюючи інституцію на кшталт козацького парламенту, до якого залучалися не лише генеральна та полкова старшина, але і січовики. Шведський король Карл ХІІ, як “протектор” України, підтвердив цей вибір конфірмаційним та асекураційним дипломами від 10 травня 1710 року. Неодноразово підкреслювалось, що Конституція фактично проголошувала в Україні незалежну республіку, зберігаючи тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства царю – великий крок уперед, порівняно із найвищим вираженням української політичної думки XVII ст. у Гадяцькому трактаті.

На посаді гетьмана Пилип Орлик енергійно взявся до державницьких справ. Перебуваючи на еміграції спочатку в Бендерах (Османська імперія, 1709–1714 рр.), пізніше в Істаді, Крістіанстаді і Стокгольмі (Швеція, 1715–1720 рр.), він активно провадив політику, спрямовану на здобуття незалежності України. Використовуючи будь-яку можливість звільнити Україну з-під московського панування Орлик прийняв допомогу кримського хана і, уклавши з ним у січні 1711 р. союзну угоду, в березні того ж року повів об’єднане військо татар, козаків, запорожців та поляків на Правобережну Україну. Населення спочатку приязно поставилося до нового гетьмана і його армії, але конфлікти у керівних колах та дії татар, які почали брати ясир та руйнувати церкви, звели нанівець усі намагання гетьмана підняти всенародне повстання проти московської тиранії. Не втративши надії на краще, Пилип Орлик намагався використати події невдалого Прутського походу 1711 р. російської армії, яка потрапила в оточення разом з царем Петром І та його найближчими прибічниками. Російські можновладці були згодні пристати на будь-які умови капітуляції. Орлик намагався скористатися цим і відрядив до Стамбулу делегацію козацької старшини з відповідною інструкцією, головним пунктом якої було звільнення Лівобережної і Правобережної України від московської влади. На жаль, цим планам не судилося здійснитися – чергова зміна уряду в Османській імперії звела сподівання українців нанівець.

Переїхавши в 1715 р. зі всією своєю родиною та генеральною старшиною до Швеції, Пилип Орлик не залишав своїх сподівань та не покладав рук у справі виборювання незалежності України. Потерпаючи разом з усіма козацькими емігрантами від злиднів, він опікувався і своєю родиною, і своєю старшиною. Орлик намагався дати своїм дітям (мав їх вісім: трьох синів – Григорій, Михайло та Яків, п’ятьох дочок – Настя, Варвара, Марта, Марія і Катерина) добру освіту – для дочок запросив вчительку французької мови, а старшого сина відправив на навчання до Упсальського університету. Злиденне становище гетьмана спонукає його закладати клейноди і власні коштовні речі, просити виплати матеріальної допомоги в шведського уряду, який обіцяв йому та його людям підтримку (і який, до речі, винен був йому 60000 талярів – гроші, що гетьман Іван Мазепа позичив їх Карлу ХІІ в 1708 р. в Будищах). Ці кошти йому були потрібні не для власних потреб – для підтримання існування (точніше – животіння) українського гетьманського уряду в екзилі та для продовження боротьби за незалежність його батьківщини всіма доступними для нього засобами. Обмежений у своїх активних діях, він продовжував листування з османськими та європейськими можновладцями, намагаючись залучити їх на свій бік і заручитись їх підтримкою для репрезентації України на міжнародній арені.

У жовтні 1720 р. гетьман Пилип Орлик виїхав зі Швеції, сподіваючись взяти участь в Брауншвейгському конгресі, який мав відбутися (проте не відбувся) того ж року і до якого Пилип Орлик підготував ґрунтовну добірку документів, які висвітлювали питання української незалежності. Він подорожував Європою, переховуючись від російських агентів, які мали наказ схопити і переправити його до Москви (як це вже сталося з Григорієм Герциком у Варшаві та Андрієм Войнаровським у Гамбурзі). В 1722 р. гетьман дістався спочатку Хотина, потім Салонік, де змушений був залишатися протягом наступних 12 років на “почесному засланніˮ – Порта поставилася до Орлика холодно, але вважала за потрібне тримати його “в резервіˮ для подальших політичних ігор з Росією. Суасонський конгрес 1728 р. став для гетьмана новою надією – з’явилася можливість знову заявити про Україну. Він розпочав енергійне листування з європейськими можновладцями, але його спроби не мали відгуку – російський уповноважений на конгресі граф Олександр Головкін заявив, що його уряд не може допустити обговорення українського питання.

У 1734 р. Орлик зрештою залишив Салоніки і перебрався до Каушан, столиці буджацького султана. Але політична ситуація остаточно змінилася: Військо Запорозьке Низове повернулося під протекцію російської корони і жодні вмовляння гетьмана в екзилі не могли вплинути на їх вибір (для гетьмана січовики до останнього моменту залишалися єдиною реальною політичною і військовою силою). Ця подія майже повністю знецінила Пилипа Орлика як політичного діяча. Його подальша доля була сумною: іноземні держави більше не сприймали його як фігуру в міжнародній політичній грі і він змушений був виконувати роль експерта у справах Східної Європи. 24 травня 1742 р. гетьман Пилип Орлик помер в Яссах, на самоті, так і не дочекавшись нагоди змінити політичну ситуацію на користь України.

Після років правління гетьмана Івана Скоропадського і Малоросійської колегії, очолюваної Степаном Вєльяміновим, у 1727 р. Гетьманщина отримала нового гетьмана – їм став миргородський полковник Данило Апостол. За усталеною за часів царату традицією, він на початку 1728 р. в Москві подав російському цареві Петру ІІ т. зв. “Просительные пункты” щодо відновлення державних прав України, спираючись на Березневі статті 1654 р. і отримав відповідь у вигляді “Решительных пунктов”, основними положеннями яких стали: реорганізація Генерального суду шляхом введення до його складу членів-росіян і підпорядкування суду Колегії іноземних справ, підтвердження порядку обрання гетьмана за Коломацькими статтями, зміна процедури обрання і усунення з посади генеральної, полкової і сотенної старшини – все це відтепер підпадало під юрисдикцію царської (а не гетьманської) влади, запровадження двох посад підскарбіїв (росіянина і українця) для контролю над збором і використанням податків царським урядом, передача російському цареві права на надання маєтностей, проведення ревізії всіх рангових маєтностей старшини тощо. Після смерті гетьмана Данила Апостола в 1734 р. керувати Україною було призначено т. зв. Правління гетьманського уряду, очолюване князем Олексієм Шаховським.

Через п’ятнадцять років, 22 лютого 1750 р. в Глухові було скликано Генеральну Раду, на якій новим гетьманом було обрано кандидата російської цариці Єлизавети Петрівни – Кирила Розумовського. У червні було видано указ на ім’я Сенату про конфірмацію виборів гетьмана і з наказом повернути йому всі рангові маєтності і попередні права фінансового характеру, відкликати російських урядників з Правління гетьманського уряду, Генерального суду, комісії економії і рахунків, ліквідувати Канцелярію міністерського правління тощо. При цьому не було укладено жодних “пунктів” чи “статей”. Новому гетьманові було надано право на відновлення (в певних межах) автономії Гетьманщини. Але вже влітку 1754 р. активна діяльність Кирила Розумовського призвела до втручання царського уряду в українські справи: було скасовано кордон і митну систему між Україною і Росією, через два роки, в 1756 р., Україну повернули з відомства Колегії іноземних справ до відомства Сенату, ліквідувавши її автономний статус. Спроба встановлення закону про спадкове гетьманство на Генеральній Раді наприкінці 1763 р. призвела до протилежних результатів – в січні 1764 р. Кирило Розумовський був змушений зректися гетьманства – так завершувалася доба козацтва.

* * *

Цей початок українського козацького державотворення мав тривале продовження, що відзначалося надзвичайними складнощами й трагізмом. Попри все, Українська козацька держава проіснувала 135 років: від 1648 до 1783. Українські державотворці припускалися помилок, зазнавали багатьох невдач. Серед основних причин цих невдач, як зазначає багато дослідників теми, найбільше виділяються дві, злободенні дотепер: це внутрішня незгода, відсутність єдності, відома ще з періоду Київської Русі (“чрез незгоду всі пропали, самі себе звоювалиˮ – Іван Мазепа) і віра в те, що хтось нам допоможе стати на ноги й збудувати власну державу.

Українська козацька держава будувалася ціною неймовірних зусиль, героїзму й самопожертви мільйонів людей, які поклали своє життя в її ім’я і задля неї. Ця виставка – наша данина пошані й високій оцінці діяльності видатних діячів української історії.

Ольга Вовк
начальник відділу давніх актів
Центрального державного історичного архіву України, м. Київ

на початок