Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Олександр Антонович Кошиць – видатний український хоровий диригент, композитор, один із засновників Української республіканської капели. Народився 30 серпня (за старим стилем) 1875 р. у с. Ромашки Канівського повіту Київської губернії у родині священника Антона Гнатовича Кошиця та Євдокії Михайлівни з роду Маяковських. У 1877 р. родина переїхала до с. Тарасівка Звенигородського повіту Київської губернії, де його батько став парафіяльним священником. На виставці представлені документи, пов’язані з родоводом композитора.

З 1884 по 1890 рр. Олександр Кошиць навчався у Богуславському духовному училищі, потім переїхав до Києва та продовжив навчання у Київський духовній семінарії. Після закінчення семінарії в 1896 р. працював учителем у парафіяльній школі с. Грузька Київського повіту та губернії. Документи цього періоду життя видатного диригента публікуються нижче.

У період 1897–1901 рр. Олександр Кошиць навчається у Київській духовній академії (КДА). Під час навчання Кошиць стає диригентом академічного хору та дає концерт з творів композитора Артемія Веделя, що був на той час забороненим російською цензурою. Кошиць писав: «Я поставив собі завдання воскресити в Академії нашого Великого Веделя, академічного вихованця. Вся його творчість обґрунтована на українських мелодіях, хоч і опрацьованих в стилі італійської школи XVIII століття». Основні документи про навчання Олександра Кошиця в КДА вперше оприлюднені на виставці.

Через рік Олександр Кошиць їде до м. Ставрополя викладати богословський курс у Ставропольській жіночій гімназії та курс лекцій з історії в Учительському інституті. Згодом Микола Лисенко рекомендував Олександра Кошиця в експедицію на Кубань для запису українських пісень кубанських козаків. В літні періоди 1903–1905 рр. Кошицю вдалося зібрати і записати безліч матеріалу, упорядкувати 500 пісень в збірник, який згодом отримав золоту медаль на Кубанській етнографічній виставці.

З жовтня 1904 р. в житті Кошиця настає, за його власними словами, «Київський період». Він працює викладачем у Київській духовній семінарії (жовтень 1904 р.), приймає запрошення Лисенка викладати у Музично-драматичній школі, а згодом вступає туди на композиторський курс Григорія Львовича Любомирського (1906 р.), співзасновує та диригує у хоровому товаристві «Боян». У 1908 р. Олександру Кошицю пропонують очолити студентський хор Київського університету. На початку діяльності хор виконує західноєвропейську класику (з якою виграє Київський конкурс хорів з творами Мендельсона і Райсігера) згодом слов’янські народні пісні та нарешті українські пісні.

У 1912 р. працює капельмейстером у театрі Миколи Садовського. Там він ставить опери та оперети «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Миколи Лисенка; «Роксолана» Дмитра Січинського; «Сільська честь» П’єтро Масканьї; «Гальку» Станіслава Монюшка, а також пише музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка. В цей період за проукраїнську діяльність потрапляє в поле зору царських жандармів. У 1916 р. переходить до Київської опери. Кошиць згадував: «Треба сказати, що я ніколи не любив театрального диригенства і дуже добре уявляю собі невдячну роль оперового хормайстра. Але бажання стати ближче до справжнього оркестру було таке непереможне, що я, хоч і з ваганням, а погодився взяти цю скомпліковану посаду».

З початком Української революції 1917–1921 рр. Олександр Кошиць увійшов до Театральної комісії, яку з часом перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти України, і якій Центральна Рада доручила розробити урядовий план розвитку театрального і музичного життя України.

У січні 1919 р. в приміщенні Молодого театру на концерті, присвяченому 25-літтю творчості члена Центральної Ради поета Миколи Вороного, прозвучали у виконанні хору під орудою Олександра Кошиця «Легенди» Миколи Леонтовича. За свідченнями учасника подій, «композиція зробила таке сильне враження на слухачів, що українська влада, присутня на концерті, вирішила заснувати Українську Республіканську Капелу й послати її до Західної Європи для ознайомлення з музичною культурою України».

Вже 23 січня 1919 р. уряд УНР затверджує спеціальний закон про європейське гастрольне турне Української Республіканської Капели. Справу організації, підбір співаків і формування репертуару доручено було Олександрові Кошицю та Кирилові Стеценку: за короткий час корифеї української музики з успіхом упоралися з цим завданням.

Олександр Кошиць згадував: «На авдієнції Петлюра, звертаючись до мене, сказав: «За тиждень, щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то, – добавив сміючись, – розстріляю!».

11 травня 1919 р. концертом у Празі розпочався тріумфальний гастрольний тур Республіканської капели. Далі були виступи в Швейцарії та Австрії і нарешті – Париж, столиця тогочасного культурного світу. І знову тріумф. Тогочасна преса так писала про капелу: «Завдяки цій державній інституції генерал Петлюра, керівник нової республіки, вирішив спробувати показати світу окремішнє існування та етнічну ідентичність свого народу».

З успіхом відбувалися концерти Капели в Польщі, Іспанії, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Нідерландах й Німеччині. Візитівкою капели Олександра Кошиця став «Щедрик» Миколи Леоновича.

Це був світовий тріумф української культури, української пісні, тріумф Капели, тріумф Олександра Кошиця. Хоча Україна опинилася під владою більшовиків, але Капела як культурне представництво Української Народної Республіки з її амбасадором Олександром Кошицем продовжувала діяти, несучи правду про прагнення української нації до життя у самостійній державі.

У 1922 р. Олександр Кошиць з хором переїхав за океан і продовжував свою працю в США та Канаді, популяризуючи українську музику. Саме на концертах Капели Олександра Кошиця американський композитор українського походження Пітер Вільховський і почув знаменитий «Щедрик»: його мелодія була покладена в основу всесвітньовідомої «Carol of the Bells». Відтоді ця пісня стала справжнім хітом – невід’ємною складовою американської різдвяної традиції.

Живучи у вимушеній еміграції, Кошиць мріяв про повернення на Батьківщину: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну».

Олександр Кошиць завершив своє земне життя 21 вересня 1944 р. у Вінніпезі. Похований на цвинтарі Глен-Іден (GlenEden) неподалік Вінніпегу. Але його музика повернулася в Україну.

На виставці представлені документи біографічного характеру про життя Олександра Кошиця. Більшість із них публікуються вперше.