Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

22 червня 2016 року виповнюється 135 років від дня народження відомого українського педагога, публіциста, історика, громадського, політичного та державного діяча часів національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. В’ячеслава Костянтиновича Прокоповича.

Він народився 10 червня (за новим стилем – 22 червня) 1881 року у Києві в родині священика. Батько походив із старовинного козацького роду з Чигиринського повіту Київської губернії. Дитинство В’ячеслава Прокоповича пройшло у Златополі (сучасна Полтавська область), середню освіту здобув у Білоцерківській гімназії. Після закінчення у 1904 р. історико-філологічного факультету Київського університету, де студіював історичні науки під керівництвом професора В. Антоновича, В. Прокопович викладав історію в одній з київських гімназій. Після заборони через «українофільство» працювати у державних навчальних закладах, учителював у приватних гімназіях, отримав посаду наукового бібліотекаря у Київському міському музеї, де займався організацією відділення «Старого Києва». На початку ХХ ст. брав активну участь у політичному житті: від 1905 р. – член Української радикально-демократичної партії, від 1908 р. – Товариства українських поступовців (ТУП). У 1911-1914 рр. під псевдонімом С. Волох редагував педагогічний журнал «Світло», друкувався в українській пресі, в тому числі в газетах «Рада» та «Боротьба».

Після Лютневої революції брав участь в утворенні Української Центральної Ради, яка 9 березня делегувала його гласним до Київської губернської земської управи, а 15 березня – рекомендувала до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій від Таращанського повіту Київської губернії.

Досвід урядовця В. Прокопович набув у січні-квітні 1918 р., займаючи посаду міністра народної освіти в уряді В. Голубовича. Він, зокрема, багато зробив у справі українізації школи, чим забезпечив собі популярність серед населення. Коли наприкінці березня 1918 р. до Києва прибула делегація Лубенського з’їзду хліборобів і представників селянства Полтавщини й висловила незадоволення політикою уряду, особливо у земельному питанні, В. Прокоповичу та міністрові юстиції С. Шелухіну була виявлена довіра. Тим не менш, Прокопович подає у відставку, вважаючи, що без чіткої програми діяльності працювати уряд не зможе.

Після гетьманського перевороту В. Прокоповичу запропонували увійти до нового уряду, формування якого спочатку доручили М. Василенкові. Він рішуче відмовився й повернувся до викладацької діяльності. Разом з тим у травні – жовтні 1918 р. працював у складі очолюваної С. Шелухіним політичної комісії Української мирної делегації на переговорах з РСФРР, у президії Всеукраїнського земського союзу.

За часів Директорії при уряді В. Чехівського В. Прокопович разом з О. Карпинським очолював дипломатичну місію УНР у Польщі, за уряду І. Мазепи – в Югославії. Після відставки уряду І. Мазепи, в травні 1920 р. формування нового Кабінету Міністрів було доручено В. Прокоповичу. Однак через складну ситуацію в країні, наступ більшовиків та небажання Антанти визнавати незалежність України, і як наслідок – відсутність підтримки, уряд Прокоповича на чолі з ним самим мусив емігрувати.

Емігрувавши наприкінці 1920 р. з України, В. Прокопович на початку 1921 р. деякий час обіймав посаду міністра освіти в першому еміграційному уряді УНР А. Лівицького, займав посаду директора Архіву-музею визволення України (функціонував на еміграції), потім перебував у таборах для інтернованих осіб у Польщі. У 1924 р. переїхав до Парижа, де став одним із найближчих сподвижників С. Петлюри й посідав важливі пости в уряді УНР в екзилі. Після вбивства С. Петлюри від 1926 р. до 1939 р. очолював уряд.

Помер В. Прокопович 7 червня 1942 р. у Франції і похований у Бесанкурі, поблизу Парижа.

Виставку підготувала старший науковий співробітник відділу
використання інформації документів
Дзюба К. О.

на початок