_

 Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Адреса: 03110, м. Київ-110,
вул. Солом'янська, 24
Тел./факс: (044) 275-30-02
E-mail: mail.cdiak@arch.gov.ua



Краківський каштелян князь Януш Острозький (1553–1620)

До 400-ї річниці з дня смерті останнього представника роду князів Острозьких “по мечуˮ

Перший сенатор Республіки. Людина, яка досягла вершини олімпу, але так і не реалізувала себе повністю – так можна окреслити політичну кар’єру одного з найвизначніших представників роду Острозьких князя Януша Костянтиновича.

Старший син київського воєводи Василя-Костянтина Острозького, народжений наприкінці 1553 року, швидше за все, був названий на честь свого діда – великого коронного гетьмана Яна Амора Тарновського. Як і належить первістку, княжич отримав добру освіту, важливим елементом якої було кількарічне перебування при дворі правителя Священної Римської імперії Максиміліана ІІ Габсбурга (1527–1576). Виховання в компанії з нащадками кесаря в майбутньому вплинуло на політичні уподобання Острозького.

Після повернення до батьківщини кар’єра князя Януша почалася в 1576 році зі скромного уряду намісника київського воєводи, яким на той момент був його батько. Василь-Костянтин Острозький домагався у короля швидкого надання сину місця в сенаті. Чекати довелося цілих вісім років. За цей час в усіх воєводствах, де тільки Острозькі мали маєтки і вагу, звільнялися вакантні сенаторські уряди каштеляна і воєводи, однак без особливої прихильності монарха і сильної підтримки варшавських придворних кіл досягти успіху було неможливо. Ситуація змінилася після того, як на початку 80-х рр. XVI ст. князь Василь-Костянтин зблизився із найвпливовішою людиною в оточенні короля Стефана Баторія – коронним канцлером Яном Замойським. Політична підтримка Острозьким нового союзника в його конфлікті із кланом Зборовських була винагороджена у 1584 році. Саме тоді князь Януш отримав привілей на волинське воєводство і таким чином увійшов до складу сенату.

Вибори, проголошені після смерті в 1586 р. Стефана Баторія, привели до влади у Речі Посполитій шведського королевича Сиґізмунда Вазу. Старший Острозький під час елекції віддав свій голос саме за нього, тоді як Януш підтримав кандидатуру Відня і проголосував за ерцгерцога Максиміаліана. Прихильне ставлення до Габсбурга стало причиною поступового охолодження стосунків між молодшим Острозьким і Замойським, який гаряче агітував за переможця. В майбутньому доля піднесе канцлеру злий жарт. Юний король виявився достатньо розумним політиком і явно не погоджувався на роль маріонетки в чиїхось руках. Прагнення більшої незалежності змушувало монарха шукати потенційних союзників серед людей, які не побоялися б гніву сірого кардинала. Одним зі сміливців виявився колишній опонент Сиґізмунда Януш Острозький. Крок назустріч був щедро винагороджений у 1593 році, коли руський аристократ отримав з рук короля привілей на краківську каштелянію. Таким чином, князь опинився на верхівці владної піраміди Речі Посполитої, оскільки наданий йому уряд стояв в ієрархії титулів на першому місці після короля і сенаторів духовного звання. За рахунок великого кола прибічників Замойський і надалі вважався фігурою більш впливовою, але тепер в Острозького з’явився шанс на те, аби цю ситуацію змінити на свою користь.

Стрімке піднесення руського князя викликало велике незадоволення не тільки у канцлера. Спершу вороже сприймала його і шляхта Краківського воєводства. Те, що Острозький був католиком і наполовину поляком, а також мав свої власні маєтки неподалік від Кракова, не надто покращувало ситуацію. Князь і надалі залишався для загалу чужинцем. Найбільше дратувала демократичне за духом малопольське рицарство його пишна титулатура. В польській політичній традиції князівські титули вийшли з ужитку задовго до того, як відбулося згадане вище призначення. Острозький мав витратити багато зусиль і часу на те, аби змінити погляди шляхетської братії і укріпити позиції роду в регіоні. Зрештою, йому це вдалося.

В подальшому Острозький брав активну участь у політичному житті держави, до чого зобов’язував його уряд краківського каштеляна. Попри свою високу позицію, на засіданнях сейму продовжував входити до фракції батька, спільно з ним відстоював інтереси сім’ї і тих регіональних шляхетських корпорацій, на які розповсюджувався її вплив. Не завжди ця робота була приємною. Іноді заради збереження колективної позиції доводилося князю Янушу наступати на горло власним переконанням, як це було в 1597 році під час розгляду питання про денонсацію церковної унії.

На початку XVII ст. Річ Посполита переживала глибоку кризу, причиною якої стала непродумана релігійна політика Сиґізмунда ІІІ Вази і його прагнення збільшити свої повноваження. Наступ на “золоті вольності” викликав шквал протестів шляхти. Після невдалої спроби домовитися з королем на засіданнях сейму опозиційні сили на чолі з краківським воєводою Миколаєм Зебжидовським оголосили про відмову у покорі монарху (1606). Виступ (рокош) Зебжидовського став тією подією, яка розмежувала колись багатопартійну еліту на два основні табори: прихильників і противників короля. Януш Острозький за даних обставин почував себе дуже некомфортно. Як захисник шляхетських свобод і син лідера православних, співчував рокошанам. Як давній прихильник короля, намагався допомогти йому вийти зі складної ситуації з гідністю. Тож, князь прямо не пристав до жодної зі сторін, запропонувавши опонентам свої посередницькі послуги. Нейтралітет заради збереження незаплямованого іміджу і незалежної позиції бажаного ефекту не дав, оскільки конфлікт затягнувся на багато місяців і справа дійшла до пролиття крові.

Рокош Зебжидовського закінчився у 1608 році обопільними поступками: Сиґізмунд ІІІ відмовлявся від політичних реформ, а опозиціонери погодилися більше не висувати вимоги детронізації монарха. Відзначимо, що якби рокошани перемогли і в Речі Посполитій таки пройшла елекція, Януш Острозький міг би (і, напевне, прагнув) бути на ній одним із серйозних претендентів на корону. Задовольнити амбіції в 1573, 1575 і 1587 рр. не вдалося через молодість, брак досвіду і відсутність потужної підтримки серед шляхетської братії. Досвід і підтримка прийшли з роками, однак на троні уже перебував Сиґізмунд ІІІ Ваза. Помер він аж 1632 року, коли князя Острозького вже не було серед живих.

Якщо реально претендувати на корону краківський каштелян не міг, то отримати привілей на гетьманство він дуже сподівався. Перед очима князя стояли приклади блискучої військової кар’єри його дідів литовського гетьмана Костянтина Острозького і коронного гетьмана Яна Тарновського. В молоді літа князь Януш неодноразово брав участь у різних військових операціях і битвах з татарами і московитами. Деякі з його славних перемог навіть були оспівані у творах тогочасних авторів, та для досягнення мети цього було замало. У Сиґізмунда ІІІ були свої приводи довіряти гетьманську булаву іншим людям, і це зовсім не означало, що Острозький потрапив у немилість. Монарх обдаровував князя у інший спосіб, надаючи йому можливість пожиттєвого користування прибутками від прикордонних староств з центрами у Білій Церкві (1591 р.), Богуславі (1591 р.), Черкасах (1593 р.), Каневі (1594 р.) та Переяславі (1615 р.).

Оборонна вежа і руїни домініканського костелу,
м. Костянтинів

Католик, прихильний до православних. В родині Василя-Костянтина Острозького і Софії Тарновської існувала домовленість про хрещення синів за православним обрядом, а дочок – за католицьким. Первісток подружжя від початку свого життя належав до батьківської віри, яку змінив уже в дорослому віці. З трактату Петра Скарґи “Про єдність Церкви Божої” випливає, що сталося це до 1577 року. Припускають, що конверсія відбулася в період, коли вплив батька на юнака був мінімальний – під час кількарічного перебування на імператорському дворі Габсбургів (1568–1573). Єзуїт Рафал Янчинський розповідає наївну легенду про те, як князь Василь-Костянтин після приїзду сина із Відня більше року тримав його в ув’язненні, а потім ледь не зарубав шаблею. Хоча нічого цього, звісно, не було, однак прийняття молодшим Острозьким католицького вчення, очевидно, таки викликало гостру реакцію батька.

В історіографії прийнято описувати князя побожним християнином, що дотримувався церковних традицій, будував і матеріально підтримував католицькі святині. Найбільш відомі фундації, ініційовані краківським каштеляном, знаходилися на Волині: у Старому Костянтинові він звів на власний кошт домініканський, у Дубному бернардинський, а у Межирічі під Острогом – францисканський монастирі. Щоправда, всі три обителі з’явилися на схилі віку князя Януша. За життя батька він не наважувався реалізовувати подібні проекти у тій частині родових володінь, що лежали на руських землях Речі Посполитої. Єдиний виняток з правила становив побудований наприкінці XVI – на початку XVII ст. костел Успіння Пресвятої Діви Марії у Полонному.

Хоч Януш Острозький був католиком, але до віри батьків ставився з повагою. Церковний автор першої третини XVII ст. Захарія Копистенський навіть вкладає у вуста князя доволі несподівану фразу про те, що якби він раніше знав “о релігії грецькой і о церкві всходньой то, що тепер вижу і знаю”, то ніколи б не став прибічником “костьола заходнього”. Наскільки вірно переданий тут зміст слів Острозького і чи взагалі він казав щось подібне, сказати складно. Відомо одне: до кінця життя аристократ залишався відданим сином Католицької Церкви, що не заважало йому, разом з тим, толерантно ставитися до православних. Більше того, в скрутні часи після Берестейської унії доводилося краківському каштеляну публічно ставати на захист Православної Церкви. Основним мотивом цієї поведінки, яка наражалася на критику короля і папи, було бажання догодити батькові, а після його смерті в 1608 році – потреба заручитися політичною підтримкою серед частини руської шляхти, яка не прийняла унію. Про те, що певні кроки назустріч колишнім єдиновірцям князь робив і без огляду на можливу вигоду, свідчить видання в острозькій друкарні спонсорованої ним книги “Часослов з Місяцесловом” (1612).

Оборонні мури колишнього францисканського монастиря,
м. Межиріч

Втім, головна заслуга князя, з точки зору православного духовенства, слуг і підданих, полягала у іншому. Як суверенний володар свого Острозького князівства, він не дозволив поширювати в ньому унію, “хоть з Риму і од біскупов многокрот був жаданий”. У відповідь на звернення понтифіка, католик-неофіт міг апелювати до обітниці, яку він разом з братом Олександром дав батькові у 1603 році під час здійснення поділу спадкових володінь. Нотаріально завірений дільчий акт містив жорсткий припис, який зобов’язував обидві сторони подавати «до католицьких костелів католицьких капланів, а до грецьких церков – духовних грецької релігії під зверхністю константинопольського патріарха». Не бажаючи порушувати умов цієї угоди і даної батькові обіцянки, Януш Острозький до кінця життя дотримувався свого слова.

Острозька ординація. Упродовж життя Януш Острозький одружувався тричі. Перша обраниця князя угорка Сузанна Шéреді народила йому двох дочок. Діти, що побачили світ у шлюбі з Катериною Любомирською і Теофілією Тарлувною, померли немовлятами. На старості років князь не мав сина, який міг би успадкувати всі його володіння і продовжити рід. Для того, аби частка Острозького князівства, отримана у поділі з братом Олександром, не розпалася на багато уламків, краківський каштелян вирішив спорядити заповіт у формі ординації, або майорату. Відповідно до права ординації, всі визначені в уставному акті володіння роду передавалися з покоління в покоління тільки одному спадкоємцю. У випадку вигасання фамілії по чоловічій лінії маєткове господарство за таким саме принципом передавалося з рук до рук нащадкам по жіночій лінії чи іншим визначеним особам, що мали прийняти родовий титул фундатора.

У 1609 році князь Януш отримав спеціальний дозвіл сейму на формування майорату. Необхідність у затвердженні своїх намірів на найвищому рівні випливала з того, що право ординації порушувало діючі в Речі Посполитій закони, за якими після смерті землевласника його володіння повинні були порівну розподілятися між усіма синами чи іншими спадкоємцями.

Початкову версію документа Острозький чотири рази переписував, змінюючи в ньому окремі положення. Найважливіше стосувалося визначення головного спадкоємця, яким, за логікою, мав стати хтось із племінників краківського каштеляна – Адам-Костянтин або Януш-Павло Олександровичі Острозькі. Обоє могли продовжити рід і об’єднати в своїх руках розірвані частки великої спадщини. Крім того, вони формально перебували під опікою дядька Януша після ранньої смерті свого батька.

Усі тексти ординації, оприлюднені до 1618 року, містять пункт про надання спадкових володінь одному з княжат Олександровичів, та в підсумковій версії документа молоді люди взагалі не згадуються. Напружені стосунки, які Януш Острозький мав з їхніми батьками і ними самим, змусили старого князя змінити думку. Тепер у разі, якщо в нього не народиться син, князь Януш волів бачити своїм спадкоємцем старшого онука, народженого дочкою Євфрузиною у шлюбі з брацлавським воєводою князем Олександром Заславським. На 1618 рік подружжя мало трьох хлопчиків – Франциска, Кароля і Владислава-Домініка. Перший із них, як майбутній володар острозької спадщини, кілька років виховувався при дворі діда. Досягнувши 18-го року життя княжич мав стати повноправним ординатом, проте цього так і не сталося через його смерть у підлітковому віці внаслідок нещасного випадку (1621 р.). Другим на черзі мав бути князь Кароль, але і він помер від тяжкої хвороби (1618 р.). Таким чином, ім’я і латифундії князів Острозьких успадкував князь Владислав-Домінік Заславський. Після того, як його син Януш-Олександр відійшов у вічність (1673 р.), не залишивши нащадків, маєтки Острозької ординації могли дістатися біржанським князям Радзивілам, нащадкам рідної сестри князя Януша Острозького Катерини.

Право Радзивілів чітко прописувалося в уставному акті майорату, та скористатися ним вони не змогли. На заваді став конфесійний бар’єр. Річ у тім, що Януш Острозький хотів бачити власниками своїх володінь виключно католиків, тоді як Радзивіли були кальвіністами. Відтак питання про те, кому ж варто доручити управління колосальним маєтковим комплексом, вирішувалося на сеймі. В документі про створення ординації передбачалося, що в разі вимирання Острозьких, Заславських і представників біржанської гілки Радзивілів, його власником стане обраний на сеймі один із рицарів Мальтійського ордену. Ця остання воля Януша Острозького виконана не була. Боротьба за його маєтки завершилася перемогою рідної сестри Олександра-Януша Заславського Теофілії. Її нащадкам – князям Любомирським і Санґушкам – довелося стати останніми острозькими ординатами.

Рішення про ліквідацію майорату прийняв у 1753 році литовський надвірний маршалок князь Януш Санґушко. Шляхом роздачі земель він мав намір розрахуватися з кредиторами, яким заборгував величезні суми грошей. Хоча розпорядження Санґушка було затверджене на сеймі в 1766 р., один із пунктів ординації діяв ще кілька десятиліть, поки існувала Річ Посполита. Засновник майорату вимагав від своїх спадкоємців виставляти на захист батьківщини 600 озброєних вояків з числа осілої у маєтках шляхти. Навіть тоді, коли ординатські землі знаходилися вже у власності різних осіб, військо і далі комплектувалося відповідно до заздалегідь встановлених квот. Цікаво, що деякі з вояків і офіцерів у цьому збройному формуванні належали до давніх рицарських родин, які ще з XV століття служили фамілії князів Острозьких.

Князі Острозькі. Науково-популярне видання / Під науковою редакцією І. Тесленка. – К.: ТОВ “Балтія-Друкˮ, 2015. – С. 119–126, 214, 235, 246.

На виставці представлено документи з фондів і колекцій ЦДІАК України, пов’язані з особою князя Януша Острозького, останнього представника чоловічої гілки роду Острозьких. Це – оригінали і тогочасні копії, записи та виписи з книг ґродських і земських судів Володимирського, Київського, Кременецького та Луцького повітів.


Документи

Головна сторінка         Про архів         Довідковий апарат         Часті питання         Контакти

Copyright © 2020 - ЦДІАК України
Всі права застережені