Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

Адаменко Катерина Захарівна (1918–2012) – спортсменка і тренер, заслужений майстер спорту СРСР (з 1950 року), неодноразова чемпіонка СРСР і України з п’ятиборства, стрибків у довжину і бігу на 80 і 100 метрів з бар’єрами. Мати Олега Блохіна.

Народилася 7 листопада 1918 року в селі Небрат (тепер Бородянського району Київської області).

У 1936 році брала участь у загальноміському легкоатлетичному кросі за маршрутом Бессарабка – “Червоний стадіон” (нині – “Олімпійський”) і несподівано для всіх виграла пробіг. Талановиту спортсменку-любительку негайно запросили до збірної Києва з легкої атлетики. Чемпіонка СРСР (1940), в 1936–1952 роках – рекордсменка, член збірних команд УРСР і СРСР (п’ятиборство, стрибки в довжину, біг на 80 і 100 метрів з бар’єрами). За роки виступів за збірні Києва та республіки встановила 87 рекордів УРСР. Член олімпійської збірної СРСР на літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі.

З 1958 року – на кафедрі фізичного виховання Київського інженерно-будівельного інституту, де пропрацювала понад 50 років. Підготувала 6 майстрів спорту та 38 кандидатів у майстри спорту.

Айзенштейн Семен (1884–1962) – підприємець, радіоінженер.

Син київського купця І гільдії. Навчався в Київському та Берлінському університетах, Шарлоттенбурзькому політехнічному інституті (Берлін).

Захоплений винахідництвом юнак у 1901 року демонстрував у Києві радіозв’язок на короткі відстані, 1904 – одержав патент на апарат бездротового телеграфу, організував приватну лабораторію для виконання замовлень військового відомства на виготовлення радіоапаратури. Збудував експериментальні радіостанції в Києві та Жмеринці, що дозволило встановити радіозв’язок Київ - Жмеринка - Одеса - Севастополь.

1907 року С. Айзенштейн заснував і очолив у Петербурзі Акціонерне товариство бездротових телеграфів та телефонів, розробив проекти радіостанцій у Севастополі (1910), Москві (Ходинська і Тверська, 1914), Царському Селі (1915). У 1915 році керував першими спробами радіозв’язку з підводними човнами на довгих хвилях. У 1914–18 роках в лабораторії Товариства були створені одні з перших у Росії радіолампи та радіоапаратура.

Після 1917 року винаходи С. Айзенштейна зацікавили нову владу. Він увійшов до керівництва “Об’єднання державних електротехнічних підприємств слабкого струму”, брав участь у будівництві радіостанції на Шаболовці в Москві, був одним з розробників проекту радіомережі Радянської Росії.

1921 року, уникаючи переслідувань, С. Айзенштейн нелегально залишив Росію і через Латвію виїхав до Європи. З 1922 року винахідник працював у фірмі “Марконі” в Англії, був залучений до будівництва радіотехнічних заводів у Польщі (1922–1935) та Чехословаччині. У 1947–55 роках був генеральним директором компанії “English Electric Valve Co. Ltd.”.

Алданов Марк (уроджений Марк Олександрович Ландау; 1886–1957) – письменник, публіцист, літературознавець, філософ та хімік, автор історичних очерків.

Народився у Києві у родині цукрозаводчика Олександра Ландау. Закінчив Київський університет Св. Володимира (два факультети – фізико-математичний та юридичний), згодом багато навчався та працював у Західній Європі.

Як літератор дебютував у Росії літературознавчою працею “Толстой і Роллан”, яку високо оцінила родина Толстих. Перемогу Жовтневого більшовицького заколоту в Росії М. Алданов не прийняв і відреагував на нього публіцистичною працею “Армагедон”, яка була заборонена радянською владою.

Після революції 1917 емігрував до Франції, потім до США.

З 1921 року М. Алданов стає відомим в еміграції письменником – автором талановитих романів та повістей, що були перекладені на 24 мови світу. На початку ІІ-ї Світової війни М. Алданов переїхав до США, де заснував літературне видання “Новий журнал” (виходить і нині). 1947 – повернувся до Франції.

Українська тематика відобразилась в багатьох творах М. Алданова, а “Повість про смерть” (1952) цілком ґрунтується на українському історичному матеріалі XIX століття.

Александров Анатолій Петрович (1903–1994) – радянський фізик, фахівець з атомної фізики й енергетики. Академік АН СРСР, президент АН СРСР (1975 – 1986).

Народився у м. Тараща в сім’ї мирового судді. Навчався в 1-му Київському реальному училищі. Від 1916 року навчався у фізико-хімічному гуртку середніх шкіл м. Києва. Разом з іншими членами гуртка організував при ньому електротехнічну групу. Після закінчення школи вступив до Київського університету. Працював у Київському рентгеновському (медичному) інституті в рентгено-фізичному відділі. 1930 р. закінчив Київський університет.

У 1929 році розпочав наукову працю. Експериментальні праці Александрова та інших працівників зацікавили “батька радянської фізики” Абрама Йоффе – і 1930 року молодих учених запросили до праці в Ленінград у фізико-технічний інститут.

У 1930-х роках на основі експериментальних досліджень механічних і електричних властивостей високополімерних сполук створив теорію релаксації в полімерах, яка тепер загальновизнана. 1933 року розробив методи отримання морозостійкоі гуми із синтетичних каучуків, який широко застосовувався в авіації та артилерії. 1935 року Анатолій Александров, Серафим Журков і Павло Кобеко разробили статистичну теорію твердості, яка стала основою сучасної фізичної теорії довговічності твердих тіл.

У роки Другої світової війни Александров керував працями по захисту кораблів від магнітних мін і торпед, разом з Ігорем Курчатовим і Володимиром Тучкевичем винайшов метод протимінного захисту, завдяки чому під час війни жодний корабель, споряджений цією захисною системою, не загинув від магнітних мін.

В 1943 Александров почав працювати над створенням атомної зброї. Трохи пізніше став заступником Ігоря Курчатова в так званій Лабораториї № 2 АН СРСР (тепер – Інститут атомної енергії імені І. В. Курчатова).

З ініціативи Александрова та за його участі разроблено та побудовано судові енергетичні установки для атомних криголамів “Ленін”, “Арктика”, “Сибір”.

1953 року Александрова обрали дійсним членом АН СРСР, 1975 року – президентом Академії (на цій посаді він перебував 11 років – до 1986 року).

Великою “творчою трагедією” стала для Александрова аварія на Чорнобильскій АЕС 26 квітня 1986 року. За його словами, “від цього часу моє життя закінчилося – і творче також”.

Альошин Павло Федотович (1881–1961) – український та радянський архітектор та педагог, дійсний член Академії архітектури УРСР (1945–1958), почесний член Академії будівництва та архітектури УРСР (з 1958), доктор архітектури (з 1946). Автор більш ніж десяти архітектурних шедеврів, в основному в стилі російської та радянської класичної архітектурної школи,модерну та конструктивізму.

У 1899 році отримав середню освіту. Деякий час навчався в художній школі Миколи Мурашка. У 1904 році закінчив у Петербурзі Інститут громадянських інженерів з відзнакою за найкращий архітектурний проект, нагородою за найкращий звіт та званням громадянського інженера.

У 1917 році закінчив в Петрограді Академію мистецтв із званням митця-архітектора, навчався в майстернях Ієроніма Кітнера і Леонтія Бенуа.

З метою вивчення архітектури та подальшого вдосконалення у 1900, 1902, 1908, 1911 та 1917 роках відвідував Германію, Францію, Велику Британію, Австро-Угорщину, Швейцарію, Туреччину, Грецію, Італію та Норвегію.

Викладав у Київському архітектурному інституті, в подальшому Київському художньому інституті (1923–1930 рр.).

Один із засновників та професорів архітектурного та художнього інститутів в Києві.

Відомий державний діяч та журналіст Василь Шульгін згадував про Павла Альошина: “…Он говорил, что Киев может и должен иметь свой собственный стиль, архитектуру, связанную с прошлым, но приспособленную к настоящему. Ему казалось, что за основание надо взять стиль исторических памятников Киева. Труднее всего стилизовать жилые многоэтажные дома. Но это возможно. В своем общем ансамбле Киев должен быть белостенным с золотом. Чуточку золота в узорах, хорошо выработанных историей, узорах, положенных на простые гладкие белые стены. На этом фоне киевские темнолистные тополи будут упоительны.”

Антонович Володимир Боніфатійович (1834–1908) – український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; співорганізатор Київської Громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

1880 року Антоновича обирають деканом історико-філологічного факультету, на цій посаді він залишається до 1883 року.

Його лекції з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін, разом з апробованими в університеті історичними семінарами, сприяли широкому залученню на ниву дослідницької роботи молодих істориків.

Фактично він першим серед українських істориків нових часів виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть увів у науковий обіг термін “Україна-Русь”.

Багалій Дмитро Іванович (1857–1932) – український історик, філософ та громадський діяч.

Лауреат Уваровської премії.

Ректор Імператорського Харківського університету (1905–1910)

У 1914–1917 роках – голова Харківської міської думи, міський голова Харкова.

У 1918 році – член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 року – голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки.

У 1926 році Д. І. Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. У 1929 році Дмитро Багалій обраний головою першого історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук.

Також на сайті можна ознайомитись з виставкою документів до 160-річчя від дня народження Дмитра Івановича Багалія.

Бенардос Микола Миколайович (1842–1905) – український винахідник грецького походження, автор ідеї дугового зварювання. Займає одне з перших місць серед винахідників світу, зробив близько 200 винаходів у різних галузях техніки.

Народився в селі Бенардосівці Єлизаветградського повіту Херсонської губернії (тепер село Мостове Миколаївської області). У 1862-66 роках навчався на медичному факультеті Київського університету, у 1866–1867 – у Петровській землеробській і лісовій академії у Москві (нині Тімірязєвська сільсько-господарська академія).

Наприкінці 1870-х років зробив винаходи у галузі електротехніки: створив акумулятори, баластні реостати, комутатори струму великої сили. У 1881 винайшов спосіб дугового зварювання, який застосував при монтуванні Міжнародної електричної виставки в Парижі й електростанції в Барселоні. Цей винахід приніс йому світову славу. Особливо багато уваги він приділяв дуговому зварюванню вугільним електродом, яке дістало назву “Спосіб Бенардоса”.

М. Бенардос винайшов способи контактного (точкового і шовного) зварювання, розробив конструкції вугільних і плавких електродів, різні типи зварних з’єднань; запропонував пристрої для закріплення зварних виробів у потрібному положенні; створив кілька конструкцій зварювальних напівавтоматів і автоматів; устаткування і технологію підводного зварювання та різання, зварювання в струмені газу, декілька способів паяння, плавлення тощо.

М. Бенардосу належить також багато винаходів в інших галузях техніки, зокрема у залізничному й водному транспорті, енергетиці, військовій справі, сільському господарстві, акумуляторобудуванні, побутовій техніці. Частина його ідей випередила свій час: гребний гвинт із поворотними лопатями, електростанція на р. Нева в С.-Петербурзі, бетонні залізничні шпали, вирощування рослин в електричному полі, металеві колеса, фортифікаційні споруди, електрична гармата тощо.

У 1889 році вчена рада Петербурзького електротехнічного інституту присвоїла Бенардосу почесне звання інженера-електрика. У 1892 році Російське технічне товариство нагородило Миколу Бенардоса медаллю.

1898 року Микола Бенардос повернувся в Україну і оселився у Фастові на Київщині, де й жив до самої смерті 1905 року. Похований біля Воскресенської церкви на церковно-парафіяльному цвинтарі в історичному центрі міста.

Булгаков Михайло Афанасійович (1891–1940) – російський письменник, драматург, лібретист, лікар. Член Всеросійського союзу письменників (1923–1929) і спілки письменників СРСР (з 1934). Випускник Київського університету (1916). За освітою лікар. Учасник Першої світової війни (1914–1918) і Громадянської війни у Росії (1917–1921). Працював у київському лазареті Червоного Хреста, Київському військовому шпиталі, шпиталі Саратовської Казенної палати, а згодом у Кам’янці-Подільському і Чернівцях. Свою медичну практику описав у “Записах юного лікаря”. Після війни деякий час жив на Кавказі, де почав писати і ставити п’єси у місцевих театрах. З 1921 жив у Москві. Працював у Владикавказькому академічному театрі, Московському художньому академічному театрі, Театрі робочої молоді та Большому театрі. Основна праця – роман “Мастер и Маргарита”. Автор творів “Белая гвардия”, “Дьяволиада”, “Собачье сердце”, п’єс “Дни Турбиных”, “Бег”, “Зойкина квартира” тощо.

Також на сайті можна ознайомитись з виставкою документів до 120-річчя від дня народження Михайла Афанасійовича Булгакова.

Метричний запис про народження.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1078, спр. 837, арк. 233 зв. – 234.

Метричний запис про шлюб.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1080, спр. 344, арк. 31 зв. – 32.

Ведель (Ведельський) Артем Лук’янович (1767 – 14 липня 1808) – український композитор, диригент, співак, скрипаль.

Народився в сім’ї київського міщанина Лук’яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських, імовірно 28 квітня 1767 року. Батько Веделя Лук’ян Власович Ведельський (1730–1815) був художником-різьбярем, мав власну майстерню, виготовляв іконостаси. Прізвище композитора Ведель – вірогідно, скорочена форма від Ведельський. Ведель навчався в Києво-Могилянській академії до 1787, пройшов курс до класу філософії включно, де здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. У Києво-Могилянській академії Ведель почав компонувати свої перші музичні твори, диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль.

У 1788 відряджений митрополитом Київським і Галицьким, протектором Києво-Могилянської академії С. Миславським з малолітніми співаками до Москви, де керував капелами генерал-губернатора Москви. Ці капели за мистецьким рівнем і значенням посідали в імперії визначне місце слідом за Придворною імператорською капелою.

З кінця 1792 Ведель повернувся в Україну. Деякий час знову керував хором Києво-Могилянської академії. За 1793-95 він написав 6 концертів, можливо, ще й низку інших композицій, які не ввійшли до відомого автографа.

У березні 1796 Артемій Ведель переїхав до Харкова, де організував новий намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю.

Після відставки з військової служби у 1797 р. Ведель перейшов працювати у цивільне відомство губернатора новоствореної Слобідсько-Української губернії, керував губернською капелою, був капельмейстером вокального класу у Казенному училищі при Харківському колегіумі. Наприкінці літа 1798 Ведель виїхав до Києва. Жив у батьківському домі на Подолі, працював над новими творами.

На початку 1799 він став послушником Києво-Печерської Лаври. Через звинувачення у “секретній справі” Веделя було оголошено божевільним і передано під варту. Поки в Петербурзі вирішували справу, Веделя, який тяжко захворів на гауптвахті та був близьким до смерті, віддали під опіку батька, а згодом до київської божевільні, де композитор промучився 9 років майже до самої смерті. Поховано Артемія Веделя на подільському Щекавицькому кладовищі. Нині воно повністю зруйноване, й де була могила Веделя – невідомо.

На сьогодні відомо близько 80 музичних творів композитора. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант.

Вовк Федір Кіндратович (1847-1918) – український антрополог, етнограф, археолог, археограф, музеєзнавець, видавеь та літературознавець.

Народився 17 березня 1847 року в селі Крячківка на Полтавщині. Батько – відставний офіцер, служив економом у панських маєтках. Мати походила з білоруської шляхти.

Після закінчення навчання у Ніжинській гімназії вступив до Новоросійського університету в Одесі, пізніше перейшов на природничий відділ Київського університету ім. Святого Володимира, де вивчав хімію, ботаніку, зоологію, порівняльну анатомію, анатомічну антропологію. Після закінчення навчання в університеті стає членом Київської Громади, бере участь в організації недільних шкіл, виданні літератури українською мовою, збиранні етнографічних матеріалів.

Протягом 1874–1876 рр. працює помічником ревізора губернського секретаря, одночасно бере участь у Південно-західному відділі Російського географічного товариства як його засновник і дійсний член. У 1874 році бере участь в організації та діяльності III Археологічного з’їзду. Через переслідування 1879 року змушений був надовго виїхати за кордон.

З 1887 р. оселився у Парижі, де вивчав антропологію, порівняльну етнографію і археологію.

За працю “Скелетні видозміни ступні у приматів і людських расах” (1901) отримав премії Godar і Російської академії наук.

З 1905 р. – доцент антропології Петербурзького університету. Федір Вовк (професор Петербурзького університету) як антрополог – послідовник французької антропологічної школи. Вивчав етнографічні матеріали в різних країнах Європи.

У 1904–1906 рр. робив наукові екскурсії у Галичині, Буковині та Угорщині.

З урахуванням публіцистичних статей спадщина Ф. Вовка нараховує 628 праць, виданих по усьому світові переважно іноземними мовами.

Вовк – член Російського географічного товариства в Петербурзі, Історичного й Антропологічного товариства в Парижі, активний популяризатор української культури в Європі. Науковець – один з перших дослідників палеолітичних пам’яток на території України (Мізинська стоянка, зокрема).

Вчений зібрав значний матеріал з етнографії українського народу. Він – автор праць “Антропологічні особливості українського народу”, “Етнографічні особливості українського народу” (обидві 1916, увійшли до другого тому видання “Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ”), в яких доводив, що українці – окремий слов’янський народ зі специфічним домінуючим антропологічним типом.

Також на сайті можна ознайомитись з виставкою документів до 170-річчя від дня народження Федора Кіндратовича Вовка.

Метричний запис про шлюб.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 4259, арк. 224 зв. – 225.

Горовиць Володимир Самійлович (1903–1989) – український радянський та американський піаніст єврейського походження, “король королів піанізму”. Народився в Києві, у родині відомого, авторитетного та заможного київського інженера Самуїла Горовиця.

Перші кроки в музиці Володимир зробив за допомогою матері – Софії Горовиць (Бодик), яка 8 років навчалася у Київському музичному училищі в класі видатного викладача-піаніста Володимира Вацлавовича Пухальського, до якого в січні 1913 р. привела свого 10-річного сина Володимира.

З 1913 року вчився спочатку в Київському музичному училищі, а потім у консерваторії, яку закінчив у 1920 р.

До 1925 р. з величезним успіхом концертував містами радянської Росії.

У 1925 р. їде на гастролі до Європи, де швидко завойовує популярність як концертуючий піаніст.

Від 1928 р. живе в США (1944 року отримав американське громадянство).

У 1933 – одружився з Вандою Тосканіні, донькою славетного диригента Артуро Тосканіні.

Репертуар Горовиця надзвичайно широкий – від творів Д. Скарлатті до С. Прокоф’єва, значне місце в репертуарі займали також його авторські транскрипції популярних творів. Гра В. Горовиця відрізнялась блискучою віртуозністю та феноменальною технікою.

Наприкінці життя В. Горовиць отримав найвищу американську нагороду Медаль Свободи. Від 1962 до 1989 р. отримав 25 премій “Греммі”.

Грінченко Микола Олексійович (1888–1942) – український музикознавець, фольклорист. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941). У 1925–1928 роках ректор Музично-драматичного інституту в Києві, професор Київської консерваторії. Автор основоположних праць з історії української музики.

Народився в Києві в сім’ї робітника заводу “Арсенал”. Батько Миколи був музично обдарованою людиною, співав у хорі Київської опери, згодом став її хормейстером.

Початкову музичну освіту (хоровий спів, диригування, фортепіано) хлопець здобув у Придворній співацькій капелі в Санкт-Петербурзі, де навчався у 1897–1901 роках. Повернувшись до Києва, закінчив реальне училище, а 1912 року – музичне училище Російського музичного товариства.

Закінчив один курс історико-філологічного факультету Київського державного українського університету. У 1918–1921 роках навчався на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету. Від 1921 року був лектором історії музики в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, створеному на заміну університету. Тут уперше розробив і почав читати курс історії української музики.

У 1922–1934 роках був викладачем історії музики й народної творчості Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка в Києві (у 1925–1928 роках був його ректором). Грінченко читав усі музично-історичні курси, що стосувались української, російської, західноєвропейської музики, вперше почав викладати тут курси історії опери, музичної критики, наукознавчі курси: музичної історіографії та історії української музичної фольклористики. У 1934–1937 Микола Грінченко - професор Київської консерваторії.

У 1930-х роках Грінченко був звинувачений у “буржуазному націоналізмі”. Наслідком таких звинувачень став арешт Грінченка, позбавлення роботи, нігілістична критика творчого доробку науковця аж до 1938 року. Внаслідок цих тяжких випробувань учений захворів на туберкульоз.

У 1938–1942 роках Микола Олексійович був науковим співробітником Інституту українського фольклору АН УРСР, 1942 року – директор Інституту народної творчості та мистецтв АН УРСР (нині Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України), який під час евакуації перебував в Уфі (нині столиця Башкортостану, Російська Федерація).

Помер 27 листопада 1942 року в Уфі. 1953 року перепохований у Києві на Байковому цвинтарі.

Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790–1865) – український письменник, вчений, перекладач, поет, байкар.

Народився в містечку Городище Київської губернії в сім’ї священика. Не закінчивши академію, у 1813 році почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків.

У 1817 році переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету і тоді ж був затверджений Радою університету лектором польської мови. З 1820 року йому було доручено викладання також російської історії, географії та статистики. У 1821 році П. П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспит, захистив дисертацію на тему “О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней” і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад’юнктом російської історії та статистики, у 1828 – ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. – секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. – ректор Харківського університету.

У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П. П. Гулак-Артемовський з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. Належав до числа засновників “Українського журналу”.

До творчого доробку П. Гулака-Артемовського належать байки (байка-казка, байка-приказка), притчі, вірші, послання, балади. Він також ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Його найкращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму. З 1817 р. почав друкуватися в журналі “Український вісник”, де були опубліковані його переклади класиків світової літератури: Жана Жака Руссо, Джона Мільтона, Адама Міцкевича, Йоганна Вольфганга Гете, Горація та інших.

Демуцький Порфирій Данилович (1860–1927) – український фольклорист, хоровий диригент, композитор.

Народився 25 лютого (8 березня) 1860 року в селі Янишівці (тепер Іванівка Ставищенського району, Київської області) в дворянській родині. Музичну освіту здобув у Київській духовній семінарії в 1876–1882 роках. Юнаком співав у Миколи Лисенка, з яким мав тісні творчі зв’язки. Після закінчення медичного факультету Київського університету в 1889 році, працював лікарем в селі Охматові на Київщині. Збирав і обробляв народні пісні; організував народний хор, з яким виступав у багатьох місцевостях України. В репертуарі хору були українські народні багатоголосі пісні, що їх виконували в народному стилі.

1918 року – переїхав до Києва; з 1921 року працював у Етнографічній комісії УАН, був професором Музично-драматичного інституту імені М. В. Лисенка. Підтримував творчі зв’язки з професійними (капела “Думка”) й самодіяльними хоровими колективами, активно пропагував українську народну пісню.

Донець Михайло Іванович (1883–1941) – український співак (бас), народний артист УРСР.

Михайло Донець народився 23 січня 1883 року в багатодітній робітничій сім’ї. Як потім згадував Михайло Донець, любов до музики заронила й розвинула в ньому мати, котра знала силу-силенну українських народних пісень. Коли Михайлові виповнилося одинадцять, померла його мати, а через три роки батько. На клопотання робітників-арсенальців недорослого хориста М. Донця, як круглого сироту, зарахували до військової школи медичних фельдшерів.

В одній із вистав його помітив засновник російського драматичного театру у Києві Микола Соловцов. З того часу почалося духовне відродження юнака, який усі вільні від служби години проводив чи то в соловцовській драматичній студії, чи на гальорці Українського народного театру, спостерігаючи гру корифеїв сцени – Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського. 1905 року М. Донця зараховують до Київської опери. Наступного року співака запросили до Москви на роботу в приватному оперному театрі Зиміна. У Москві Михайло Донець здобув собі ім’я, ставши сценічним партнером таких відомих оперних співаків, як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Іван Алчевський та ін.

В 1913 році, завоювавши славу першокласного оперного співака, Михайло Іванович повернувся до України. Як свідчать очевидці, кожна його поява на сцені ставала подією у культурному житті міста.

У пореволюційні роки Михайло Донець став одним з найактивніших фундаторів українського оперного театру. Йому першому серед оперних співаків республіки було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року – Народного артиста України.

За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару. Голос його відзначався красивим тембром, широтою діапазону, рівним у всіх реґістрах.

З кінця 1920-х років, коли почався наступ на “націонал-ухильництво”, до реєстру потенційних ворогів сталінського режиму було внесено й ім’я Михайла Донця. На нього було заведено “справу-формуляр”. А у липні 1941 року заарештовано та ув’язнено. Після 6 липня 1941 року сліди Михайла Донця губляться. 10 вересня 1941 року в київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстріляні всі в’язні. Є дані, що саме в цей день обірвалося життя й Михайла Донця.

Донцов Дмитро Іванович (1883–1941) – український політичний діяч, журналіст, літературний критик, теоретик й ідеолог українського націоналізму.

Народився Дмитро Іванович Донцов 29 (17) серпня 1883 р. у м. Мелітополь. У 1900-1907 рр. навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Активно співробітничав із місцевими українськими гуртками. Член Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії. Через політичну діяльність потрапив у поле зору жандармів, у 1905-1907 рр. перебував під арештом.

У 1909-1911 рр. вивчав право у Віденському університеті. Вів публіцистичну діяльність у журналах “Дзвін” та “Украинская жизнь”.

У 1914-1918 рр. – голова Союзу визволення України. Упродовж 1914-1916 рр. очолював у Берліні інформаційний центр Українського парламентського клубу. У 1916-1917 рр. керував Бюро народів Росії в Берні (Швейцарія) та видавав його прес-бюлетень.

Із початком Української революції 1917-1921 рр. повернувся до Києва. За Української Держави очолював Українське телеграфне агентство і Державне бюро преси. Від 1918 р. – член головної управи Української демократично-хліборобської партії. У 1919-1921 рр. – очільник пресової та інформаційної місії в Берліні.

Від 1922 р. проживав у Львові. Став засновником Української партії національної роботи, був редактором її друкованого органу “Заграва” (1923-1924). Відновив видання "Літературно-наукового вістника" (1922-1932). Редагував часопис “Вістник” (1932-1939).

Із 1939 р. жив у Берліні та Бухаресті, видавав журнал “Батава” (1940-1941). Від 1941 р. перебував у Берліні й Празі, де писав статті для німецької преси. Із 1945 р. мешкав у американській окупаційній зоні в Берліні, потім – у Франції, Великій Британії, США.

У 1947 р. оселився в Канаді, викладав українську літературу в Монреальському університеті.

Помер 1973 р. у Монреалі.

Дерен Майя (англ. Maya Deren, уроджена Елеонора Деренковская; 1917–1961) – американський режисер незалежного кіно, хореограф, етнограф, теоретик авангарду.

Донька київського психіатра Соломона-Давида Деренковського и актриси Марії Фідлер. У 1922 році разом з батьками виїхала до США.

Найбільш відома її короткометражна німа стрічка “Полуденные сети” (1943), яка у 1947 році отримала Міжнародний приз за експериментальний фільм в Каннах. Кінематограф Майї Дерен критики визначають як “поетичну психодраму”, “кіно трансу”. У 1986 році Американський кіноінститут заснував премію імені Майї Дерен.

Екземплярський Василь Ілліч (1875–1933) – богослов та релігійний філософ, релігійно-церковний діяч.

Закінчив Литовську духовну семінарію, 1901-го – Київську духовну академію. 1902 року захистив магістерську дисертацію “Біблійне та святоотче вчення про сутність священства”, приват-доцент.

Займався видавництвом та був головним редактором часопису “Христянська думка”.

В 1912–1918 роках – голова Київського релігійно-філософського товариства.

Професор кафедри звичаєвого богослов’я Київської духовної академії – з 1907 по 1912. 1912 року звільнений з академії без права працювати у духовному відомстві “за антиправославну діяльність” (формальний привід – стаття “Гр. Л. Толстой та св. Йоан Золотоустий в їхніх поглядах на життєве значення заповідей Христових”).

7 липня 1918 на Всеукраїнському православному церковному соборі проросійська більшість ухвалила рішення щодо своїх противників -позбавлення делегатських мандатів прибічників автокефалії Православної церкви в Україні. Того дня було виключено 82 делегати, з них 46 членів колишньої Всеукраїнської православної церковної ради, серед виключених був і Василь Екземплярський.

З 11 липня 1918 працював у складі Ученого комітету при Міністерстві ісповідань, який мав координувати богословські дослідження, видавничу діяльність та викладання богословських дисциплін.

Упродовж 1920–22 практично осліп від недоїдання. Особливо цікавився зображеннями ликів Христа в різні часи та у різних народів, зібрав значну колекцію репродукцій (близько 10 тис. зображень, з них 1200 зберігаються у Літературно-меморіальному музеї М. Булгакова, Київ).

Еренбург Ілля Григорович (1891-1967) – радянський письменник.

Народився в Києві на вул. Інститутській. 1918–1919 був учасником київського літературного об’єднання “Київський Парнас”, підтримував зв’язки з багатьма київськими літераторами, зокрема з Маккавейським. Згодом неодноразово відвідував місто.

У 1905 році приєднався до більшовиків. У січні 1908 року був арештований і звільнений до суду, емігрував у Францію. У Парижі займався літературною діяльністю. У 1914–1917 роках був кореспондентом на Західному фронті. У 1917 році повернувся в Росію. Негативно сприйнявши перемогу більшовиків, в 1921 році знову виїхав за кордон. У 1921–1924 рр. жив у Берліні, у 1922 році опублікував філософсько-сатиричний роман “Незвичні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів …”, в якому дана мозаїчна картина життя Європи та Росії часів 1-ї світової війни та революції. Був пропагандистом авангардного мистецтва.

Еренбург був близький до лівих кіл французького суспільства. З 1923 року працює кореспондентом “Ізвєстій”. З початку 1930-х років постійно жив в СРСР і почав проводити у своїх творах думки “про неминучість перемоги соціалізму”.

Під час громадянської війни в Іспанії 1936–1939 років Еренбург був військовим кореспондентом “Ізвєстій”; виступав як есеїст, прозаїк, поет.

У роки Другої Світової війни був кореспондентом газети “Красная звєзда”, писав для інших газет і для Радінформбюро. Прославився яскравими антифашистськими статтями та творами. Автор гасла “Вбий німця!”. Гітлер особисто розпорядився захопити та повішати Еренбурга.

Після смерті Сталіна написав повість “Відлига”, яка дала назву цілій епосі радянської історії. В 1957 році вийшли “Французькі зошити” – есе про французьку літературу, живопис та переклади із Дю Белле. Автор мемуарів “Люди, роки, життя”, що мали в 1960-х і 1970-х роках велику популярність у середовищі радянської інтелігенції.

Єфремов Сергій Олександрович (1876–1939) – український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства ім. Т.  Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики.

Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше.

Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року.

Їжакевич Іван Сидорович (1864–1962) – український живописець,письменник і графік, народний художник УРСР.

У 12-ти річному віці батьки відправили його в Київ, де дядько-псаломщик, помітивши його здібності влаштував юнака до іконописної школи в Києво-Печерській Лаврі, де той навчався по 1882 рік.

З 1882 по 1884 рік навчався у школі Миколи Мурашка та працював його помічником. Під час навчання за пропозицією Врубеля і Прахова упродовж з 1883-го року брав участь у реставрації фресок XII століття в Кирилівському монастирі.

Наприкінці 1884 р. став вільним слухачем Академії мистецтв у Петербурзі. 1888-го, здобувши звання вчителя середньої школи, Їжакевич її полишив.

Їжакевич стає популярним художником-ілюстратором відомих журналів. 29 років співпрацював із журналом “Нива”, створив декілька сот ілюстрацій.

1905-06 р. Їжакевич обіймав посаду художнього керівника рисувальної школи в Києво-Печерській Лаврі. Того ж року розписав Свято-Покровську церкву у Покровському монастирі. В рамках благодійної акції 1910 р. взяв участь, разом з Фотієм Красицьким у випуску видавництвом “Час”, плакату з портретом і біографією “символу української нації” – Тараса Шевченка. Накладом – нечуваним, як на той час – 100 тисяч примірників.

В часі війни художник ілюструє “Буквар” українською мовою, пише кілька п’єс з сільського життя – “Гречаники”, “Стара школа”, підбирає музичний супровід.

1917 року художник повернувся до Києва. Працював у різних стилях: книжковій графіці, монументальному живописі, писав портрети та пейзажі. Продовжував створювати ілюстрації до “Кобзаря”, написав ряд робіт, присвячених життю Тараса Шевченка. В 1930-х роках виконував замовлення для геологічного музею УАН, будинку-музею Шевченка, музеїв Києва, Харкова, Чернігова та Дніпра. На початку 1930-х Їжакевич повертається до ілюстрування літературних творів; виступає як ілюстратор “Кобзаря” Т. Шевченка, творів М. Гоголя, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Г. Квітки-Основ’яненка, роману Івана Ле “Наливайко”.

Вершиною творчого злету майстра стали ілюстрації до Шевченківського “Кобзаря”.

Загалом створив понад двадцять тисяч робіт, що розійшлися по всьому світу.

Каманін Іван Михайлович (1850–1921) – визначний український історик-архівіст, палеограф, археограф, член багатьох наукових товариств: Історичного товариства Нестора-літописця,Українського наукового товариства в Києві, Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Київського відділу імператорського Військово-історичного товариства. Був одним із засновників Київської губернської вченої архівної комісії (1914 р.). У 1893 р. став членом-співробітником Тимчасової комісії для розгляду давніх актів.

З 1883 року і до кінця життя І. М. Каманін був незмінним керівником Київського центрального архіву давніх актів.

З 1918 р. викладав архівознавство і палеографію студентам Київського археологічного інституту, порушував питання про створення в Києві архівного інституту.

На сайті можна ознайомитись з виставкою документів “Вшановуємо пам’ять архівіста Івана Михайловича Каманіна”.

Метричний запис про народження.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 2399, арк. 31 зв.

Метричний запис про смерть.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1080, спр. 511, арк. 235 зв. - 236

Кацир Ефраїм (уроджений Качальский; 1916–2009) – ізраїльський державний діяч, четвертий президент Ізраїлю (1973–1978). Біофізик, лауреат Премії Ізраїлю з біології 1959 року.

Став першим ізраїльтянином, обраним до Національної академії наук США, першим лауреатом Премії Японії (1985), одним з небагатьох, хто мав членство у Лондонському королівському товаристві і Всесвітній академії наук.

Прізвище змінив лише у 1972 році, коли Голда Меїр запросила його до участі у президентських виборах.

Косинка Григорій Михайлович (уроджений – Стрілець) (1899–1934) – український письменник-новеліст, перекладач.

Григорій Косинка народився у бідній селянській родині в селі Щербанівка Київського повіту Київської губернії. 1914 року Григорій їде до Києва на заробітки, де влаштовується чистити черевики. Невдовзі вдалося влаштуватися кур’єром-реєстратором до земської управи. Це дало можливість відвідувати й скінчити вечірні гімназійні курси та скласти іспити.

1920–1922 навчався в Київському інституті народної освіти, який так і не закінчив через матеріальну скруту, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів.

У 1920 році стає членом літературно-мистецької групи “Гроно”, до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шкурупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут та ін. Уже після розпаду групи “Гроно” у 1922 році з’явилася перша збірка Григорія Косинки “На золотих богів”, яка відразу ж принесла визнання, хоча оцінка критики була неоднозначною. У цей час він працював редактором у різних виданнях, відповідальним секретарем Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), сценаристом на Київській кінофабриці, у Державному видавництві України, на радіо.

Середина 20-х років – час активної творчої праці й великої популярності у читачів. Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об’єднання АСПИС (1923–1924).

4 листопада 1934 був викрадений органами НКВС СРСР, засуджений за звинуваченням у приналежності до терористичної організації та розстріляний 15 грудня 1934 року.

Письменника реабілітовано 19 жовтня 1957 року посмертно.

Косинка вважається продовжувачем традицій імпресіоністичної новели в українській літературі. Також займався перекладами українською А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова. Його переклад “Мертвих душ” М. Гоголя є одним із найцікавіших. Твори перекладено білоруською, німецькою, італійською, польською, болгарською, угорською, російською та іншими мовами.

Кошиць Олександр Антонович (1875–1944) – український хоровий диригент, композитор, етнограф та письменник-мемуарист.

Народився в родині священика. У 1890 вступив до Київської духовної академії, де одержав диплом академії і вчений ступінь кандидата богослов’я в 1901. Працював учителем на Кавказі у духовній жіночій гімназії в Ставрополі, а потім – викладачем історії в Учительськім інститут. У 1903-1905 збирав і записував козацькі пісні на Кубані, які згодом опублікував у збірці “500 кубанських народних пісень”.

Повернувшись до Києва у 1904, вчителював у різних гімназіях, керував хорами духовної школи, школи сліпих, комерційної школи, хором студентів Університету св. Володимира. Згодом перейшов на роботу до Музично-драматичної школи Миколи Лисенка.

З 1911 дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше – в консерваторії. З 1912 року працював диригентом театру Миколи Садовського, з 1916 хормейстером та диригентом Київської опери.

У 1917 Українська Центральна Рада покликала його до Музичної Театральної Комісії, яка була зародком пізнішого Міністерства Мистецтв України. За часів Директорії УНР, спільно з Кирилом Стеценком, став співорганізатором Української Республіканської Капели, з якою, за дорученням Симона Петлюри, відбув концертову подорож Західною Європою й Америкою. Після падіння УНР Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України.

Українська республіканська капела Олександра Кошиця успішно гастролювала європейськими країнами: Чехословаччиною, Австрією, Швейцарією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Великобританією, Німеччиною, Польщею, Іспанією.

У 1922 зі своїм хором виїхав у турне до Америки, де користувався ще більшим успіхом, ніж у Європі. Хор завоював і грандіозну славу в США, Аргентині, Уругваї, Бразилії, Канаді, Кубі, Мексиці. Існує припущення, що у 1929 році Джордж Гершвін почув у виконанні хору Кошиця колискову “Ой ходить сон коло вікон…” і мелодія цієї пісні лягла в основу арії Summertime з опери “Поргі та Бесс”; ця арія згодом стала одним з найпопулярніших джазових стандартів.

У 1926 оселився в Нью-Йорку, працював у США та Канаді над вихованням нових диригентів. Писав церковні твори (5 літургій, окремі співи), обробляв народні пісні. У Нью-Йорку продовжував популяризувати українську музику своїми композиціями, аранжуваннями та грамофонними записами.

Помер 21 вересня 1944 у м. Вінніпеґу. Близько 5 тисяч українців прийшли попрощатися з великим Маестро.

Лаптєв Костянтин Миколайович (Антонович) (1904–1990) – український радянський оперний співак (баритон). Народний артист СРСР (1957).

Народився у Києві, у 1929 році закінчив Київську консерваторію. У 1930-1941 роках був солістом Одеського, 1941-1952 – Київського, 1952-1965 роках – Ленінградського театрів опери та балету.

З 1973 року викладав у Ленінградській консерваторії. У концертному репертуарі К. Лаптєва українські та російські народні пісні, неаполітанські пісні, романси.

Лепешинська Ольга Василівна (1916–2008) – видатна радянська балерина, педагог, народна артистка СРСР (1951).

Ольга Лепешинська народилася в 1916 році в Києві у дворянській родині. У 1933 році, закінчивши Московське хореографічне училище, Лепешинська поступила у Большой театр, де танцювала десятки провідних партій, включаючи Китрі у "Дону Кихоті", Одетту-одиллію в "Лебединому озері", Попелюшку в "Попелюшці" Сергія Прокоф’єва (перший виконавець), Оксану у “Тарасі Бульбі”.

У 1962 році Лепешинська завершила танцювальну кар’єру. Після цього вона займалася викладанням, причому не тільки в СРСР, але і за кордоном. З 1991 року очолювала Російську хореографічну асоціацію, з 1966 року – правління Центрального будинку працівників мистецтв. У 1997 році стала професором ДІТМ, у якому понад 50 років очолювала екзаменаційну комісію на кафедрі хореографії.

Митрополит Василь (в миру: Липківський Василь Костянтинович; 1864–1937) – український релігійний діяч, церковний реформатор, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію українського православ’я, перший митрополит Київський і всієї України Української Автокефальної Православної Церкви. За визначенням академіка Агатангела Кримського – “апостол українського релігійно-національного відродження”.

Майбутній митрополит Василь Липківський народився 19 березня (7 березня за старим стилем) 1864 року в селі Попудні Київської губернії у родині сільського священика.

За час митрополичого служіння доклав надзвичайних зусиль до розбудови української православної церкви та спромігся перетворити її на впливовий фактор життя тогочасного українського суспільства.

Здійснив численні переклади українською мовою богослужбової та релігійної літератури. Є автором “Історії Української церкви”.

Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято Покрови у Софії Київській було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 року про автокефалію Української православної церкви.

21 жовтня протоієрей отець Василь (Липківський) таємним голосуванням майже одноголосно був обраний на посаду єпископа-митрополита.

Всеукраїнський церковний собор висвятив свого першого єпископа Василя (Липківського) й обрав його главою Української автокефальної православної церкви – Митрополитом Київським і всієї України.

Під проводом митрополита Василя (Липківського) церква почала впроваджувати українську мову в богослужіння і відроджувати давні національні традиції в церковному житті.

На початку жовтня 1927 року було скликано Другий Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в’язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь (Липківський) – засланий до Наримського краю.

Після 1927 року Липківський прожив ще 10 років – усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами.

27 листопада 1937 року у віці 73 років розстріляний за вироком “трійки” НКВС. 1989 року реабілітований “за відсутністю складу злочину”. Рішенням ІІІ помісного Собору УАПЦ канонізований 27 листопада 1997 року.

Лукомський Олександр Сергійович (1868–1939) – генерал-лейтенант, діяч Білого руху, мемуарист.

У 1888 р. отримав звання офіцера і був направлений на службу в Одесу – в 11-й саперний батальйон. По закінченню Миколаївської академії Генерального штабу у 1897 за власним бажанням направлений служити у Київський військовий округ.

У Київському військовому окрузі служив спершу старшим ад’ютантом штабу 12-ї піхотної дивізії, а з 1902 – старшим ад’ютантом окружного штабу в Києві. Узяв шлюб (вдруге) з донькою командуючого Київським військовим округом генералом М. І. Драгомирова (згодом київського, волинського та волинського генерал-губернатора) – Софією.

Лятошинський Борис Миколайович (1894–1968) – український композитор, диригент і педагог, один із основоположників модернізму в українській класичній музиці.

У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра. А вже в 1914 році відбулося знайомство Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич.

Неодноразовий член журі міжнародних конкурсів, активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів: І. Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є. Станкович, О. Канерштейн.

Велика музична спадщина Б. М. Лятошинського є золотим фондом української музики. Його симфонії, симфонічні поеми, хорові, камерні та вокальні твори записані в фонд українського радіо і складають золотий запас українського мистецтва.

Маркевич Олександр Андрійович (1894-1978) – відомий український кобзар. Під час Першої світової війни втратив зір. Навчався у кобзаря Антіна Митяя, Василя Потапенка. У 1939–1941 роках виступав у складі етнографічного ансамблю кобзарів. 1939 року брав участь у Республіканській нараді кобзарів. Виконував українські народні пісні та думи, пісні на слова Тараса Шевченка, Степана Руданського, твори сучасних композиторів.

Меїр Ґолда (уроджена Голда Мабович; 1898–1978) – ізраїльська державна діячка українського походження, одна з засновників держави Ізраїль, 4-й прем’єр-міністр Ізраїлю з 17 березня 1969 року до 1974 року.

У 1906 році після погромів родина переїхала у Мілуокі, штат Вісконсин (США). Зимою 1918 року Голда стала наймолодшим делегатом Єврейського конгресу, якій проходив у Філадельфії.

У 1921 р. вона з чоловіком і сестрою відправилася до Палестини. Ґолда стала делегатом сіоністського конвенту і зустріла там багато майбутніх лідерів Ізраїлю: Бен-Ґуріона, Берла Кацнельсона, Залмана Шазара і Давида Ремеза.

14 травня 1948 року було проголошено державу Ізраїль. У вересні 1948 р. Ґ. Меїр стала першим послом Ізраїлю в СРСР. У квітні 1949 року вона повернулася до Ізраїлю. Була обрана до Кнесету в 1949 і прийняла пост міністра праці і соціального страхування в кабінеті прем’єр-міністра Давида Бен-Ґуріона. Прийняла прізвище Меїр за порадою Давида Бен-Гуріона у 1956 році. У липні 1956 р. Меїр призначена міністром закордонних справ і представником Ізраїлю в ООН. 17 березня 1969 року Ґолда Меїр була вибрана прем’єр-міністром Ізраїлю.

Мурашко Олександр Олександрович (1875–1919) – український живописець, педагог і громадський діяч.

Племінник Миколи Мурашка – українського художника і педагога.

Світове визнання Мурашкові принесла картина “Карусель” (1906), яка отримала золоту медаль на Мюнхенській міжнародній виставці.

Персональну виставку з 25 робіт Мурашко експонував у Берліні, Кельні, Дюссельдорфі (1909). У 1911–12 роках художник брав участь у виставках мюнхенського “Сецесіону”.

О. О. Мурашко був одним із найактивніших організаторів Української Академії образотворчого мистецтва 1917 року. До роботи в Академії були залучені такі видатні українські художники, як Георгій Нарбут, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Микола Бурачек. Сам Мурашко очолив одну з майстерень живопису.

Олександра Мурашка було вбито 1919 року неподалік від власного будинку на Лук’янівці пострілом в потилицю. Художник загинув на 44 році життя, повний нових ідей і творчих планів.

Некрасов Віктор Платонович (1911-1987)- радянський письменник і дисидент.

До початку війни працював інженером, пізніше – актором та театральним художником.

З серпня 1941 р. служив на посаді полкового інженера, заступника командира саперного батальйону на території України, у Сталінграді, у Польщі.

У 1946 р. у журналі “Знамя” було опубліковано повість “В окопах Сталинграда” (журнальна назва “Сталинград”).

1969 р. Віктор Некрасов виступив на мітингу в дні відзначення річниці масових розстрілів у Бабиному Ярі, підкресливши необхідність увічнення пам’яті тисяч жертв з числа єврейського населення Києва. Того ж року він підписав колективного листа, спрямованого на захист В’ячеслава Чорновола.

У 1972 р. Некрасова було виключено з партії та Спілки письменників з формулюванням “за те, що дозволив собі мати власну думку, яка не співпадає з лінією партії”. 1974 р. Віктор Некрасов виїхав за кордон, а 1979 р. його позбавили радянського громадянства. Останні роки Некрасова пройшли у Парижі; письменник був нагороджений Орденом Почесного легіону.

Найбільш відомі твори письменника: “В окопах Сталинграда”, “В родном городе”, “Кира Георгиевна”, “По обе стороны океана”, “Месяц во Франции”, “Записки зеваки”, “Саперлипопет, или Если бы да кабы, да во рту росли грибы”, “Маленькая печальная повесть”.

Також на сайті можна ознайомитись з публікацією документів до 100-річчя від дня народження Віктора Некрасова.

Метричний запис про народження.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1080, спр. 292, арк 790 зв. – 791.

Нечуй-Левицький Іван Семенович (справжнє прізвище – Левицький, 1838–1918) – український прозаїк, перекладач, письменник.

Друкуватися почав 1868 року (“Дві московки”). Автор антикріпосницької повісті “Микола Джеря”, повістей “Бурлачка” – про життя заробітчан, “Хмари”, “Над Чорним морем” – про діяльність української інтелігенції.

Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори “Кайдашева сім’я” “Старосвітські батюшки та матушки”, “Афонський пройдисвіт”.

Виступав і як драматург (комедія “На кожум’яках”, історичная драма “Маруся Богуславка”, “В диму та в полум’ї”), етнограф-фольклорист (“Світогляд українського народу від давнини до сучасності”, “Українські гумористи й штукарі”) та лінгвіст (“Сучасна часописна мова в Україні”; “Граматика української мови” в 2-х ч. тощо).

Увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози.

Метричний запис про народження.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 1961, арк. 8 зв. – 19.

Патон Борис Євгенович (1918) – український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук (1952); Президент НАН України (з 1962), перший нагороджений званням Герой України; директор Інституту електрозварювання імені Євгена Патона НАН України (з 1953); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу “Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона” (з 1986); президент Міжнародної асоціації академій наук (з 1993).

Пимоненко Микола Корнилійович (1862–1912) – український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва.

З 1878 навчався у Київській рисувальній школі. Учень відомих українських художників М. Мурашка, Й. Будкевича, Х. Платонова. У 1901 році обійняв посаду штатного викладача малювання Київського політехнічного інституту, на якій пропрацював до останніх днів життя. Водночас, до 1906 року викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був. У 1891 році отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. З 1899 року і до кінця життя – дійсний член Товариства пересувних художніх виставок.

На сайті можна ознайомитись з публікацією документів – “150-річчя від дня народження видатного українського художника Миколи Корнійовича Пимоненка”.

Метричний запис про народження.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 3434, арк. 270 зв.

Метричний запис про смерть.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1080, спр. 315, арк. 216 зв. – 217.

Сац Ілля Олександрович (1875–1912) – російський композитор, диригент, віолончеліст, театральний композитор.

Особливою популярністю користувалась музика Іллі Саца до постановки “Синього птаху” М. Метерлинка. Писав музику для спектаклів Малого театру, Драматичного театру ім. В. ф. Коміссаржевської, парадійного театру-кабаре "Криве дзеркало" та ін.

У 1905 році заснував “Кружок художественных исканий”, члени котрого були зайняті пошуками новим образотворчих можливостей в оперній режисурі та гурток "Музыка народов". В тому ж році виступав з циклом етнографічних концертів, для збирання матеріалыв для яких, їздив по селам та містечкам Малоросії, Поволжя, Криму та Кавказу. Один з основоположників єврейської етнографії в Росії - зібрані в мандрівках єврейські народні наспіви були ним використані в музичному супроводі вистави "Miserere" за п’єсою Семена Юшкевича та в інших творах.

Сікевич Володимир Васильович (1870–1952) – український військовий діяч.

У роки Першої світової війни 1914-18 рр. – на Південно-Західному фронті, нагороджений п’ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю. В українській армії з листопада 1917 р. На початку 1918 р. – старшина створеного Симоном Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. У період Гетьманату військові частини під командуванням Сікевича охороняли східні кордони України. На початку 1919 р. Сікевич виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи армії УНР. 1920 р. виконував обов’язки посла УНР в Угорщині. 1924 р. виїхав до Канади, оселився у Торонто. Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста С. Петлюри. Автор спогадів “Сторінки із записної книжки”, низки публікацій з історії українських визвольних змагань. Помер у Торонто.

Сікорський Ігор Іванович (1889–1972) – українсько-польсько-російський та американський інженер (авіаконструктор), підприємець. Народився в сім’ї Івана Сікорського, професора-медика Київського університету. Творець перших у світі чотиримоторного літака “Руський витязь” (1913), важкого чотиримоторного бомбардувальника і пасажирського літака “Ілля Муромець” (1914), трансатлантичного гідроплана (1934), серійного вертольота одногвинтової схеми (1942).

У 1918 емігрував до США, де в 1923 заснував компанію Sikorsky Aircraft. Автор літаків-велетнів “Ілля Муромець” (1913, Росія), Sikorsky S-29-A [en] (США). Конструктор першого в США літака-амфібії.

Тулуб Зінаїда Павлівна (1890–1964) – українська письменниця. Автор широкопанорамної дилогії “Людолови” (тт. 1–2, 1934–1937), в якій зображене життя України за часів гетьманування Конашевича-Сагайдачного. 1964 р. побачив світ роман “В степу безкраїм за Уралом” про життя Тараса Шевченка на засланні. Писала також кіносценарії, п’єси, перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.

Шарлемань Микола Васильович (1887-1970) - зоолог, дійсний член НТШ й Українського наукового товариства у Києві, директор Зоологічного музею АН УРСР у 1934–1944 р., якому українська біологічна наука завдячує збереженням зоологічної колекції в роки війни; автор коментарів до “Слова о полку Ігоревім”.

У 1915 р. Микола Васильович Шарлемань, його батько, брати і сестри приєдналися до православ’я.

Записи метричних книг дозволяють уточнити дату народження видатного біолога, що народився в м. Кременчук Полтавської губернії.

Шестов Лев Ісаакович (уроджений Ієгуда Лейб Шварцман; 1866-1938) – філософ-екзистенціоналіст.

Навчався на фізико-математичному факультеті Московського університету, згодом на юридичному факультеті Київського університету, який закінчив у 1889 році. Декілька років жив у Києві, де продовжував справу батька – відомого фабриканта. Одночасно займався літературою та філософією. 1895 року Шестов тяжко захворів (нервовий розлад).

У 1898 року вийшла його перша книга “Шекспір та його критик Брандес”. Написав серію книг та статей, присвячених аналізу філософської складової творчості Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, Д. Мережковського, Ф. Сологуба. Найбільш відома праця Шестова – “Апофеоз беспочвенности (опыт адогматического мышления)”. 1920 року Лев Шестов покинув Росію й виїхав до Франції, де прожив до своєї смерті.

Шoлом-Алейхем (уроджений Рабинович Шолом Нохумович; 1859–1916) – український єврейський письменник. Писав переважно мовою їдиш.

Творчість письменника забарвлена українським колоритом, у творах подано описи української природи, використано українську лексику, фольклор.

З 1876 року працював домашнім вчителем у єврейського магната Елімелеха Лоєва.

У 1880-1882 роках Шолом-Алейхем працював громадським рабином у Лубнах. Після одруження з донькою Лоєва у 1883–1887 роках жив і працював у Білій Церкві. Запис у метричній книзі зазначає, що це був другий шлюб письменника.

У 1887–1890, 1893–1905 роках жив у Києві, де займався торговельними справами. Після єврейських погромів у Києві в жовтні 1905 року переїхав до Львова, Австро-Угорщина.

Шолом-Алейхем багато подорожував, відвідав Женеву, Лондон, Варшаву, Вільно, Берлін та інші міста світу, де виступав перед своїми читачами. В 1907–1914 роках жив в Італії та Швейцарії.

У 1915 році переїхав до Нью-Йорка, де і помер.

Яковлів Андрій Іванович (1872-1955) – український учений-історик, правник, громадський і політичний діяч; член Української Центральної Ради; дійсний член УНТК, НТШ, керівник Правничої Секції УВАН в Нью-Йорку.

Навесні 1918 призначений послом Української народної республіки в Австро-Угорщині, а за правління гетьмана Павла Скоропадського став директором департаменту чужоземних зносин МЗС Української Держави. З приходом до влади Директорії УНР у січні 1919 року, назначений на посаду голови дипломатичної місії Української Народної Республіки у Голландії та Бельгії. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.

Оноре де Бальзак (фр. Honoré de Balzac; 1799–1850) – французький письменник, один з засновників реалізму в європейській літературі.

Перший успіх до нього прийшов після написання “Психології шлюбу” (1829), навіяного Вальтером Скоттом. Це було початком великої серії романів під загальною назвою “Людська комедія”.

Творчість Бальзака користувалася великою популярністю в Європі та ще за життя принесла йому репутацію одного з найвидатніших прозаїків XIX століття. Твори Бальзака вплинули та творчість таких визначних письменників як Чарльз Діккенс, Федір Достоєвський, Еміль Золя, Вільям Фолкнер та ін.

У 1832 р. письменник отримав листа, що надійшов з Одеси за підписом “Іноземка” з приводу його роману “Тридцятирічна жінка”. Авторкою послання була українська поміщиця Евеліна Ганська. Письменник почав листування з жінкою, а згодом зустрівся з нею у Швейцарії. Між письменником і Ганською зав’язались дружні стосунки, які невдовзі переросли в справжнє кохання. Вони зустрічались у різних містах і країнах Європи: у Швейцарії, Відні, Дрездені, Санкт-Петербурзі, а зрештою одружились у Бердичеві. Бальзак двічі відвідував Україну: у вересні 1847 - січні 1848 р. і протягом останніх місяців 1849-го до квітня 1850 року.

На сайті можна ознайомитись з виставкою документів до 215-річчя з дня народження Оноре де Бальзака.

Біляшівський Микола Федотович (1867–1926) – український археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч.

Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Один із засновників та дійсний член Української Академії Наук (від 1919 року); член НТШ у Львові та Всеукраїнського археологічного комітету.

Присвятив своє життя дослідженню археологічних пам’яток на теренах України від кам’яного віку до раннього середньовіччя. Був учасником багатьох археологічних з’їздів, членом редакції журналу “Киевская Старина”.

У 1902 – 1923 роках – організатор і директор Київського міського художньо-промислового і наукового музею (тепер Національний художній музей України).

У роки Першої світової війни – уповноважений Російської академії наук для охорони пам’яток культури у Галичині та Буковині. Перший комісар з охорони святинь Києва, обраний Радою об’єднаних громадський організацій у березні 1917. Від 1919 року член Всеукраїнського комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва в Україні. Автор першого Закону Української республіки про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва (1918).

Вертинський Олександр Миколайович (1889–1957) – естрадний артист, кіноактор, композитор, поет і співак, кумир естради в першій половині XX століття.

Народився у Києві в сім’ї дрібного чиновника. Батько, Микола Петрович, походив з сім’ї залізничного службовця, був приватним повіреним і небагато займався журналістикою. Мати, Євгенія Степанівна Сколацька не перебувала в офіційному шлюбі з батьком Вертинського, оскільки перша дружина Миколи Петровича не давала чоловікові розлучення; він був вимушений усиновити своїх дітей, народжених в цивільному шлюбі, – старшу дочку Надію і сина Олександра.

Вже в роки навчання у київських гімназіях Вертинський захопився театром, виступав в аматорських виставах і, як статист, на сцені київського Соловецького театру. На відміну від естрадних зірок початку XX ст., що прийшли на естраду з опереткової, а то і з оперної сцени, Вертинський вийшов з літературного середовища. Він сам писав: “Я не можу зарахувати себе до артистичного середовища, а скоріше до літературної богеми. До своєї творчості я підходжу не з погляду артиста, а з погляду поета, мене привертає не тільки виконання, а пошук відповідних слів, які зазвучать на мій власний мотив”.

Владиславський Володимир Олександрович (уроджений Єльник; 1891–1970), радянський актор театру і кіно. Народний артист СРСР (1967). Лауреат Сталінської премії першого ступеня (1948).

В. О. Єльник народився 13 червня 1891 року в Києві. Театральний дебют актора відбувся в 1912 році в Одесі, в приватній антрепризі. Потім грав в різних театрах на півдні Росії – у Владикавказі, Ростові-на-Дону, в Україні Житомирі Києві і Харкові. У 1925 році переїхав до Москви, з успіхом виступав у театрі Корша і в театрі Мейерхольда. З 1933 року Володимир Владиславський приєднався до трупи Малого театру.

Першу кінороль актор отримав у 1926 році в комедії “Ведмедяче весілля”. Одними з його найкращих робіт в кінематографі вважається роль Модеста Олексійовича у фільмі “Ганна на шиї” (1954), знятому режисером І. М. Анненським по однойменній розповіді А. П. Чехова, а також роль директора бази в комедії Л. І. Гайдая “Операція „И“ і інші пригоди Шурика” (1965).

Глузський Михайло Андрійович (1918–2001) – радянський і російський актор театру і кіно. Лауреат Державної премії РРФСР імені братів Васильєвих (1973). Народний артист СРСР (1983).

Народився у Києві в родині поета та журналіста Андрія Михайловича Гмирьова. Батько актора побудував на Караваєвих дачах невеликий будиночок, заклав сад з численних фруктових дерев, яким дуже пишався.

Під час Другої Світової війни у складі концертних бригад М. Глузський виступав у фронтових частинах.

Дебютував у кіно епізодичною роллю гімназиста на “Мосфільмі” в картині “Сім’я Оппенгейм” (1938) та роллю прикордонника в картині “Дівчина з характером” (1939). Всього у досьє актора в кіно, телефільмах та фільмах-спектаклях понад 170 ролей. Не завжди це були провідні ролі, але й у епізодах артист завжди привертав до себе увагу. Глибокий різноплановий драматичний актор. Ним створено на екрані багато різнохарактерних, яскравих образів.

За більш ніж 60 років у кінематографі актор працював з багатьма відомими і видатними режисерами радянського, російського та зарубіжного кіно.

Григорович Дмитро Павлович (1883–1938) – український та радянський авіаконструктор, творець першого гідроплану.

Перший легкий спортивний біплан Г1 з двигуном “Анзані” потужністю 25 кінських сил Григорович побудував з бамбука, який випробував 10 січня 1910 року.

Наступною роботою Григоровича став аероплан, побудований за схемою, що наслідувала конструкцію французького літака “Блеріо ХІ”, але з власною системою управління та конструкцією шасі. На київській виставці повітроплавання літак привернув загальну увагу фахівців і аматорів авіації. Журнал “Автомобиль и воздухоплавание” назвав його найкращою конструкцією виставки.

Розробками Григоровича зацікавився Федір Терещенко, який запросив Григоровича до співпраці, невдовзі на світ з’явилися два їхні спільні спортивні аероплани – Г2 і Г3. Конструктором і основним виконавцем усіх робіт був Григорович, меценатом – Терещенко.

Автор майже 80 оригінальних конструкцій літаків найрізноманітнішого призначення, зокрема, гідролітаків. 1913 року, будучи технічним директором авіаційного заводу, Д. Григорович збудував перший у світі гідролітак.

За роки Першої світової війни конструкторське бюро Д. Григоровича створило понад 10 типів гідролітаків. Морський розвідник “М-9” конструкції Д. Григоровича вперше у світі був обладнаний гарматою та міг приземлятися не лише на воду, але й сніг. Літаючий човен ГАСН – перший у світі морський торпедоносець.

Д. Григоровичу належить реалізована ним ідея застосування на літаках броні та шасі, що складалося в польоті. Гідролітаки Д. Григоровича вироблялися в США, Великої Британії, Італії та Франції за проектами, які продав за кордон Тимчасовий уряд Росії.

Дворжецький Вацлав Янович (польск. Wacław Dworzecki; 1910–1993) – радянський актор театру і кіно. Народний артист РСФСР (1991).

Закінчив театральну студію при Київському польському драматичному театрі (1927), Київському політехнічному інституті (1928–1930).

Двічі був репресований (1929–1937, 1941–1946). Перший раз як учасник гуртка “Група звільнення особистості”.

Все своє життя і навіть в ув’язненні Вацлав Дворжецький завжди працював у театрі. За своє життя зіграв 122 ролі в 111 спектаклях.

Серж Лифар (уроджений Сергій Михайлович Лифар; 1905–1986) – український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників XX століття. Був засновником Академії танцю при “Гранд-Опера”, ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО, професором Вищої школи музики, з 1955 вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні. Сучасники називали його “богом танцю”, “добрим генієм балету XX століття”.

Він став для французького балету тим, ким для російського у XIX сторіччі був француз Маріус Петіпа. Більше 30 років віддав театрові “Гранд-Опера”, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті – “неокласицизму”.

Загалом Лифар поставив у “Гранд-Опера” понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету.

Малишко Андрій Самійлович (1912–1970) – український поет, перекладач, літературний критик.

Народився в сім’ї шевця. Закінчив семирічку у рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім – на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі.

Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах “Красная Армия”, “За честь Батьківщини”, і в партизанській газеті “За Радянську Україну”.

Після війни працював відповідальним редактором журналу “Дніпро” (1944–1947).У 1960-х роках – головою правління Українського громадського відділення Агентства преси “Новини”.

Чи не найпродуктивніший етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці “Що записано мною” (1956) містяться тексти відомих пісень: “Знову цвітуть каштани”, “Пісня про Київ”, “Як на дальнім небосхилі”; у збірці “Серце моєї матері” (1959) – “Пісня про рушник”, “Ми підем, де трави похилі”; у збірці “Полудень віку” (1960) – “Вчителька” тощо.

Носов Микола Миколайович (1908–1976) – радянський письменник, драматург, кіносценарист, автор знаменитої трилогії “Незнайко”.

Народився в Києві в сім’ї актора-естрадника Миколи Петровича Носова. Дитинство провів в Ірпені. З 1915 по 1923 роки навчався в київській приватній гімназії Стельмашенка (згодом 9-а гімназія, трудова школа). У 1927–1929 вчився в Київському художньому інституті, звідки перевівся в Московський інститут кінематографії (закінчив у 1932). У 1932–1951 – режисер-постановник мультиплікаційних, науково-популярних та навчальних фільмів (у тому числі для Червоної Армії, заслуживши цим орден Червоної Зірки).

Почав публікувати оповідання у 1938 (“Витівники”, “Живий капелюх”, “Огірки”, “Чудові брюки”, “Мишкова каша”, “Городники”, “Фантазери” і ін., надруковані головним чином у “малюковому” журналі “Мурзілка”, що склали основу першої збірки Носова “Тук-тук-тук”, 1945). Носов ввів в дитячу літературу нового героя – наївного і розсудливого, пустотливого і допитливого непосиду, одержимого жаданням діяльності, який постійно потрапляє в незвичайні, часто комічні ситуації.

Особливо широку популярність завоювали його повісті для підлітків “Весела сімейка”, “Щоденник Колi Синіцина”, “Вітя Малєєв в школі і удома”.

Довготривалу популярність і любов читачів здобули його казкові твори про Незнайка. Перше з них – казка “Гвинтик, Шпунтік і пилосос”. Надалі герой з’явився в знаменитій трилогії, що включає романи-казки “Пригоди Незнайки і його друзів”, “Незнайко в Сонячному місті” і “Незнайко на Місяці”.

Піскорський Костянтин Володимирович (1892–1922) – український живописець, представник футуризму, авангарду та головним чином сецесії. Творчість мистця демонструє, що мистецькі шукання й відкриття в Україні розвивались паралельно з європейськими.

Костянтин Піскорський народився в Києві у сім’ї приват-доцента Київського університету Володимира Костянтиновича Піскорського.

Здобув юридичну освіту в Казанському та Київському університетах. Працював у банку, служив в армії. Викладав у сільській школі.

З початком Першої світової війни Костянтина призвали на військову службу, проте за станом здоров’я його не зарахували до діючої армії. У січні 1917 року Піскорського перевели на військову службу до Києва, а в березні 1918 року за станом здоров’я комісували. У 30 років помер від тифу.

Сікорський Іван Олексійович (1842–1919), психіатр, психолог (зокрема визначний у галузі дитячої психології), професор київського університету Св. Володимира та громадський діяч.

Закінчив з відзнакою медичний факультет київського університету Святого Володимира, в 1872 році захистив дисертацію “Про лімфатичні судини легенів”. У 1884 році отримав пропозицію перейти у Московський університет, але відмовився та повернувся до Київського університету, де працював майже до своєї смерті.

Іван Сікорський був редактором київського медичного журналу “Вопросы нервно-психической медицины” (1896 – 1905), засновником та головою низки наукових товариств. З його ініціативи засновано у Києві Лікарсько-Педагогічний Інститут для розумово-відсталих та нервових дітей. Сікорський автор понад 100 наукових праць, багатьох монографій і посібників, у тому числі близько 50 з загальної психології. Його монографія “О заикании” була перекладена на німецьку мову та зробила ім’я Сікорського відомим за кордоном. Іван Сікорський перший у світовій науці почав застосовувати експеримент у вивченні дитячої психології (“Душа ребенка”, 1901 та інші). Також досліджував психологічні аспекти суїциду.

У 1913  році в всесвітньо-відомій судовій Справі Бейліса І. О. Сікорський виступав в ролі психіатра-експерта запрошеного прокураторою і на ґрунті власних етно-психічних уявлень відстоював точку зору про ритуальний характер вбивства дитини сектантами-євреями.

Експертиза І. О. Сікорського визвала гостру міжнародну дискусію. Сікорського засудили відомі вітчизняні та закордонні авторитети в галузі психиатрії і судової медицини: В. М. Бехтерєв, В. П. Сербський, А. М. Карпинський, Ейген Блойлер (Швейцарія), Ернст Цімке (Німеччина) та інші.

Скулте Адольф Петрович (1909–2000) – латиський композитор і педагог.

У родині Адольфа завжди панувала музика: батько грав на кількох музичних інструментах, а мати – італійка за походженням – на фортепіано. Закінчив Латвійську консерваторію

Перші композиції написав у 9-річному віці. Став відомим завдяки симфонічній поемі “Хвилі” (1934). Є автором переважно симфонічних та музично-сценічних творів. Для його музики характерний особливий ритм, що притаманний латиському музичному фольклору.

Ернст Федір (Теодор-Ріхард) Людвігович (1891–1942) – український історик, мистецтвознавець (теоретик мистецтва), музеєзнавець. Автор найкращого довоєнного путівника по Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва; дійсний член НТШ, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва; дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН, вчений секретар ВУАК.

Фундаментальні праці “Київські архітектори XVIII ст.” (1918), “Українське мистецтво XVII–XVIII ст.” (1919) зробили ім’я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. Брав участь у всіх пам’яткоохоронних комісіях 1917–1918 років, був завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві.

У 1926–1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам’яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам’яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формує музейні експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам’яток, передусім сакральних, не лише Київщини, а й Чернігівщини, Волині, Поділля.

1933 року Ернста було заарештовано та засуджено до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу. У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці, завідував Музеєм будівництва каналу “Москва–Волга” в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937–1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті, був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі.

1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням “німецький шпигун”, а 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно.

Хвойка Вікентій В’ячеславович (1850–1914), український археолог (чеського походження).

Вікентій Хвойка народився в 1850 році в селі Семин на Ельбі у старовинній шляхетській родині. У 1876 році переїхав до Києва, де жив і працював учителем.

З 1890-х років почав займатися археологією, здійснивши низку розкопок у Києві та на Наддніпрянщині. 1893 року відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20 тисяч років тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення кісток мамонтів. 1896 року відкрив пам’ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, а також на березі Дніпра в Києві.

Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам’яток і встановив час її виникнення (4-3 тисячоліття до н. е.). Власне назва “трипільська культура” з’явилася у праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині.

У 1898–1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров’ї та відкрив могильники з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. – II століття) і Черняхівської (2–5 століття) культур.

Значну увагу присвятив дослідженню Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопки на горі Киселівці (1894 рік), Старокиївській горі (1907–1908 роки), де були виявлені житла і майстерні ремісників та вироби з кістки, заліза, срібла, скла. Він провів розкопки давньоруських міст – городищ з оборонними спорудами і руїнами храмів Білгорода на Ірпіні, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині, Кононча на Черкащині.

У 1903 році вивчав пам’ятки українського середньовіччя, вів розкопки на замковій горі в Чигирині, де знайдено рештки споруд з XV–XVI ст.

В. В. Хвойка був дійсним членом 11 наукових товариств. Відіграв велику роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв та був першим хранителем його археологічного відділу.

Помер В. В. Хвойка у Києві та похований на Байковому кладовищі.

Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) – український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч. Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

В історичному розвитку України Шевченко – явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та відомістю Шевченко – виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10 – на засланні, а решту – під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: “Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим”.

Творчість Шевченка була багатогранною. Митець був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів (“Кобзар”), драму “Назар Стодоля” і два уривки з інших п’єс; дев’ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру (“Археологічні нотатки”), чотири статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису й графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів.

Ахматова Анна Андріївна (уроджена Горенко; 1889–1966) – російська поетеса українського походження, представниця акмеїзму.

Перший вірш опублікувала в 11 років у журналі “Аполлон”. Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем узяла прізвище “Ахмат” прабабці по материнській лінії.

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки – і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Позбавлена можливості друкуватися, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії.

1962 – була номінована на Нобелівську премію з літератури.

1964 – в Італії отримала премію “Етна-Таорміна”, а 1965 року – диплом почесного доктора Оксфордського університету.

Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов’язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

1910 року у Києві одружилася з російським поетом Миколою Гумільовим.

Україні присвячений поетичний цикл А. Ахматової “Київський зошит”, збірка “Вечір”. У 1958 році вона переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка “Зів’яле листя”.

Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871–1913) – українська письменниця, перекладач, культурний діяч.

Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш “Надія”). Знала багато європейських мов, крім слов’янських: української, російської, польської, болгарської, також давньогрецьку та латинську, багато перекладала Миколу Гоголя, Адама Міцкевича, Генріха Гайне, Віктора Гюґо, Гомера. У 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник “Стародавня історія східних народів” (надрукована в Катеринославі 1918).

Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п’ятистоповий ямб тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19–20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

У 1907 році Леся Українка та український музикознавець-фольклорист Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві.

Також на сайті можна ознайомитись з виставками документів до 140-річчя та до 145-річчя від дня народження Лесі Українки .

Денисенко Григорій Іванович (1919–1998) – український вчений, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, засновник сучасної Львівської електроенергетичної школи, ректор Львівської політехніки (1963–1971 рр.) та Київського політехнічного інституту (1971–1987 рр.).

Народився 29 квітня 1919 року в с. Ходорів Київської області в селянській родині. Осиротівши у 10 років, виховувався у родині старшого брата в м. Чимкенті (Казахстан). 1938 року повернувся в Україну та вступив до Харківського електротехнічного інституту, доки навчання не перервала війна. Добровольцем пішов на фронт, та незабаром його відкликали з передової й доручили навчати курсантів Харківського танкового училища, евакуйованого в Самарканд. Після завершення війни Г. І. Денисенка перевели на посаду викладача Вищої офіцерської школи самохідної артилерії у м. Оранієнбаум тодішньої Ленінградської області. У вересні 1946 року продовжив навчання на четвертому курсі електротехнічного факультету Львівського політехнічного інституту.

Після закінчення інституту в числі найкращих випускників був залишений у ньому викладачем, згодом став деканом енергетичного факультету, проректором з навчальної роботи, а з 1963 по 1971 рік очолював Львівський політехнічний інститут. Під керівництвом Г. Денисенка сформувалася сучасна Львівська електроенергетична школа, було сформовано наукові напрями аналізу й синтезу принципово нових електротехнічних пристроїв, математичного моделювання, оптимізації та інформаційно-комп’ютерного забезпечення технологічних процесів у електроенергетиці, автоматизованих систем проектування та навчання.

26 грудня 1969 року обраний членом-кореспондентом Академії наук УРСР за спеціальністю “електричні мережі і системи”.

У 1971–1987 роках працював ректором Київського політехнічного інституту. За шістнадцять років його керівництва корисна площа та матеріально-технічна база інституту зросли втричі, кожен факультет одержав окремий навчальний корпус, збудували сучасні навчальні корпуси, гуртожитки, соціальні об’єкти. Окрасою Києва стали палац культури, спортивний комплекс і науково-технічна бібліотека КПІ, яка зараз носить ім’я Григорія Денисенка.

Красицький Фотій Степанович (1873–1944) – український художник, класик українського малярства і графіки, карикатурист, професор, член Асоціації художників Червоної України.

Народився в селі Зелена Діброва (тепер Черкаська область) в селянській родині Степана Антоновича Красицького, який був сином Красицької Катерини Григорівни – рідної сестри Тараса Шевченка. Початкову освіту здобув у сільській школі, виявляючи талант до малювання. 15-річним юнаком Фотій Красицький прийшов до Миколи Мурашка – засновника знаменитої Київської рисувальної школи, який прийняв хлопця до школи і познайомив з М. Лисенком, М. Старицьким, Лесею Українкою, які підтримали молодий талант. За ухвалою київської громади Фотієві призначили щомісячну грошову допомогу. Протягом 1888–1892 років Красицький коштом Миколи Лисенка навчався в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка (майстерня Миколи Пимоненка). Пізніше продовжував освіту в Одеському художньому училищі (1892–1894, майстерня Киріака Костанді) і Вищій художній школи при Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (1894 – 1901, майстерня Іллі Рєпіна).

1901 року створив одне з перших великих полотен “Гість із Запоріжжя” – конкурсну роботу після закінчення Академії, що зарекомендувала Красицького як одного з кращих українських живописців. 1905 року Наукове Товариство імені Тараса Шевченка придбало полотно з виставки і незабаром воно посіло своє місце в постійній експозиції Львівського музею українського мистецтва. На початку 1905 року Фотія Красицького запросили взяти участь у Львівський виставці українського живопису, заприятелював з Іваном Франком. Після дебюту у Львові художник поїхав до Полтави, познайомився з Володимиром Короленком.

З 1903 року постійно працював у Києві. Організував і завідував художньо-друкарською школою, викладав у Київському художньому училищі та в Київському художньому інституті, Миргородському художньо-керамічному технікумі. З 1927 року професор. 

Друкував свої малюнки та політичні карикатури в сатиричному журналі “Шершень” (1906), зокрема виконав обкладинку першого його номера, зобразивши в плакатному стилі символи волі, робітництва, України. Став автором першого українського посібника з малювання “Рисування та малювання” (1929). Писав жанрові картини на теми з життя і побуту селян та історичного минулого України, сільські краєвиди та пейзажі шевченківських місць; живописні та графічні портрети видатних діячів української культури і науки (М. Старицького, М. К. Садовського, Лесі Українки, Т. Шевченка, І. Франка, Олени Пчілки, М. Грушевського, Д. Яворницького, М. І. Терещенка та ін.).

1929 р. проходив по справі Союзу визволення України, два зятя Ф. Красицького поет Олекса Влизько та письменник Петро Мельник були репресовані, доньки Фотина та Ірина вислані на Урал та до Башкирії.

Фотій Степанович Красицький помер відразу, як тільки звільнили Київ – в 1944 році.

Лисенко Микола Віталійович (1842–1912) – композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, педагог, громадський діяч, фундатор української композиторської школи.

Народився в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії у родині полковника Орденського кірасирського полку, дворянина зі старовинного козацько-старшинського роду Віталія Романовича Лисенка та Ольги Єреміївни з полтавського поміщицького роду Луценків та козацького роду Булюбашів. Любов до української пісні й мови перейняв від двоюрідних діда та баби по материнській лінії Булюбашів, російської мови його навчив однополчанин батька поет Афанасій Фет.

Від 1852 року Лисенко жив і навчався у Києві, спочатку – у приватному пансіоні Вейля, а потім – у приватному пансіоні Гедуена. Згодом, по закінченню 2-й Харківській гімназії (1855 – 1859) поступив до Харківського університету на природничий факультет. У 1860 р. разом зі своїм родичем М. Старицьким перевівся до Київського університету. 1865 року захистив дисертацію (про розмноження нитчастих водоростей) й отримав науковий ступінь кандидата природничих наук. У 1865–1867 роках, одразу після закінчення Київського університету, працював у Таращі на посаді мирового посередника.

З 1867 року навчався у Лейпцизькій консерваторії. 1868 року побачили світ його обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано. Тоді ж написав свою першу музику до віршів Т. Шевченка (“Заповіт”). Наступного року закінчив навчання в Лейпцигу й повернувся до Києва, де працював учителем гри на фортепіано.

У 1872 році, отримавши дозвіл на публічні вистави українських п’єс, написав оперету “Чорноморці” (лібрето М. Старицького за п’єсою Я. Кухаренка), а наступного року – оперу “Різдвяна ніч” (лібрето М. Старицького за повістю М. Гоголя). 1873 року завершив свою першу музикознавчу працю “Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм”.

У 1874 р. поступив до Петербузької консерваторії, де в класі М. Римського-Корсакова удосконалював майстерність у галузі симфонічної інструментовки. 1876 р. завершив навчання й повернувся до Києва, працював як педагог гри на фортепіано в приватних музичних школах. Виступав у концертах як піаніст і хоровий диригент. 1880 розпочав роботу над оперою “Тарас Бульба” (лібрето М. Старицького за повістю М. Гоголя). Наприкінці 1880-х рр. почав писати дитячі опери. У різні роки створив кілька хорових колективів, давав з ними концерти української музики. 1904 відкрив Музично-драматичну школу. 1905 разом з О. Кошицем заснував хорове товариствово “Боян”, головою якого був до кінця життя.

Був активним діячем громадських інституцій, зокрема: київської Старої громади, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Київського літературно-артистичного товариства; був засновником і головою ради правління київського Українського клубу, членом Загальної української безпартійної демократичної організації, брав участь у проведенні ювілейних заходів, присвячених І. Котляревському, Т. Шевченкові та ін. За його участю 1906 була заснована всеукраїнськка організація “Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченка в Києві”. Мав тісні творчі контакти з багатьма тогочасними діячами української культури.

У лютому 1907 був заарештований, проте вже наступного дня після затримання його звільнили. В останні роки життя почав писати духовну музику.

Помер 6 листопада 1912 року в Києві раптово від серцевого нападу, похований на Байковому кладовищі.

Критики вважають, що значення М. Лисенка в українській музиці зіставне з роллю Т. Шевченка в українській літературі.

Також на сайті можна ознайомитись з публікацією документів до 175-річчя від дня народження Миколи Віталійовича Лисенка.

Літвак Анатоль (Litvak Anatol) (1902–1974, Франція) – американський кінорежисер єврейського походження з України.

Народився 10 (21) травня 1902 р. у Києві як Анатолій Михайлович Литвак у сім’ї знаного у місті керуючого банком. Родина була з литовсько-єврейськими коренями; Литвак на ідиші значить “литвин”, “латвієць”.

Ще підлітком Анатолій працював у драматичному театрі, потім вивчав філософію в Санкт-Петербурзькому університеті і одночасно навчався театрального мистецтва. В аматорському театрі, трупа якого експериментувала з мистецтвом і Революцією, Анатолій Литвак починав як робітник сцени, а вечорами відвідував Школу театрального мистецтва (ШАМ) Всеволода Мейєрхольда. Разом із тим, він часто подорожував до Москви, де вільним слухачем відвідував курси Євгенія Вахтангова.

У 1922-1923 рр. він працював на петроградській кінофабриці “Сєвзапкіно”, у 1923 р. потрапив до штату петроградської студії “Нордкіно”, створеної коштом датських підприємців.

У якості режисера він дебютував, знявши 1923 року фільм про дітей “Тетяна”. Потім були одна з перших радянських комедій “Серця та долари” (1924), що стала сатирою на міщанство часів НЕПу, і сценарій до 27-хвилинної стрічки “Наймолодший піонер” (1925) Костянтина Державіна. Перспективного співробітника відрядили на стажування до Франції (1925), звідки митець не повернувся.

У 1929 р. переїхав до Берліну, де взяв участь у зйомках картини “Білий диявол” (“Der Weisse Teufel”; 1930) за повістю Льва Толстого “Хаджі-Мурат”. З огляду на рівень європейського кіно та картина демонструвала новітні технічні досягнення. Зокрема після закінчення знімального періоду під час монтажу стрічку оздобили музикою, звуковими ефектами, підклали спів, тобто усе, за винятком діалогів. До появи картин із повним записом звуку “озвучені” в такий спосіб фільми швидко набули популярності.

Коли до влади в Німеччині прийшли нацисти, Анатоль Литвак повернувся до Парижа, де зняв чотири фільми, зокрема “Майєрлінґ” (“Mayerling”; 1936), яка номінувалася на головну нагороду на Венеціанському кінофестивалі і перемогла в номінації “Кращий іноземний фільм” у конкурсі “Спільноти кінокритиків Нью-Йорка” (“New York Film Critics Circle”).

До середини 1930-х рр. Анатоль Литвак перетворився на кіноноватора, чи не першим у кіновиробництві він тонко підкреслював звуковими ефектами важливі діалоги, вважав за краще тримати камеру не на штативі, а в русі із дослідницькими, відстежувальними кадрами.

У 1936 р. він уклав чотирирічний контракт з американською кіностудією “Уорнер Бразерс”, потім договір із “20th Century Fox”, де створив всесвітньовідомі картини, у тому числі “Зізнання нацистського шпигуна” (“Confessions Оf А Nazi Spy”; 1939) про небезпеку поширення фашизму на території Сполучених Штатів. А також серію патріотичних документальних картин “Чому ми воюємо” (“Why We Fight”; 1942-1945). Перша із семи частин – “Прелюдія до війни” (“Prelude Тo War”), виграла “Оскар” у категорії “кращий документальний фільм”, а решта, рахуючи епізод “Битва за Росію” (“The Battle Оf Russia”; 1943), здобували номінації на премії Кіноакадемії США.

За цей серіал Анатоль Литвак отримав премію кінокритиків Нью-Йорка у номінації “Кращий документальний фільм”.

У 1944 р. Пентагон обрав Литвака відповідальним за кінозйомки висадки союзників у Нормандії. Режисер також знімав повітряну війну, оскільки потрапив у розпорядження 8-ї повітряної армії ВПС США. Із армії митець звільнився у званні полковника.

Уряд Сполучених Штатів нагородив Анатоля Литвака бойовими медалями – Легіон заслуг та Бронзова зірка. Французький уряд вшанував кінематографіста орденом Почесного легіону та Воєнним хрестом. Британський уряд відзначив колишнього киянина золотою медаллю, звівши його у почесні офіцери ордена Британської Імперії.

Своєрідною кульмінацією творчості Литвака стала у 1967 р. екранізація однойменного роману “Ніч генералів” (“Night Оf Тhe Generals”) Ґанса Ґельмута Кірста, де знялися Пітер О’Тул, Омар Шаріф, Філіпп Нуаре, Дональд Плезенс, Крістофер Пламмер.

За свій внесок у розвиток кінематографу Анатоль Літвак був відзначений зіркою зі своїм іменем на Голлівудській алеї слави.

Литвиненко-Вольгемут Марія Іванівна (1892–1966) – оперна й камерна співачка (лірико-драматичне сопрано), драматична актриса, педагог, музично-громадська діячка, народна артистка УРСР, народна артистка СРСР.

Народилася у Києві, в родині робочого заводу “Арсенал”. З семи років співала в церковному хорі, де опанувала нотну грамоту та базові знання мистецтва співу.

У 1901 – 1906 рр. навчалася у парафіяльному училищі при заводі “Арсенал”. У 1908-1912 рр. навчалася співу у Київській музичній школі Тутковського та Київському музичному училищі (клас вокалу М. Алексєєвої-Юневич).

У 1912 – 1914 роках була солісткою першого українського музично-драматичного театру М. К. Садовського, акторській майстерності навчалася у М. К. Заньковецької. У 1915 р. одружилася з Григорієм Вольгемутом, театральним адміністратором.

Виступала в оперних театрах Петрограда (1914–1916), була солісткою Київського театру опери і балету (1916–17; 1922–23, антреприза М. Багрова; 1935–53), Української музичної драми в Києві (1919, брала участь у створенні цього театру разом із Л. Курбасом, А. Петрицьким, Я. Степовим та ін.), 1-го Трудового кооперативу українських артистів у Вінниці(1920–22, який організувала разом зі своїм чоловіком), Харківського театру опери та балету (1923–35).

Під час Другої світової війни разом з театром була евакуйована (1941–44) до Іркутська, у складі виїзних концертних бригад співала перед воїнами Червоної армії.

Мала багатий за тембровими відтінками голос широкого діапазону, виконувала партії ліричного, драматичного сопрано й мецо-сопрано. Її репертуар містив понад 70 оперних партій. Вважалася однією з кращих виконавиць вагнерівського репертуару, була першою в СРСР виконавицею ролі Турандот в опері Дж. Пучіні. Створила яскраві образи, позначені національним колоритом: Оксана, Одарка(“Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського), Панночка, Наталка, Настя (“Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба” Лисенка), “Катерина” Аркаса, українські народні пісні. Її репертуар включав твори М. Лисенка, Я. Степового, К. Стеценка, М. Глинки, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова, С. Танєєва, С. Рахманінова, Ц. Кюї, Ф. Шуберта, І. Брамса, Ф. Шопена, Е. Грига. Для співачки писали твори Л. Ревуцький , Б. Лятошинський, Г. Майборода, Ю. Мейтус, О. Тактакішвілі та ін.

Викладала у Вінницькій народній консерваторії (1920–1922), у 30-х роках займалася з молодими співаками у Харкові та Києві, була викладачем Київської консерваторії ім. П. Чайковського (1944 – 1964, з 1946 – професор).

Виконала роль Одарки в екранізації опери “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського (1953), озвучила партію Наталки в екранізації опери “Наталка Полтавка” І. Котляревського–М. Лисенка (1936).

Відзначена Державною премією СРСР (1946), орденами.

Померла 3 квітня 1966 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Малевич Казимир Северинович (пол. Kazimierz Malewicz; 1879–1935) – український художник-авангардист, визначний діяч українського авангарду, засновник супрематизму, один з фундаторів кубофутуризму; педагог, теоретик мистецтва. Разом із Велимиром Хлєбниковим був членом “товариства голів земної кулі”.

Народився в Києві в католицькій родині Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім’я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої, отже дитинство та юність Казимира пройшли на Поділлі, Харківщині, Чернігівщині. Вважають, що аматорським малюванням К. Малевич почав займатися в Конотопі, де його родина мешкала у 1894–1895 рр.

Батько мріяв аби син став цукроваром. Малевич, виконуючи волю батька закінчив агрономічне училище, проте згодом пішов навчатися малюванню до Київської художньої школи Миколи Мурашка (1895–1897). Згодом він майже десять років прожив у Курську, де працював на Курсько-Московській залізниці, втім не полишав малювати й організував гурток з малювання.

1905-го року Малевич здійснив першу невдалу спробу вступити до Московського училища живопису, скульптури і зодчества. Він почав займатись у студії архітектора, одного із засновників Московського товариства художників Івана Рерберга. Малевич увійшов у середовище відомих малярів, почав виставлятися на художніх виставках товариства.

У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Став одним із засновників абстрактного мистецтва. 1915 року започаткував новий модерністський напрям у мистецтві – супрематизм.

7 грудня 1915 року вперше виставив картину “Чорний квадрат на білому тлі”, яка перетворилася на ікону абстрактного мистецтва. Згодом з’являється картина “Біле і чорне”.

У 1919 – 1922 викладав у художній школі Вітебська, а в 1923–1927 був директором Інституту художньої культури в Ленінграді.

У 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі “Нова ґенерація” (1928–1929) у Харкові. У 1927–1930 викладав у Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Федір Кричевський, Віктор Пальмов, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Володимир Татлін, Василь Касіян. Але початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича знову повернутись у Ленінград.

У творчості К. Малевича була відображена тематика Голодомору 1932-33 року. Відомий його ескіз під назвою “Де серп і молот, там смерть і голод” – рядком з народної пісні 1920-30-х років. На картині зображені 3 людські фігури, у яких замість облич серп, молот, хрест і труна.

За радянської влади його двічі заарештовували, 1933-го його мистецтво оголосили поза законом.

Помер художник у 1935 р., похований у с. Немчинівка під Москвою.

Мінчин Абрам (фр. Abraham Mintchine, 1898–1931) – українсько-французький художник єврейського походження.

Народився в єврейській сім’ї. У 13 років його віддали на навчання до ювелірів, певний час працював в ювелірній майстерні відомого київського ювеліра Маршака. 1914 р. поступив до Київського художнього училища, яке закінчив 1918 р.

З 1923 р. мешкав у Берліні, бул сценографом в Єврейському театрі. У 1926 р. переїхав до Парижу, товаришував із Марком Шагалом, Сутіним, Ларіоновим, Гончаровою.

Перші вистаки відбулися в галерії Аліси Манто (1928) й у Зборовських (1929), також виставляв свої картини на паризьких салонах (Осінньому, Незалежних, Тюільрі, 1926 – 1930). Брав участь у спільних виставках художників в паризьких кафе та галереях.

Хворів на сухоти. З 1929 р. переїхав до середземноморського містечка Ля Гард, поблизу Тулона, де у 1931 р. раптово помер від інфаркту.

Був прихільником кубізму та французького експресіонізму. Роботи експонувались в Лондоні, Глазго, Нью-Йорці, Бергамо, Мілані, Римі, Хайфі. Велика ретроспективна виставка пройшла 2000 року в паризькому Монпарнаському Музеї, в 2004 – в галереї Мікеланджело в Бергамо.

Похилевич Лаврентій Іванович (1816 – 1893) – український краєзнавець.

Народився 10 серпня 1816 року в с. Горошків Таращанського повіту Київської губернії. Походив із старого родового духівництва. Його батьки – настоятель церкви св. Івана Богослова села Горошкова о. Іван Мануїлович Похилевич і Марфа Іванівна Панасевич, дочка настоятеля церкви св. Івана Богослова села Литвинівки Івана Панасевича.

У 1833 р. по закінченню Київського повітового духовного училища Похілевич поступив до Київської духовної семінарії, яку закінчив через шість років і від 1840 року розпочав свою службу у Київській духовній консисторії. За 24 роки роботи (до серпня 1864 р.) він пройшов шлях від столоначальника до помічника секретаря консисторії. Окрім того, у 1850-х роках він також виконував обов’язки діловода в губернському комітеті із забезпечення сільського духівництва. В останні роки своєї кар’єри працював у Київському повітовому суді. У 1869 році пішов у відставку.

У 1864 році у Лаврській друкарні накладом в 1050 примірників вийшла друком його перша книга “Сказання про населені місцевості Київської губернії”, над якою він працював 10 років. За неї в 1865 році він був нагороджений Малою Уварівською премією.

У 1865 р. Л. Похилевич видав внигу “Монастирі й церкви м. Києва”, де наведено відомості про 59 православних київських церков і монастирів, а також про молельні будинки старовірів, лютеран, євреїв.

У 1877 році придбав 52 десятини придатної землі, 377 десятин лісу і 16 десятин непридатної землі при селі Воздвиженську Радомишльського повіту (нині Любимівка Вишгородського району). З того часу він оселився у селі, де і провів останні 16 років.

Значнішою публікацією цього періоду стала книга “Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах и с подробными картами их”. Ця публікація Похилевича є надзичайно рідкісною. У новому виданні з’явилось 150 поселень, про які не згадувалось у “Сказаннях…”.

Помер Л. Похилевич 18 березня 1893 року у с. Воздвиженськ. Похований у церковній садибі, з вівтарного боку тамтешньої церкви Здвиження Хреста Господнього. Металевий литий надгробок на могилі прикрашений зображенням розгорнутої книги з написом: “Сказанія о населенныхъ мѣстностях Кіевской губерніи”.

Россолімо Ніколас (англ. Nicolas Rossolimo; 1910 – 1975) – шахматист й шахматний композитор, гросмейстер.

Народився в Києві в родині художника Спиридона Россолімо. Згодом родина переїхала до Москви, де юнак почав займатися шахами. У 1929 р. Россолімо виїхав за кордон та оселився у Парижі, де швидко проявив неабияку шахову майстерність. 7 разів вигравав першість Парижу, а у 1948 р. став чемпіоном країни.

Після закінчення Другої Світової війни він обрав шлях шахматиста-професіонала, на якому здобув багато успіхів.

У 1952 р. разом з дружиною і сином переїхав до США, до батька з матір’ю. Проте турніри в Америці проводилися рідше, ніж в Європі, і Россолімо змушений працювати водієм таксі, помічником офіціанта, акордеоністом, співаком. Відкрив “Шахматну студію”, кафе на Манхетені, де окрім їжі та напоїв продавали шахові комплекти та книги, а відвідувачі могли грати поміж собою або з господарем.

Виступав на чемпіонатах США, XIII, XIV та XVII Олімпіадах. У 1975 р. зайняв 3 місце у Світовому Опені (Нью-Йорк). Проте невдовзі після цього успіху впав на сходах та помер у шпиталі через травму голови.

Ім’я Россолімо новить один з варіантів сіцілійського захисту. Був автором низки шахових етюдів, видав дві книги “Les échecs au coin du feu” (Шахи у каміна), зібрання його шахових етюдів та ендшпілів (Париж, 1947); та “Rossolimo’s Brilliancy Prizes” (Призи за красу Россолімо. Нью-Йорк, 1970). Він також записав платівку з піснями російською, французькою та англійською мовами, обкладинку до якої створив його друг Марсель Дюшан, відомий французький та американський художник, скульптор, теоретик мистецтва, шахіст.

Селіханович Олександр Броніславович (1880 – 1968) – педагог, філософ, історик педагогіки.

Народився у с. Хабне Київської губернії. Після закінчення 1898 р. із золотою медаллю Ніжинської гімназії вступив до історичного відділення Ніжинського інституту. У 1901 р. перевівся до Київського університету, історико-філологічний факультет якого закінчив у 1905 р.

З 1906 р. викладав у київських гімназіях, зокрема у 1-й Київській класичній чоловічій гімназії, де його учнями були К. Паустовський, М. Булгаков, С. Лифар та ін. Також викладав у 4-ій чоловічій гімназії (з 1908) та Колегії Павла Галагана (з 1909). З 1911 р. запрошений викладачем історії педагогіки до Київської жіночої гімназії А. Жекуліної, з 1912 р. – до Київського жіночого Фребелівського педагогічного інституту.

Був учасником студентських виступів, одним із засновників в 1909 - 1910 рр. “Товариства розповсюдження в народі початкової, середньої та вищої освіти в Київській, Полтавській, Чернігівській, Волинській та Подільській губерніях”, членом Київського релігійно-філософського товариства.

1912 р. став приват-доцентом Київського університету, викладав етику та сучасну філософію.

У 1917 р. переїхав до Тифлісу. Викладав на Тифліських вищих жіночих курсах, які з 1918 р. були реорганізовані в Закавказькій університет, де Селіханович працював доцентом кафедри філософії та педагогіки.

Згодом вів викладацьку та наукову роботу в Азербайджанському університеті (Баку, 1919 – 1926, був одним із його засновників); Узбецькому педагогічному інституті (Самарканд, 1926 - 1931, був одним із його організаторів); Горському педагогічному інституті (Владикавказ, 1931 – 1933); П’ятигорському педагогічному інституті (1940 – 1957).

У 1922 – 1924 рр. займав пост голови Наукової Ради Наркомату народної освіти Азербайджанської РСР. У 1933 - 1940 рр. працював завідувачем сектору педагогіки Кримського науково-дослідного інституту.

Читав курси психології, історії, давньої філософії, логіки, педагогіки та історії педагогіки.

О. Селіханович активно займався науково-методичною роботою, значну увагу приділяв історії педагогічної думки і школи, опублікував низку досліджень з тієї тематики “Очерк общей педагогики”, “История педагогики на Западе и в России”, “Введение в философию”, “Лекции по психологии”, “Психология нравственных переживаний”.

Титаренко Надія Калістратівна (1903 – 1976) – українська радянська театральна артистка. Заслужена артистка УРСР. Учениця видатного українського театрального режисера Леся Курбаса. Дружина українського театрального режисера Володимира Скляренка-старшого.

Надія Титаренко народилася у селі Македони на Київщині. Незабаром родина переїхала до Білої Церкви. Батько працював у міській гімназії, викладав російську та українську словесність. До родини Титаренків друзі та сусіди часто збиралися на музичні й театральні вечори, всі четверо дітей зналися на музиці, добре співали.

У 1921 року Н. Титаренко вступає до театральної студії при Київському драматичному театрі (“Кийдрамте”), який приїхав на гастролі до Білої Церкви, а навчання завершує вже у Києві, куди Лесь Курбас з трупою повернувся восени того ж року. У березні 1922 року був заснований театр-студія “Березіль”, а прем’єра першої вистави театру Леся Курбаса відбулася лише восени того року. І вже у прем’єрній виставі “Жовтень” одну зі своїх дебютних ролей виконала Надія Титаренко.

Після вдалого дебюту молода актриса багато грає у спектаклях Л. Курбаса. Але вже з 1924 року Курбас надає сцену “Березоля” для самостійних постановок своїм учням – талановитим молодим режисерам, які охоче працювали з Надією Титаренко, даючи їй різнопланові ролі у своїх виставах.

У 1926 р. Надія разом з театром переїздить до Харкова. 1927 року на запрошення Курбаса до Харкова приїздить режисер В. Інкіжинов, який з успіхом працював в театрі В. Меєргольда у Москві. На сцені “Березоля” він здійснив декілька постановок, найцікавішою з яких була “Мікадо” за А. Саллівеном, де у головній ролі – фаворитки мікадо красуні Юм-Юм виступила Надія Титаренко. Титаренко була єдиною виконавицею цієї ролі аж до 1932 року.

1929 року Надія Титаренко зіграла у виставі “режисера-вундеркінда” В. Скляренка “Алло, на хвилі 477”. Можливо, саме захоплююча спільна робота зблизила молодих людей, і через деякий час вони поєднали свої долі.

Після розгрому театру “Березіль” у 1934 р. перейшла до Харківського театру Революції (1931 - 1934), головним режисером якого з 1935 р. став її чоловік В. Скляренко. Під час Другої Світової війни була евакуйована до Середньої Азії, де виступала на сцені Харківського ТЮЗу.

У 1944 р. колектив Харківського ТЮЗу було переведено до Львова, де на його базі створено Львівський театр юного глядача, головним режисером якого став В. Скляренко, а Н. Титаренко провідною актрисою театру. У 1947 р. В. Скляренко стає головним режисером Львівського, у 1952 – Харківського, а у 1956 – Київського оперного театру. Н. Титаренко переїздить разом з чоловіком, проте від 1952 року більше на сцену не виходить.

Надія Титаренко зіграла невеликі ролі у кінострічках “Правда” режисера В. Добровольського, та “У мертвій петлі” режисера М. Ільїнського.

Кольцов Михайло Юхимович (ім’я при народженні Мойсей Хаїмович Фрідлянд, 1898–1940) – російський радянський журналіст.

Народився в Києві. Батьки – Фрідлянд Хаїм Мовшевич, ремісник-взуттьовик, міщанин Мінської губернії Ігуменського повіту містечка Смиловичі, та Рохля Шевахівна, уроджена Хахман. Після переїзду батьків у Білосток навчався в реальному училищі, де разом з молодшим братом Борисом (майбутнім художником і в карикатуристом Борисом Єфімовим) видавали рукописний шкільний журнал. У 1915 році вступив до Психоневрологічного інституту в Петрограді. Друкуватися в газетах почав з 1916 року.

Був активним учасником Лютневої і Жовтневої революцій. З початку 1917 співпрацював у петроградських журналах. Член РКП (б) з 1918 року, в тому ж році заявив про вихід з партії, пояснюючи, що йому не по дорозі з радянською владою та її комісарами. Проте в кінці того ж року виявляється в зайнятому німецькими військами Києві у складі радянської дипломатичної місії.

На початку 1918 року очолював групу кінохроніки Наркомату освіти. З 1919 року служив у Червоній Армії, співпрацював в одеських газетах і в київській армійській газеті “Червона Армія”. З 1920 року працював у відділі друку Наркомату закордонних справ. Спеціальний кореспондент ряду періодичних видань, у тому числі газети “Правда” (1922–1938).

Багато працював в жанрі політичного фейлетону. Часто виступав з сатиричними матеріалами і був найвідомішим журналістом СРСР. Засновник і редактор журналу “Огонёк”, редактор журналу “За кордоном”, член редколегії “Правди” і “За кермом”, керівник Журнально-газетного об’єднання. Співробітник сатиричного журналу “Бегемот”. Організатор сатиричного журналу “Крокодил”. Засновник і незмінний головний редактор гумористичного журналу “Чудак”. Керівник іноземного відділу в Спілці письменників СРСР. Відвідав багато країн світу, з них деякі – нелегально. Делегат міжнародних конгресів на захист культури в Парижі (1935) і в Барселоні (1937). З 1938 – депутат Верховної Ради РРФСР.

Кольцов написав близько 2000 газетних статей на актуальні теми внутрішньої і зовнішньої політики. З 1928 по 1936 тричі виходили багатотомні зібрання його творів.

Під час Громадянської війни 1936–1939 років був спрямований до Іспанії, як кореспондент “Правди” і одночасно негласний політичний представник влади СРСР при республіканському уряді. Іспанські газетні репортажі послужили основою книги “Іспанський щоденник” (1938), де про легальну частину своєї роботи Кольцов розповів від першої особи, а про таємну – як про діяльність мексиканського комуніста Мігеля Мартінеса. У романі Е. Хемінгуея “По кому подзвін” М. Кольцов виведений під ім’ям Каркова.

В 1938 році був відкликаний з Іспанії і в ніч з 12 на 13 грудня того ж року заарештований в редакції газети “Правда”. 1 лютого 1940 Кольцов був засуджений до смертної кари за звинуваченням у шпигунстві і розстріляний. Реабілітований 1954 р.

Шевченко Йона Васильович (1887–1937) – театральний критик, театрознавець і актор школи Леся Курбаса.

Народився у с. Гнідин на Київщині. Молодший брат актора Лазаря Васильовича Шевченка.

У 1917 р. закінчив музично-драматичну школу ім. М. В. Лисенка у Києві. Разом з Л. Курбасом, П. Самойленком, С. Мануйловичем, С. Бондарчуком заснував українську драматичну студію, на базі якої згодом був створений “Молодий театр” Леся Курбаса в Києві (1917–1919). Шевченко працював у “Молодому Театрі”, згодом у “Березолі”.

Автор кількох праць з історії театру: “Сучасний український театр” (1929), “Українські драматурги” (1929) тощо.

У 1930-х роках керував Театром робітничої молоді на Донбасі, співпрацював з газетами і журналами, де вміщував статті про театр.

Заарештований у 1937 р., загинув 1940 на засланні.

Щербаненко Джорджо (Володимир-Джорджо Щербаненко, італ. Giorgio Scerbanenco, 1911–1969) – італійський письменник українського походження, батько італійського кримінального роману, визнаний “італійським Сіменоном”.

Народився Володимир-Джорджо Щербаненко в Києві в сім’ї українця й італійки. Батько – Валер’ян Афанасійович Щербаненко, син українського поміщика з маєтками у Києві, Сумах і Харкові та польської графині Гелени, викладач латини та грецької мови Другої київської чоловічої гімназії. Мати – Леда Джуліві – італійка.

Вибух Першої світової війни застає Леду з сином в Італії, тоді як батько Щербаненка залишається у Києві. Українська столиця переходить з рук в руки і зв’язок із Валер’яном втрачається. Наприкінці 1919 року Леда приймає ризиковане рішення: їхати у Київ з Володею, щоб знайти чоловіка. Цю подорож 8-річний Володя запам’ятав назавжди. Під час відчайдушної спроби знайти чоловіка його мати дізналась, що того розстріляли “червоні” під час плюндрування Києва.

Тоді Володимир разом з матір’ю-італійкою переїхав до Рима й прожив тут до 16-ліття. Решта його життя пройшла в Мілані. Він перепробував багато професій: вантажник, різнороб, рекламний агент, робітник друкарні. Доленосною в його житті стала зустріч з відомим письменником і кіносценаристом Чезаре Дзаваттіні, результатом якої згодом стало перетворення нікому невідомого коректора в одного з найзнаменитіших італійських романістів, Метра популярного літературного жанру.

Романи та збірки оповідань молодого письменника спочатку знайшли відгук у масового читача, насамперед, жіночої аудиторії. Він був плодовитим автором – щороку на полицях книгарень з’являлися його книги, природжена спостережливість, логічне мислення, багатий життєвий досвід і дар оповідача вивели його на стежки пригодницької, детективної літератури.

Творча спадщина колишнього киянина становить понад 60 романів, кілька тисяч оповідань, низку кіносценаріїв, безліч статей, репортажів, рецензій. Його ім’я постійно на сторінках зарубіжних літературних енциклопедій.

Коли відомий режисер Квентін Тарантіно ще працював продавцем у відеомагазині у 80-их роках, він відкрив для себе десятки італійських фільмів. Один з них – кримінальна трагікомедія 1972 року “Мілан 9-го калібру” Фернандо ді Лео. Тарантіно називає фільм шедевром – і його вплив можна розгледіти у “Кримінальному чтиві” та “Мерзенній вісімці”. Основою для сценарію стрічки послужили оповідання Джорджо Щербаненка.

Виноградський Сергій Миколайович (1856–1953) – мікробіолог, еколог та ґрунтознавець, засновник екології мікроорганізмів та мікробіології грунтів, іноземний член Лондонського королівського товариства, Французької академії наук.

Народився 1 вересня 1856 року у Києві у сім’ї заможного юриста. Після закінчення у 1873 році 2-ї Київської гімназії розпочав вивчення права, згодом здобув музичну освіту у Петербурзькій консерваторії. У 1877 р. поступив на другий курс природничого факультету Санкт-Петербурзького університету.

Після його закінчення у 1881 році присвятив себе вивченню мікробіології та у 1885 році виїхав для подальшого навчання у Страсбург до Антона де Барі. У 1887–1888 роках, працюючи у лабораторії де Барі, вперше показав можливість отримання енергії за рахунок окислення сірководню та використання її для асиміляції вуглекислого газу, відкривши таким чином хемосинтез (організми, які здійснювали цей процес, він назвав аноргоксидантами). До цього єдиними автотрофними організмами вважалися фотосинтезуючі рослини, тому дані роботи забезпечили Виноградському світове визнання.

Після смерті де Барі у 1888 році Виноградський продовжив роботу в Інституті гігієни Цюрихського університету. У 1894 став член-кореспондентом Імператорської Санкт-Петербурзької Академії Наук, а у 1895 виділив першу азотфіксуючу бактерію Clostridium pasterianum.

Незважаючи на численні пропозиції залишитися у Цюриху або переїхати до Парижа, у 1899 році Виноградський повернувся до Санкт-Петербурга, де працював в Інституті експериментальної медицини.

У 1902 одержав докторський ступінь і з того часу до 1905 року був директором інституту. Тут він займається вивченням небезпечних інфекцій, зокрема чуми. Його помічником був Д. К. Заболотний, що згодом став основоположником вітчизняної епідеміології.

У 1905 році за станом здоров’я Виноградський залишає інститут та переїжджає з сирого Петербурга до Городка Подільської губернії, де цікавиться проблемами землеробства та ґрунтознавства.

Після революції 1917 року виїхав спочатку до Швейцарії, а згодом до Белграду, де написав книгу “Залізобактерії як аноргоксиданти”. У 1922 році за пропозицією Еміля Ру, директора Інституту Пастера, Виноградський створив при інституті відділ агробіології, який розміщувався у Бри-Комт-Робер поблизу Парижа, яким керував до самої смерті.

У 1923 році став почесним членом Російської АН. Це був єдиний в її історії випадок обрання емігранта. Свою останню наукову роботу у 1952 році Виноградський присвятив систематизації бактерій.

Іванишев Микола Дмитрович (1811–1874) – історик права, джерелознавець, археограф, архівіст, декан юридичного факультету (1849–1861), ректор Київського університету Св. Володимира (1862–1865).

Народився 5 листопада 1811 року у Києві в родині священика. Предки М. Д. Іванішева походили з козацького роду Іванишів.

Навчався в Київському духовному училищі. У 1829 р. закінчив Київську духовну семінарію, а у 1836 р. – філософсько-юридичне відділення Головного педагогічного інституту в м. Петербурзі. У 1836–1838 рр. продовжив юридичну освіту в Берліні та Празі, де вивчав слов’янські старожитності, слухав лекції Ф. Палацького, П. П. Шафарика, Й. Юнґмана, В. Ганки та інших. Займався палеографією, вивчав давньоруське право.

Наприкінці 1838 р. повернувся до Києва, у часи реорганізації вищої освіти. У 1840 р. після захисту дисертації Іванішев призначений екстраординарним професором кафедри законів державного благоустрою університету Св. Володимира, а 1842 р. – ординарним професором. Це стало початком його тридцятирічної служби в Київському університеті.

Від січня 1839 р. був інспектором Київського навчального округу. У 1841–1850 рр. також викладав у Київському інституті шляхетних дівчат.

У 1848–1862 рр. – декан юридичного факультету, в 1862–1865 рр. – ректор Київського університету. Водночас (1843–1865) працював у Київській археографічній комісії (Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів) – спершу діловодом і редактором юридичних пам’яток, а з 1859 р. – головним редактором (до 1863 р.) і віце-головою комісії.

У 1865 р. виїхав до м. Варшави для роботи в комісії з підготовки судової реформи у Царстві польському, а 1866 р. був призначений головою цієї комісії. Взимку 1867 р. подав у відставку і зайнявся науковою діяльністю. У ці роки (1865–1867) працював також у Любліні, Берліні, Парижі з метою вивчення судової практики. Тоді ж був членом юридичної комісії у Варшаві й наполягав на введенні в Польщі судових статутів Російської імперії.

Дослідники і досі користуються його “Архивом Юго-Западной России” та “Памятниками, издаваемыми Временной комиссией для разбора древних актов”. М. Д. Іванішев був одним із організаторів Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, ініціатором створення Київського центрального архіву давніх актів. Він увів до наукового обігу численний актовий матеріал, що значно розширило джерельну базу вивчення історії України. Був членом Російського географічного товариства, Віленської археографічної комісії, почесним членом Київського університету Св. Володимира.

Помер М. Іванішев 26 жовтня 1874 р. і був похований на кладовищі Флорівського жіночого монастиря у Києві.

Іконников Володимир Степанович (1841–1923) – український історик, педагог, джерелознавець, професор, академік.

Народився 9 грудня 1841 року. Походив з дворян Київської губернії. Виховувався у Київському кадетському корпусі і по його закінченні у 1861 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Після завершення навчання в університеті, в 1865 році був залишений для підготовки до професорського звання.

У 1865–66 викладав історію в Київській військовій гімназії та історію загальної літератури в Інституті шляхетних дівчат. У 1866–67 – приват-доцент у Харківському університеті, 1867 – викладав в Одеській гімназії та в приватній жіночій гімназії міста, де викладав російську історію та словесність.

У 1867 р. захистив дисертацію “Максим Грек. Історико-літературне дослідження” і отримав ступінь магістра російської історії. У 1869 р. захистив в Новоросійському університеті дисертацію на ступінь доктора на тему “Досвід дослідження про культурне значення Візантії в російській історії” і зайняв кафедру російської історії в Київському університеті.

Згодом став деканом історико-філологічного факультету Київського університету (1877–1880, 1883–1887). Був членом Ради Колегії Павла Ґалаґана, Попечительної ради Київського навчального учбового округу; Київського товариства старожитностей і мистецтв, завідувачем Вищих жіночих курсів у Києві, товаришем Ради голів Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва. Один із засновників Київського історичного товариства Нестора-Літописця, головою якого був у 1893–1895 роках. з 1910 – заст. голови Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва та ін. У 1918–1921 роках – голова Тимчасової комісії для розбору давніх актів.

Від 1893 року – член-кореспондент, з 1914 року – ординарний академік Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук у відділенні російської мови та словесності. Почесний член Юр’ївського (нині Тартуський), Харківського, Київського і Петроградського університетів, Київської духовної академії, Московського археологічного інституту, Російського бібліотечного товариства та інших наукових інституцій. Обраний почесним членом Спілки російських архівних діячів (1917).

З 1921 року академік Української Академії наук, де очолював Комісію для видавання пам’яток новітнього письменства та Археографічну комісію. Науковий доробок вченого становить понад 700 праць з історії, джерелознавства та археографії.

Похований на Щекавицькому кладовищі у Києві.

Також на сайті можна ознайомитись з виставкою до 175-річчя від дня народження Володимира Степановича Іконникова (1841-1923).

Каразін Василь Назарович (1773–1842) – український вчений, винахідник, громадський діяч. Засновник Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного сільського господарства, праць з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин.

Народився 1773 року у с. Кручик Богодухівського повіту Харківської губернії в родині Назара Олександровича Каразіна – військовослужбовця зі стародавнього шляхетного роду. Каразін вважав себе етнічно сербом, хоча початкове прізвище його предків відоме як Караджи було грецького походження.

До 10 років Василь навчався в маєтку батька, згодом родина переїхала до Вільшани, де в будинку вітчима він часто зустрічався з Григорієм Сковородою, під впливом якого формувався світогляд Василя.

У січні 1791 р. вступив на військову службу. Паралельно він став постійним слухачем лекцій у Горному корпусі, де здобув ґрунтовні знання з математики, фізики, хімії, медицини, оволодів основними європейськими мовами. Восени 1795 р. Василь Назарович залишив військову службу, щоб “вивчати Росію і займатися точними науками”. Оселився у своєму маєтку в селі Кручик, жив замкнуто, ведучи наукову роботу і практично не виїжджаючи за межі повіту. Мріяв назавжди виїхати за кордон, спробував втекти без законних документів, був заарештований, проте несподівано за рішенням Павла І отримав посаду в державній скарбниці.

Нова служба потребувала постійної роботи в Московському та Петербурзькому архівах і він використовує цю обставину для збирання матеріалів з історії Росії.

Після сходження на престол Олександра І став радником імператора, подав проект політичної та економічної перебудови імперії, став ініціатором створення Міністерства освіти і Харківського університету (1805), засновником Філотехнічного товариства (1811) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості. Займався народними школами, жіночою освітою, державними архівами, науковими дослідженнями.

Проте дуже скоро Каразін набридає імператору, його відправляють у відставку, забороняють жити в столицях, пізніше ув’язнюють в тюрмі-фортеці Шліссельбург, у Ковенській тюрмі-фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку.

В. Каразін зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі. У своїх працях він звертав увагу на всезагальну історію, історію окремих країн, історію Росії та окремих її областей. Основну увагу у своїй науковій діяльності Каразін приділяв сільському господарству, вважаючи його економічною основою Росії. Він вирощував та створював нові сорти хлібних культур, рису, здійснював дослідження з удобрювання ґрунтів.

Здійснюючи “досліди спалювання вугілля з розрахунком”, Каразін на початку 1823 р. добув діамант – на два роки раніше, ніж це вдалось здійснити іноземцям. Значних успіхів він досяг у виробництві концентратів та покращанні якості деяких продовольчих продуктів, зробив багато корисного у сфері консервування та зберігання плодів.

Був почесним та діючим членом семи наукових товариств, у різні роки обирався до учбових колегій Московського та Харківського університетів, Московського товариства природознавців, Товариства любителів російської словесності при Московському університеті, Петербурзького вільного товариства любителів російської словесності, Товариства історії та старовини, Російського вільно-економічного товариства.

У жовтні 1842 року 69-літній Каразін приїхав у Миколаїв до сина, який служив на Чорноморському флоті. По дорозі з Миколаєва до Криму, куди Василь Каразін поїхав для проведення своїх досліджень, учений захворів і через тяжкий стан повернувся до Миколаєва, де помер 4 (16) листопада 1842 року.

Також на сайті можна ознайомитись з виставкою до 245-річчя від дня народження Василя Назаровича Каразіна (1773-1842), українського вченого, винахідника, громадського діяча..

Кржижановський Сигізмунд Домінікович (польск. Zygmunt Krzyżanowski; 1887–1950) – радянський письменник і драматург, філософ, історик и теоретик театру.

Народився 30 січня 1887 року в околицях Києва в сім’ї вихідців з Польщі Домініка Олександровича і Фабіани Станіславівни Кржижановських.

Юнацтво письменника пройшло в Четвертій гімназії Києва. Після закінчення гімназії в 1907 Кржижановський вступає на юридичний факультет Київського університету, паралельно відвідуючи лекції на історико-філологічному факультеті. У роки навчання в університеті друкуються його вірші і шляхові нариси про подорожі Італією, Австрією, Францією, Німеччиною.

Після закінчення університету в 1913 Кржижановський служить помічником присяжного повіреного у Київському окружному суді, проте в 1918 кидає юридичну практику і протягом трьох наступних років читає лекції з психології творчості, історії та теорії театру, літератури, музики у Київській консерваторії, Театральному інституті ім. М. Лисенка та Єврейської студії Києва.

Подальший розвиток літературна творчість Кржижановського одержала наприкінці 1910-х – середині 1920-х, коли в журналах “Зорі”, “Тиждень мистецтва, літератури і театру” друкуються два його твори (оповідання “Якобі і нібито” і повість “Штемпель: Москва”, 1925).

Приїхавши 1922 до Москви, викладає в студії Камерного театру і надалі працює в ньому. У Камерному театрі в грудні 1923 відбулася прем’єра єдиної п’єси Кржижановського, яка дійшла до сцени – “Людина, яка була Четвергом” (підзаголовок: “за схемою Честертона”, драматична переробка його однойменного роману).

Працював контрольним редактором у видавництві “Радянська енциклопедія” (1925–1931), писав сценарії рекламних роликів, кіносценарії до фільмів (зокрема, “Свято святого Йоргена” та “Новий Гулливер”), оперні лібрето. Автор праць з історії літератури і театру, оглядів творчості О. Пушкіна, В. Шекспіра, Б.Шоу та інших.

Основна літературна творчість припала на 1920–1930-ті роки, коли ним було написано 6 повістей та 6 книг новел. Проте йому не вдавалося видати твори відповідним накладом. І хоча 1939 року Кржижановського було прийнято до Спілки письменників, це не вирішило проблему публікації його робіт.

З 1940 року художньої прози Кржижановський вже не писав, створивши лише два десятки нарисів про Москву військового часу і заробляючи на життя перекладами віршів і польської прози. Помер письменник у Москві 28 грудня 1950, де знаходиться його могила – невідомо.

Широка публікація текстів Кржижановського почалася лише з 1989 року. У 2001-2013 роках вийшло шеститомне видання його творів, куди увійшла також більшість його праць про театр, драматургію, філософські тексти, а також частина листування.

Яциневич Яків Михайлович (1869–1945) – композитор, диригент і фольклорист.

Народився 27 жовтня 1869 року у м. Біла Церква Київської губернії. Його прадід і дід були священнослужителями, що вплинуло на формування світогляду молодого Яциневича та його творчий шлях.

Навчався в музичних школах С. Блуменфельда та М. Лисенка в Києві. Після навчання у Київській Софійській духовній школі і Київській духовній академії став регентом хору Свято-Михайлівського собору. Був диригентом чоловічого хору Київського університету(1903–1906).

Від 1891 більше 15 років співпрацював з М. Лисенком, з яким засновував українські хори, організовував концерти, зокрема на урочисте відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві (1903, вперше було виконано кантату Лисенка на слова Тараса Шевченка “На вічну пам’ять Котляревському”), до 35-річчя музичної діяльності Миколи Лисенка (у виконанні капели на чолі з Яциневичем прозвучала в’язанка українських народних пісень під назвою “Вулиця”). Від початку 1905 року він керує хоровою групою Київського політехнічного інституту, з яким дає багато концертів, популяризує народні пісні, бере участь у заходах київської “Просвіти”.

Від 1906 і по 1917 рік Яциневич працює завідуючим музичною частиною першого українського стаціонарного театру, заснованого Миколою Садовським.

Після 1917 року брав активну участь у створенні Української автокефальної православної церкви. Одним з головних питань на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі, що відбувся в Києві в 1918 році, була “українізація Служби Божої”. Яків Яциневич був активним учасником цих подій. З-під його пера вийшла велика кількість духовних творів, у т. ч. найвидатніший твір “Літургія”.

У 1919 р. став інструктором Всеукраїнського музичного комітету Наркомату освіти, був диригентом капели ім. М. Лисенка і міського хору в Одесі (1925–1930).

Пізніше перебивався різними роботами: був сільським вчителем, викладачем музики в самодіяльних гуртках у селах Київщини, згодом Східної Україні.

Через гоніння на релігію і всіх, хто з нею пов’язаний, 71-річний Яциневич змушений виїхати висланий на Кавказ до Адигейської автономної республіки, де став керівником ансамблю пісню і танцю у м. Майкоп, організував музичну школу в аул Кошехабль. Останні роки працював сторожем колгоспного саду у Краснодарському краї. Помер від крововиливу в мозок 25 травня 1945 року.

Автор симфонії “1905 рік”, ораторії “Скорбна мати” (слова П. Тичини), церковної музики (служба Божа, кантати на теми св. Юрія, Василія, Петра й Павла), хорових творів, здійснив понад 200 обробок народних пісень.

Юрченко Петро Григорович (1900–1972) – український архітектор і мистецтвознавець, дослідник української історичної архітектури.

Народився 22 серпня 1900 року у с. Медвин Київської губернії в родині селянина, який, за словами односельців, мав золоті руки.

Після закінчення школи в 1918 р. переїхав у Київ, де вступив до Будівельно-технічного училища, яке закінчив 1922 р. Вищу освіту отримав у Київському художньому інституті. Навчався у видатного архітектора П. Ф. Альошина.

Після отримання вищої освіти залишився викладати у Київському художньому інституті (1928–1941) та в Київському інженерно-будівельному інституті. Разом з архітекторами Г. Н. Логвиним і Ю. П. Нельговським обстежував і вивчав пам’ятки архітектури (зокрема, в Кам’янці-Подільському). Виконав численні реконструкції, зокрема, дерев’яних споруд у Києві (палац А. Кисіля, ратуша, дзвіниця Михайлівського-Золотоверхого монастиря за малюнком 1688 р. та ін.).

У 1920–1930-х рр. П. Г. Юрченко працював над проектами новобудов, розробляв архітектурний стиль нової доби. Разом з П. Ф. Альошиним і В. Г. Заболотним створив конкурсні проекти будівлі Уряду Української РСР (1927). У співавторстві П. Г. Юрченко брав участь у проектуванні житлового масиву “Промінь” у Харкові (1929) і в проекті Курського вокзалу в Москві (1932).

У 1930 році Юрченко спільно з Й. Ю. Каракісом, М. Г. Гречиною, братами Холостенками і В. Г. Заболотним створили товариство “Жовтень”.

У 1941 р. вийшла друком його праця “Народное жилье Украины”. Подальшу наукову діяльність перервала війна. Під час війни Юрченко перебував на окупованій території, що згодом позначилося на його повоєнному житті.

У 1944 р. П. Г. Юрченко очолив Кабінет історії архітектури Інституту історії і теорії архітектури Академії архітектури УРСР. Тимчасово виконував обов’язки директора інституту (1948).

1944 року разом з В. Г. Заболотним та І. Ф. Мілінісом здійснив конкурсний проект планування та забудови Хрещатика в Києві в традиціях української народної художньої культури, в формах українського бароко.

Проводив замальовки та обміри дерев’яного зодчества на Чернігівщині, Полтавщині, Поліссі, Поділлі, в Карпатах, дослідив приватні та музейні колекції з цього питання. У 1949 р. вийшла ґрунтовна праця П. Г. Юрченка “Дерев’яне зодчество України”.

У 1952 р. був звільнений з інституту і зміг повернутися до Академії архітектури тільки після смерті Сталіна. Очолював редколегію 3-го тому “Історії українського мистецтва” (К., 1966), написав декілька розділів з декоративно-ужиткового мистецтва та народної архітектури ХVII–XX ст. У 1965 р. вийшла з друку його книга “Пластика в современной архитектуре”, в 1967 р. – “Народне мистецтво".

Помер 23 червня 1972 року, похований на Байковому кладовищі.

Чупринка Григорій Авраамович (Грицько Чупринка, 1879–1921) – український поет-модерніст, літературний критик, культурний, військовий і політичний діяч, учасник боротьби за народовладдя та самостійність України.

Народився 16 листопада 1879 року у містечку Гоголів Остерського повіту Чернігівської губернії, нащадок старовинних козацьких родів. Навчався у Гоголівській народній школі, в Київській та Лубенській гімназіях.

Брав активну участь у національно-визвольному русі, за що не раз зазнавав арештів. Під час революції 1905–1907 був засуджений за революційну діяльність (був членом "Спілки" соціал-демократичної, що входила що складу РСДРП).

У 1907 р. надрукував першу поезію українською мовою "Моя кобза" в газеті "Рада". Активну літературну діяльність розпочав 1909. Був співробітником часопису “Українська Хата”.

Автор збірок лірики: “Огнецвіт”, “Метеор”, “Ураган” (1910). “Сон-трава”, “Білий гарт” (1911), “Контрасти” (1912), поеми “Лицар-Сам” (1913), а також літературно-критичних статей та рецензій про твори І. Нечуя-Левицького, М. Вороного, М. Жука, Г. Хоткевича, М. Філянського, М. Семенка. Друкувався в газеті “Слово”, тижневику “Рідний край”, двотижневику “Чорна рада”, 1915–1918 – у часописах “Основа”, “Промінь”, “Степ”, “Шлях”, “Літературно-науковому вістнику” та ін.

У 1917–1919 був організатором антибільшовицьких виступів селян Чернігівщини, за що був двічі арештований. 1919 після звільнення з-під арешту Чупринка повернувся до Києва, де редагував разом із М. Семенком часопис “Мистецтво”.

У 1921 р. заарештований київським губернським ЧК як член київського Всеукраїнського центрального повстанського комітету за участь у спробі встановлення Української Народної Республіки, засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу.

Реабілітований посмертно лише 1996. Через популярність Чупринки серед патріотичних кіл його прізвище взяв за підпільний псевдонім генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич (“Тарас Чупринка”).

Сошенко Іван Максимович (1807–1876) – український художник, педагог.

Народився 2 червня 1807 року в Богуславі Київської губернії. Через постійні нестатки і загрози покріпачення його батько Максим Сошенко був змушений разом з родиною переїхати до Звенигородки.

1820 відданий у науку до маляра С. Превлоцького, який мешкав у Вільшані. Працював у с. Матусів; У 1828 р. написав картину “Горнє місце” для церкви с. Мліїв, образи для Лебединського Свято-Георгіївського монастиря.

У 1832–1838 роках навчався в Петербурзькій академії мистецтв, потоваришував із Т.Шевченком, якому сприяв фаховими порадами, та познайомив його з Є. Гребінкою, О. Венеціановим, К. Брюлловим, В. Григоровичем, разом з якими сприяв визволенню Т. Шевченка із кріпацтва. Деякий час жив із Шевченком на одній квартирі. Згодом вони неодноразово зустрічалися, листувалися.

1838 атестований як вільний некласний художник із привілеєм служити за власним бажанням. Через хворобу легенів наступного року повернувся в Україну.

З 1839 року викладач малювання в Ніжинській, Немирівській (з 1846) та київських (з 1856) гімназіях. Із збережених творів Сошенка відомі: “Портрет бабусі Чалого”, “Жіночий портрет”, “Хлопчики-рибалки”, “Продаж сіна на Дніпрі” (1857); пейзажі; ікони.

Цікавився історичною проблематикою, що відбилося на його акварелі “Битва Олександра Македонського з Дарієм”, розробці фрагмента “Козацький табір” до сюжету переможного закінчення Пилявецької битви 1648, а також відтворенні постатей Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Гонти та ін.

У травні 1861 року із дружиною Марією (Марцеліною) супроводжував труну Т. Шевченка з Києва на Чернечу гору до Канева, по цьому навідував Тарасову могилу. Виконав ікону для храму в Білоцерківській гімназії, очоленій давнім приятелем М. Чалим.

Влітку 1876 року під час подорожі до рідного Богуслава занедужав і зупинився в Корсуні. Тут він пробув два місяці в лікарні і помер 19 (31) липня 1876 року.

Також на сайті можна ознайомитись з виставкою до 210-річчя від дня народження Івана Максимовича Сошенка (1807-1876), українського живописця.

Лівшиць Бенедикт Костянтинович (Наумович) (1886–1938) – поет, перекладач і дослідник футуризму.

Народився в Одесі в єврейській родині купця другої гільдії Нахмана Мойсейовича Лівшиця. У 1905 закінчив із золотою медаллю 2-у Рішельєвську гімназію.

Вивчав право в Новоросійському (Одеському) університеті, потім перевівся до Київського університету. У 1907 р. був виключений з університету за участь у студентському русі, згодом відновився та закінчив університет у 1912 р.

У 1909 р. у Києві в антології сучасної поезії були опубліковані його перші вірші, брав участь у журналі М. Гумільова “Острів”, у 1911 р. в Києві вийшла перша збірка його поезій “Флейта Марсія” (була знищена цензурою, проте здобула високої оцінки В. Брюсова та М. Гумільова.

Разом з Володимиром Бурлюком, Давидом Бурлюком, Володимиром Маяковським, Василем Каменським, і Олександрою Екстер організував футуристичну групу “Гілея”. У березні 1914 року прийняв православ’я.

Влітку 1914 р. був мобілізований до діючої армії, служив у піхоті, був поранений та через контузію частково втратив слух. Нагороджений Георгіївським хрестом.

Повернувся до Києва, де у липні 1915 року одружився з Вірою Арнгольд (сценічне ім’я Віра Вертер), поетесі, актрисі. У 1921 р. вдруге одружився з балериною Катериною Скачковою-Гуриновською, ученицею Броніслави Ніжинської. До 1922 р. жив у Києві, потім переїхав до Петрограду.

Видав збірки поезій “Волчье солнце” (Херсон, 1914), “Из топи блат” (Київ, 1922), “Патмос” (М., 1926), “Кротонский полдень” (М., 1928). Після 1928 р. практично не публікувався, працював над книгою “Картвельские оды”.

1933 року опублікував книгу спогадів “Полутораглазый стрелец”, присвячену історії футуристичного руху 1910-х років. У 1934 році опублікував велику книгу перекладів з французької поезії, від романтизму до сюрреалізму, був одним з кращих інтерпретаторів французького символізму.

1937 року під час Великої Чистки його заарештували під час “ленінградської справи письменників” й стратили у вересні 1938 як “ворога народу”. Його досьє було сфальсифіковано, щоб заявити, що він засланий на десять років без права листування, де нібито помер від серцевого нападу у травні 1939.

Реабілітований 1957 року.

Маркевич Олександр Прокопович (1905–1999) – видатний український зоолог і паразитолог, засновник української школи іхтіопаразитологичних досліджень, академік НАН України (1957).

Народився 6 березня 1905 року в селі Плоске Таращанського повіту Київської губернії в селянській родині. Закінчив Білоцерківську трудову школу (1921), Білоцерківський трудовий технікум (1925), природничий факультет Київського університету (1930), аспірантуру Інституту іхтіології в Ленінграді.

1931–1935 працював у Всесоюзному науково-дослідному інституті озерного і річкового рибного господарства. Паралельно читав лекції у Ленінградському рибно-промисловому технікумі, у Ленінградському хіміко-технологічному інституті харчової промисловості. У 1935 р. Вчена рада Ленінградського державного університету за сукупністю наукових робіт присвоїла О. П. Маркевичу без захисту дисертації вчений ступінь кандидата біологічних наук.

У 1935 р. повернувся до Києва і відтоді все його життя та діяльність були пов’язані з Інститутом зоології Академії наук Української РСР та Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка.

У квітні 1937 р. О. П. Маркевич очолив новоорганізований відділ паразитології Інституту зоології (був завідувачем відділу понад 40 років), паралельно завідував кафедрою зоології безхребетних біологічного факультету Київського університету (1936–1961) та кафедрою паразитології і інвазивних хвороб у Київському ветеринарному інституті (1945–1950). У 1939 р. захистив докторську дисертацію. У 1936–1947 роках був проректором з наукової роботи Київського університету. З 1945 р. організував та очолив Українське наукове товариство паразитологів.

У 60-х роках двічі був направлений від АН СРСР до Каїрського університету та Національного центру Об’єднаної Арабської Республіки.

Заслужений діяч науки і техніки України (1965), лауреат державної премії УРСР (1988), нагороджений орденами та медалями. Автор понад 700 наукових праць, зокрема 25 монографій.

Описав кілька десятків нових для науки видів та надвидових таксонів з різноманітних груп безхребетних тварин, переважно паразитичних веслоногих ракоподібних, велику увагу приділяв розробці питань філогенії тваринного світу. На його честь названо багато видів та родів тварин.

Перу Маркевича належить також багато цінних посібників і зведень із зоології безхребетних і паразитології, історії вітчизняної зоології.

О. П. Маркевич помер після тяжкої хвороби у 1999 р., похований на Байковому кладовищі.

Світлицький Григорій Петрович (1872–1948) – український живописець, музикант, скрипаль, композитор, перший народний художник УРСР (1946).

Народився 14 вересня 1872 року в Києві в сім’ї валторніста Київського оперного театру Петра Дмитровича Світлицького, був дванадцятою дитиною в сім’ї.

З раннього дитинства захоплювався музикою і малюванням. У чотири роки почав вчитися гри на скрипці, а пізніше писати музику. Його перші музичні твори були надруковані, окремі романси та композиції для скрипки з оркестром виконувалися на концертах.

У 1886–1893 рр. навчався в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, де в нього викладали Микола Пимоненко, Харитон Платонов, Михайло Врубель, брав участь в роботі над орнаментами Володимирського собору, у реставрації живопису Успенського собору Києво-Печерської лаври.

У 1893–1901 вчився в Петербурзькій академії мистецтв, був учнем І. Рєпіна та М. Кузнецова; працював у майстерні А. Куїнджі, з яким у нього склалися дружні взаємини. Був учасником багатьох академічних виставок, а також виставки Товариства передвижників, де експонувалися його кращі роботи.

З 1901 по 1917 рік очолював групу з реставрації Ісаакіївського собору, за цю роботу отримав дворянський титул. У 1914–1915 роках у Києві виконував розписи Казанського вівтаря Хрестовоздвиженської церкви на Подолі, в якій він вінчався, створив образи Святих Кирила і Мефодія, композиції “Бесіда Христа з самаритянкою”, “Покров Пресвятої Богородиці”.

Світлицький був різносторонньо обдарованою людиною. Як музикант і композитор, він багато живописних творів пов’язав з музикою, яку відчував так само тонко, як і природу (“Ноктюрн”, “Елегія”).

До 1919 року жив у Петербурзі, але по смерті дружини та сина назавжди повертається до Києва. Стає членом Асоціації художників Червоної України, бере участь в оформленні агітпоїздів, у концертах як музикант на користь голодуючих.

З 1929 р. – член Українського Мистецького Об’єднання. Бере участь у тематичних художніх виставках у Києві, Харкові, Чернігові, у т. ч. пересувних по Україні. Світлицькому притаманний малюнок дрібними роздільними мазками, наближений до французьких пуантилістів.

У 1946 р. йому першому з українських художників присвоєно почесне звання народного художника УРСР. З 1947 року професор Київського художнього інституту.

Помер у Києві 28 липня 1948 року. Похований на Лук’янівському цвинтарі.

У 1958 році у Києві по вул. Дегтярній, 30, де жив і працював Г. Світлицький, було відкрито дім-музей художника, у дворі якого в 1972 році встановлено бронзове погруддя на гранітному постаменті. Під приводом реконструкції в 1992 музей закрито. У 2012 невідомими було вкрадено всі експонати, знищено погруддя Г. П. Світлицького та меморіальну дошку на фасаді будинку.

Єрмаков Євген Федорович (1868 – не раніше 1918) – київський архітектор, автор численних сакральних споруд та житлових будинків.

Народився 21 січня 1868 року в м. Могилеві-Подільському в родині підпоручика 132-го піхотного Бендерського полку Федора Андрійовича Єрмакова.

Середню освіту отримав у Київському реальному училищі. У 1887–1892 роках навчався у Петербурзькому Інституті цивільних інженерів.

Після повернення до Києва у 1893–1898 роках працював інженером при міській управі. У цей час займався, зокрема, проведенням шляхових робіт, прокладанням нових вулиць, упорядкуванням парків і скверів.

У 1898 році замінив Володимира Ніколаєва на посаді архітектора Київської єпархії; з 1899-го був також штатним архітектором Києво-Печерської лаври. Працюючи єпархіальним архітектором, виконав численні доручення духовного відомства стосовно будівництва храмів, чернецьких келій, монастирських готелів та лікарень, релігійних навчальних закладів, прибуткових будинків церковних громад тощо. Водночас з 1909 року служив на громадських засадах техніком Київського благодійного товариства.

У роки Першої світової війни був залучений до оборонного будівництва; звів великі приміщення для шпиталів у Золотоноші та Прилуках.

Під час Гетьманату у 1918 році входив до складу технічно-будівної комісії при Міністерстві сповідань. Подальших відомостей про долю Євгена Єрмакова поки не виявлено.

До біографії київського архітектора Євгена Єрмакова.

Примаченко Марія Оксентіївна (1908–1997) – українська народна художниця, представниця “наївного мистецтва”.

Народилася 30 грудня 1908 року у присілку Болотня Радомишльського повіту Київської губернії в родині селянина Оксентія Григоровича Примаченка та його дружини Єфросинії Василівни.

Батько був теслею, створював дворові огорожі. Бабуся займалася розмальовуванням писанок. Мати славилася майстерністю вишивання, чого навчилася і сама Марія, яка носила власноруч вишиті сорочки. Коли дівчинці було сім років, вона захворіла на поліомієліт.

Серйозно малювати Примаченко почала в 17-річному віці. Вона знайшла синювату глину, якою розмалювала власний будинок.

У 1930-х роках Примаченко запросили до експериментальних майстерень, що були у Київському музеї українського мистецтва. Там її творчість стала більш різноманітною: Марія малювала, вишивала, захопилася керамікою (зберігся лише один твір у цьому жанрі – “Крокодил”). 1936 року експериментальну майстерню реформували в Школу народних майстрів, яку вона і закінчила. Першими живописними роботами, ймовірно, були перенесені на картон і папір мотиви настінного розпису і вишивки.

За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Марію Примаченко нагородили дипломом першого ступеня. Незабаром її роботи з’явилися на Всесоюзній виставці в Москві, а 1937 року – на Міжнародній виставці в Парижі. А потім вже і в Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Статті в періодиці, журналах, музеї почали купувати роботи художниці. Марк Шагал так захопився її творчістю, що сам почав малювати дивних істот, схожих на звірів, зображених Марією.

Художниця написала більш ніж 500 полотен, створила власну школу-студію оригінального декоративного малювання для дітей з рідного села. У 1986 році здійснила Чорнобильську серію картин.

Отримала звання лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв УРСР (1970), народна художниця України (1988).

Померла 18 серпня 1997 року у рідному селі Болотня, де і похована.

На сайті можна ознайомитись з публікацією документів до 110-річчя художниці - “…Роби людям добро, щоб люди жили, як квіти цвіли”.

Терпило Данило Іванович (Ількович) (отаман Зелений; 1886–1919) – український громадський діяч, керівник селянського повстанського руху в роки громадянської війни в Україні 1917–1921.

Народився 12 грудня 1899 року в селі Трипіллі Київської губернії. Закінчив церковнопарафіяльну школу і двокласне земське училище. Навчався в Житомирській школі прапорщиків.

Під час революції 1905–1907 рр. став членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолив у 1906 р. Після другого арешту за антиурядову діяльність у вересні 1908 року засланий у с. Холмогори Архангельської губернії на три роки. У 1914–1917 роках воював на фронтах Першої світової війни.

1918 повернувся в Україну. Під час протигетьманського повстання 1918, визнавши верховенство Директорії УНР, створює трьохтисячну I Дніпровську повстанську дивізію, яка спільно із загонами Петлюри та січових стрільців в грудні 1918 року займає Київ.

У січні 1919 виступив проти Директорії УНР, перейшов на бік радянської влади. Командував 1-ю Київською радянською дивізією, воював проти Армії УНР. На початку лютого 1919 сприяв захопленню Києва військовими частинами Червоної армії.

Проте, побачивши дії більшовицьких продзагонів на Київщини, у квітні 1919 року, спираючись на підтримку населення, розпочав боротьбу з більшовицькою владою, увійшов до підпільного Всеукраїнського ревкому, став військовим комісаром ревкому. У зверненні “До селян і робітників України” наголошувалося: “Ми домагаємося такого: – Україна мусить бути незалежною…”.

Селянській повстанський рух під проводом отамана Зеленого у травні–липні 1919 охопив всю Київську губернію і частину Полтавської губернії, його армія налічувала близько 25 тис. осіб. Загони Зеленого отримали назву “Першої Київської дивізії”, на Васильківщині було утворено “Другу Київську повстанську дивізію”, які об’єдналися в “Перший повстанський кіш” під проводом отамана Зеленого. Вже влітку район Трипілля-Васильків-Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців.

Радянська влада оголосила Зеленого поза законом і кинула проти нього зведений загін числом у 21 тисячу вояків, проти повсталих задіяли навіть Дніпровську флотилію.

Наприкінці липня армія Зеленого після запеклих боїв з червоноармійцями залишила Трипілля і відійшла в південні повіти Київщини. Зелений підтримав військові частини Армії УНР, які вели наступ на Київ. Восени його армія зросла до 30 тис. осіб. 14 вересня 1919 Зелений мав зустріч із С. Петлюрою в м. Кам’янець-Подільськ. Вернувшись на Київщину, скликав повстансько-партизанський з’їзд, який визнав і підтримав Директорію УНР.

Після цього разом з Армією УНР воював на українсько-радянському та українсько-денікінському фронтах. Загинув біля с. Курилівка під час переправи на лівий берег Дніпра після захоплення м. Канів. Похований у с. Трипілля. Могила не збереглася.

Романовський Віктор Олександрович (1890 – 1971) – український історик, археограф, архівіст. Автор першого українського підручника з архівознавства.

Народився 4 січня 1890 р. у Глухові в родині службовця земської управи. Після закінчення у 1909 р. Глухівської гімназії вступив до Київського університету, історико-філологічний факультет якого закінчив у 1914 році.

Став викладачем Київського університету й Археологічного Інституту в Києві та Одесі, викладав на Київських вищих жіночих курсах (1916–1919). Був членом Історичного товариства імені Нестора-Літописця.

За часів гетьманату служив начальником інформаційного відділу Міністерства праці Української Держави. З 1919 член-редактор Постійної комісії для складання біографічних словників діячів України, член Постійної комісії для складання історико-географічного словника української землі, член Постійної археографічної комісії (у 1921–1931, у 1930–1931 її керівник).

Працював помічником директора Київського центрального архіву давніх актів, у 1922–1931 рр. очолював його. Доклав багато сил, щоб створити систему українських державних архівів. Автор багатьох історичних розвідок (“Друкар Іван Федорович, життя його та діяльність”, “Хто був Самовидець”, “До історії бюджетного права Гетьманщини за Кирила Розумовського”), найпершого путівника по фондам КЦАДА “Центральний архів стародавніх актів у Києві”, узагальнюючої праці з історії, теорії та методики архівознавства “Нариси з історії архівознавства. Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах”. Підготував до друку одну з найважливіших пам’яток історії Гетьманщини “Переписні книги 1666 року”.

Був науковим співробітником Національної академії наук України (1928–1934) й Харківського науково-дослідного інституту історії української культури ім. Д. Багалія.

За сфабрикованим звинуваченнями кілька місяців перебував під арештом (1923, 1931). Був остаточно звільнений з роботи в архіві й ВУАН напередодні активної фази Голодомору (1931). Утретє арештований 1935 і відправлений до концтаборів ГУЛАГ СРСР на 5 років (Караганда).

Після звільнення у 1940 р. був доцентом Карагандинського педагогічного інституту. У 1947 р. очолив кафедру історії Ставропольського педінституту, де і захистив докторську дисертацію “Нариси з історії державного господарства України”, яка стала ґрунтовним підсумком багаторічних досліджень з економічної історії Гетьманщини і збагатила вітчизняну історіографію.

Помер 16 лютого 1971 р. у Ставрополі. Реабілітований 1958 р.

Також пропонуємо вашій увазі документальну виставку - “Перші директори нашого архіву”.

Царевський Кирило Олексійович (1830 – 1894) – юрист, бібліограф, архівіст, бібліотекар Київського університету та завідувач Київського центрального архіву давніх актів.

Народився у м. Великий Устюг Вологодської губ. У 1852 р. закінчив юридичний факультет університету св. Володимира зі ступенем кандидата; у 1853–1865 рр. – виконувач обов’язків професора цивільного права і законів державного благоустрою в Ліцеї кн. Безбородька (тепер Ніжинський державний університет ім.  М. В. Гоголя), з 1860 р. – бібліотекар ліцею.

У 1865 р. його було обрано бібліотекарем Київського університету та завідувачем Київського центрального архіву давніх актів. В 1869 р. Царевським було складено і видано 4 описи актових книг (підготовлено до друку 8). За часів його керівництва всього було складено 90 описів (30655 док.), з них видруковано 44 книги.

За свою працю був нагороджений орденами: св. Володимира ІІІ та IV ступенів, св. Анни ІІ ступеню, св. Станіслава ІІ ступеню та бронзова медаль на Андріївській стрічці в пам’ять війни 1853–1856 рр.

Помер у Києві 8 березня 1894 р. у віці 63 років від сухот. Похований на Байковому кладовищі.

Також пропонуємо вашій увазі документальну виставку - “Перші директори нашого архіву”.

Щербина Володимир Іванович (1850 – 1936) – український історик, археограф, архівіст, джерелознавець, педагог, громадський діяч.

Народився 4 [16] травня 1850 р. у Києві в родині лікаря Івана Щербини з родовитих київських міщан. Мати історика, Олександра Остапівна, була донькою українського письменника, автора казок, байок, пісень та віршів про козаччину Остапа Рудиковського.

Після закінчення Другої київської гімназії у 1868 р. вступив до історико-філологічного факультету Київського університету, який закінчив 1873 р., був учнем Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова. У 1873 р. захистив кандидатську дисертацію “Гетьманство Кирила Григоровича Розумовського в зв’язку з попередньою історією Малоросії”.

Після закінчення університету, з метою вдосконалення знання у галузі педагогіки, В. Щербина поїхав до Петербурга, закінчив педагогічні курси Петербурзької військової гімназії та у 1876–1879 рр. викладав російську історію і літературу в петербурзьких військовій та жіночій гімназіях.

З 1879 року жив і працював у Києві, протягом 1879–1920 років учителював у жіночих та чоловічих гімназіях. Щербина був членом київського історико-архівного гуртка, яким у 1880–1890-х роках керував Володимир Антонович, також співпрацював з київською Археографічною комісією, був членом Історичного Товариства Нестора Літописця, Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва.

Наукову діяльність Володимира Щербини можна поділити на дві частини: дослідження історії Правобережної України та Києва. Публікувався у виданнях “Архив Юго-Западной Pоссии”, “Чтения в историческом обществе Нестора Летописца”, журналі “Киевская старина”, “Записках НТШ”.

У 1901 році здійснив кілька наукових експедицій на Правобережжя для збирання стародруків і рукописів, обстеження територій та фіксації історичних пам’яток. У цій експедиції було оглянуто і сфотографовано 34 об’єкти церков, костьолів і монастирів.

Разом з Яковом Шульгиним, Володимиром Науменком, Орестом Левицьким Щербина брав активну участь у різних громадсько-культурних організаціях Києва, з 1920 року віддався науковій роботі, працюючи у Національній бібліотеці при УАН, в Архівному управлінні і згодом у спеціалізованих підрозділах УАН: в Археографічній комісії, керував Комісією Києва і Правобережжя, був членом кафедри історії України.

З 1925 р. – член-кореспондент Всеукраїнської академії наук. Чимало своїх робіт Володимир Іванович присвятив козацтву Правобережної України, гайдамацькому руху, Коліївщині. Понад п’ятдесят років учений вивчав історію Києва і Київщини. У науковому доробку В. Щербини праці, присвячені вченим-дослідникам Правобережної України і Києва – В. Антоновичу, Я. Шульгіну, І. Каманіну, Л. Добровольському. Загалом творча спадщина історика налічує більше сотні наукових робіт і монографій.

В. Щербина був одним із фундаторів Київського художньо-промислового і наукового музею (тепер – Національний художній музей України), був найбільш авторитетним і ерудованим дослідником історії Києва, найкращим знавцем його минувшини, за що М. Грушевський назвав його "Нестором київських істориків".

1930 року, коли вченому виповнилося 80 років, він вийшов на пенсію. Помер 1936 року, похований на Звіринецькому кладовищі.

Сигалов Давид Лазаревич (1894 – 1985) – відомий український врач-педіатр, професор, колекціонер, меценат.

Народився 21 січня 1894 р. у м. Переяслав Полтавської губернії. 1912 р. після закінчення гімназії без конкурсу був зарахований до медичного факультету Київського університету, який закінчив 1916 р. У 1916 був відправлений на фронт, отримав контузію і 1918 рр. демобілізований. Повернувся до Києва, де почав працювати ординатором у дитячій клініці при Київському університеті. У 1918-1924 рр. працював педіатром у Києві та Переяславі. З 1925 р. – на кафедрі педіатрії Київського інституту удосконалення лікарів, яку очолював понад 20 років, у 1966-1984 рр. консультант кафедри. Згодом ця кафедра увійшла до складу Інституту Охорони материнства та дитинства (Охматдит), на будинку якого встановлена меморіальну дошку на честь доктора Сигалова.

Під час Другої світової війни працював в евакошпиталях, Пензенському дитячому будинку. У 1944 р. захистив кандидатську дисертацію “Пневмонії у дітей раннього віку”. Наукові роботи присвячені питанням захворювань органів дихання у дітей, отиту у новонароджених, ревматизму тощо. Велику увагу приділяв питанням закалювання, профілактики дитячих хвороб. Був членом правління Українського товариства педіатрів, редколегії журналу “Педіатрія, акушерство, гінекологія”.

Разом із визнанням у галузі педіатрії, Д. Сигалов був знаним колекціонером живопису. Першу роботу – картину німецького художника – придбав у 1924 р. Вона поклала початок його довоєнної колекції. На жаль 126 картин, які він збирав протягом 15  років, залишалися в окупованому Києві і доля їх невідома. Лише чотири з них згодом були віднайдені та повернулися до власника.

Після повернення до повоєнного Києва Сигалов почав відновлювати колекцію. У своїй невеликій двокімнатній квартирі лікар зібрав понад 500 творів російських та українських художників, серед яких полотна М. Врубеля, В. Серова, О. Головіна, З. Серебрякової, О. Бенуа, Ф. Рокотова, К. Коровіна, Ю. Кустодієва, Ф. Малявіна, П. Левченка, С. Васильківського, А. Маневича та інших. У квартирі на базі колекції проводили практичні заняття студенти художніх вузів та музейні заклади Києва.

У 1984 році відбулася виставка творів із колекції Д. Сигалова, присвячена його 90-річчю, а у березні наступного року Давида Лазаревича не стало.

За заповітом Д. Сигалова у 1986 році вся його колекція – близько 500 робіт художників кінця XIX-початку XX ст. – була передана до Київського музею російського мистецтва (тепер Національний музей “Київська картинна галерея”), твори українських митців – до Національного художнього музею України, картини зарубіжних художників та фарфор – до Музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків.

Пилипенко Сергій Володимирович (1891–1934) – український письменник, байкар, літературний критик, громадський діяч. Літературні псевдоніми – Сергій Сліпий, Плугатар, Книгочій, Слухач та інші.

Народився 10 липня 1891 року в Києві. 1909 року закінчив Першу київську гімназію. Навчаючись, брав активну участь у гуртках Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), членом якої вважав себе з 1908 року.

Закінчивши гімназію, Пилипенко вступив на історичний факультет Київського університету (відділ славістики). 1912 року за революційну діяльність Сергія Пилипенка відрахували з університету та вислали з Києва без права в’їзду в університетські міста.

До Першої світової війни Пилипенко вчителював у Броварах. Улітку 1914 року Пилипенка призвали в російську армію і відправили на фронт. Там він пройшов шлях від рядового до капітана, здобув усі бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений і двічі контужений. У військовому середовищі вів революційну пропаганду, 1917 року редагував у Ризі фронтову газету “Український голос”.

1918 року, після демобілізації, Пилипенко повернувся до Києва, примкнув до місцевої групи УПСР, що гуртувалася навколо газети “Народна воля”, став її редактором. Брав участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, за що три місяці відсидів у в’язниці.

На початку 1919 року Пилипенко оголосив про вихід з УПСР і 13 березня вступив у Комуністичну партію більшовиків. Працював переважно як редактор партійних і радянських газет (“Більшовик”, “Вісті”, “Комуніст”), в редакційних відділах Всевидаву, завідував видавництвом ЦК КП(б)У “Космос”. У часи військових кампаній проти Денікіна і білополяків командував бригадою Червоної армії. Після закінчення громадянської війни редагував газету “Селянська правда”, обіймав керівні посади у видавництвах “Книгоспілка”, ДВУ.

Від 1922 року був головою створеної ним спілки селянських письменників “Плуг” і був редактором її видань, зокрема журналу “Плужанин”. 1923 року виступив з ініціативою переведення української абетки на латинське письмо.

У 1932–1933 рр. був директором створеного партією при Народному комісаріаті освіти Інституту Тараса Шевченка і згуртував там коло себе групу молодих дослідників літератури, здебільшого членів “Плугу”, до якої входили Григорій Костюк, Юрій Савченко, Андрій Панів та розстріляні в грудні 1934 року Р. Шевченко, Кость Півненко, Гнат Проценко і Сергій Матіяш.

У серпні 1933 року Пилипенка виключено з партії “як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів”. У листопаді 1933 року був арештований, 1934 р. розстріляний.

Реабілітований у 1957 році.

Міхновський Микола Іванович (1873 – 1924) – ідеолог українського самостійництва, адвокат, публіцист. Діяч Української Республіки і організатор її війська, збройних сил.

Народився в сім’ї сільського священика в селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховував їх у “самостійницькому дусі”.

У 1891 р. після закінчення прилуцької гімназії вступив на юридичний факультет Київського університету. Вже з першого курсу долучився до українського національного руху і став членом “Молодої громади”, стає членом таємної студентської організації “Братство тарасівців”. Ймовірно був одним із авторів єдиного програмового документу, що зберігся від “Братства тарасівців” – “Profession de foi молодих українців”.

Займався адвокатською практикою спочатку в Києві, від 1899 – у Харкові, брав активну участь в українському громадсько-політичному житті. На пропозицію керівництва Революційної української партії написав брошуру “Самостійна Україна”, в якій вперше висунув ідею політичної самостійності України.

1902 року, коли в РУП почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України, став її провідником і головним ідеологом. У програмних виданнях партії “Робітнича справа у програмі УНП”, “Справа української інтелігенції у програмі УНП”, “Десять заповідей УНП” розробив основні засади та принципи українського націоналізму. Керував таємним напіввійськовим т-вом “Оборона України”, яке здійснило кілька терористичних акцій, спрямованих проти антиукраїнської політики царизму в Україні. Засновників часописів “Самостійна Україна” (1905), “Хлібороб” (1905), “Запоріжжя” (1906), “Слобожанщина” (1906), “Сніп” (1912–13).

Під час Першої світової війни – поручик, служив у Київському військовому суді. Разом з однодумцями розробив програму творення українського війська, яку з початком Української революції 1917–1921 активно втілював у життя.

Засновник і керівник утвореного у березні 1917 Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, член Українського генерального військового комітету, Української Центральної Ради.

Спрямував свою діяльність на утворення української армії, але не знайшов підтримки і після Першого Українського військового з’їзду 1917 вийшов зі складу УГВК. За деякими відомостями, був причетний до виступу 2-го Україського полку ім. П. Полуботка, після якого на вимогу лідерів Центральної Ради був відправлений на Румунський фронт.

Восени 1917 оселився на Полтавщині, обраний Лубенським мировим суддею, приєднався до Української демократичної хліборобської партії. Після початку протигетьманського повстання 1918 виступав за примирення сторін та утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. Разом із хліборобами-демократами розробляв план усунення Директорії УНР від влади шляхом встановлення військової диктатури.

1920 перебував у Новоросійську, марно намагався емігрувати. Жив на Кубані, учителював, працював у кооперації. 1924 повернувся до Києва, був там заарештований Державним політичним управлінням УСРР, після кількох днів допитів опинився на волі. Наступного дня після звільнення скінчив життя самогубством, проте обставини смерті не з’ясовані.

Поховали Миколу Міхновського в Києві на Байковому кладовищі. На його прикладі служіння Україні десятиліттями виховувались покоління української молоді в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії.

Також пропонуємо вашій увазі документальну виставку – “До 145-річчя від дня народження Миколи Івановича Міхновського.”.

Волконська Марія Миколаївна (1804 – 1863) – дочка Раєвського Миколи Миколайовича, дружина декабриста С. Г. Волконського, пішла за чоловіком у Сибір. Автор спогадів “Mémoires de La Princesse Marie Wolkonsky”.

Народилася 22 липня 1804 року у м-ку Кам’янка Чигиринського повіту Київської губернії. Запис про це зроблено у метричній книзі Свято-Миколаївської церкви м-ка Кам’янка. Батько – Раєвський Микола Миколайович, генерал від кавалерії, учасник усіх військових кампаній кінця XVIII – початку XIX ст., герой франко-російської війни 1812 року (особливо відзначився при Бородіно: оборона батареї Раєвського). Марія Миколаївна отримала домашнє виховання, грала на роялі, чудово співала, знала кілька іноземних мов.

Рання юність Марії Миколаївни ознаменована зустріччю з О. С. Пушкіним. Пушкін присвятить їй свої вірші і прозу: “Кавказький полонений” (образ черкешенки), “Бахчисарайський фонтан”, “Євгеній Онєгін” (ліричний відступ: “… як я заздрив морю …”), “Полтаву”.

У січні 1825 року Марія Раєвська за наполяганням батька виходить заміж за князя Сергія Григоровича Волконського. Вінчання відбулося у Києві у Києво-Печерській Свято-Преображенській церкві. 3-го січня 1826 року Марія народила сина Миколу й після пологів у неї почалося запалення мозку, яке протримало її в ліжку 2 місяці. Рідні в цей час приховували від неї, що її чоловік заарештований та знаходиться під слідством. Як тільки їй стало відомо про зміст судового вироку в справі декабристів, вона твердо вирішила піти за чоловіком на каторгу. Сергія Волконського позбавили титулу, стану і цивільних прав і засудили до каторжних робіт на 20 років і до довічного заслання.

У грудні 1826 року Волконська отримала дозвіл на від’їзд до Сибіру, але була змушена залишити в Петербурзі у батьків чоловіка свою першу дитину – сина Миколу. Вже з Сибіру Марія наполегливо просила повернути сина до Раєвських, її лякав петербурзький клімат, проте її прохання так і не виконали. Волконська більше ніколи сина не бачила, він помер у січні 1828 року.

Через рік після смерті Миколи Олександр Пушкін на прохання М. М. Раєвського написав епітафію, яка вибита на надгробку дитини в Олександро-Невській лаврі в Петербурзі:

“В сиянье, в радостном покое,
У трона вечного Творца,
С улыбкой он глядит в изгнание земное,
Благословляет мать и молит за отца.”

Марія писала батькові: “Я читала и перечитывала, дорогой папа, эпитафию моему дорогому ангелочку. Она прекрасна, сжата, полна мыслей, за которыми слышится очень многое. Как же я должна быть благодарна автору; дорогой папа, возьмите на себя труд выразить ему мою признательность…”.

З Сибіру Марія Волконська повернулася в 1855 році. Відразу після повернення вона оселилася в Москві, потім жила за кордоном і в 1860 році переїхала в Вороньки Чернігівської губернії, маєток свого зятя Кочубея М. А.. 10 серпня 1863 М. М. Волконська померла і була похована в селі Вороньки. У 1865 р. поряд із нею поховали її чоловіка С. Г. Волконського, поклавши згідно із заповітом в ногах її могили.

Метричний запис про народження.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 1574, арк. 358 і зв.

Метричний запис про шлюб.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 1541, арк. 270 зв.

Яровий Михайло Михайлович (1864 – 1940) – український маляр і графік.

Народився 12 лютого 1864 року в селі Мошни Київської губернії. Дитячі роки провів у маєтку батьків – село Нечагівка Козелецького повіту Чернігівської губернії.

Навчався в Ніжинській, потім Київській гімназіях, а далі – в реальному училищі в Москві.

У 1879 році Яровий вступив в Московське училище живопису, ліплення і зодчества, де навчався під керівництвом професора С. С. Сорокіна, і в 1888 році його закінчив. Був учнем Іллі Рєпіна.

У 1882–1884 рр. був учасником виставок Московського товариства художників і Товариства пересувних художніх виставок. Також був учасником Київського товариства художніх виставок (1887–1900) і Московського союзу художників (1909–1911).

За деякими відомостями брав участь у розписі Олександро-Невського собору у Баку, виконав більшу частину живопису та іконопису.

У 1890 році навчався в Австрії та Італії.

Писав пейзажі, портрети, ікони, займався різними техніками друку та книжкової ілюстрації. Працював у журналах “Природа и охота”, “Русский охотник”, “Охота”, де вміщував свої роботи (“По уткам”, “Охота на перепелов”, “На охоту”, “Рыболов”, “Охота на приваду” и др.). Зробив ілюстрації до книги “Сцены и рассказы из малорусского народного быта” (1899, Київ).

З 1912 року хворів, майже не працював. Помер 18 лютого 1940 у Києві. Похований в Києві на Лук’янівському кладовищі. Його картини зберігаються у музеях та приватних колекціях за кордоном.

Холодний Петро Іванович (1876 – 1930) – художник, графік, учений-хімік, український державний, громадський діяч, член Української Центральної Ради, міністр народної освіти Української Народної Республіки.

Народився 17 грудня 1876 року в Переяславі Полтавської губернії. Родичі Петра Холодного з боку матері були художниками-іконописцями.

Закінчив Четверту Київську гімназію. В останні два гімназійні роки відвідував вечірні заняття у Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, де і здобув Мистецьку освіту. Після закінчення у 1897 р. природознавчого факультету Київського університету за спеціальністю математика та мінералогія, викладав (з 1898 р.) у Київській Технічній школі на кафедрі фізики. З 1906 призначений директором комерційної школи у Києві, а з березня 1917 р. директором Першої української гімназії ім. Шевченка в Києві.

Ще 1910 року на виставці українського мистецтва в Києві без відома художника показані його роботи. Пізніше брав участь в перших українських виставках, що були організовані урядом УНР. Петро Холодний паралельно з Михайлом Бойчуком та Олексою Новаківським став одним із засновників в сучасному їм образотворчому мистецтві українського національного стилю, який отримав назву “неовізантинізму”.

Він вів активну громадську роботу: був одним із організаторів та діяльним членом товариства “Просвіта”, працював у природничо-технічній секції Київського наукового товариства, редагував збірники секції, належав до Товариства Українських Поступовців (ТУП). На Всеукраїнському національному конгресі його обрали членом Українського Центральної Ради (УЦР) від просвітних організацій Києва. Входив до складу Малої Ради від Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ).

П. Холодний не поривав з наукою, багато працював для розвитку тоді ще зовсім молодої фізико-хімії. Досліджував колоїдний стан речовини, надрукував у фахових журналах низку статей про свої праці, і вся Німеччина виробляла у спосіб, розроблений П. Холодним, колоїдне срібло, яке застосовували в медицині. Під час Першої світової війни працював над проблемою захисту від отруйних газів, розробив один з проектів протигазу.

Восени 1917 запрошений до уряду УНР на посаду товариша Міністра освіти із дорученням розробити основи організації українського шкільництва, в тому числі і мистецького. Очолював Міністерство освіти Директорії УНР (1918–1920).

У 1922-у році Петро Холодний переїхав до Львова, де створив кращі свої твори. Зокрема, він реставрував ікони (в тому числі ікону Божої Матері Зарваницької), виконував розписи стін і проектував вітражі. У 1924–1930 роках працював над оздобленням однієї із найкращих пам’яток ренесансної архітектури Львова – Успенської церкви, для якої вперше в історії українського православного будівництва виконав ікони та вітражі.

Разом з емігрантами зі Сходу України створює й очолює Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ).

1920-і стали роками активної творчої роботи митця у Львові. Свої твори, що представляють монументальне та станкове малярство, декоративне мистецтво, демонструє на львівських виставках (1922, 1923, 1924, 1926) , а 1929 бере участь у виставці української книжкової продукції видавництва “Західна Україна”. В 1927 брав участь у “Виставці української графіки в Бельгії”, де була представлена виставка української гравюри та книжної графіки.

Помер 7 червня 1930 р. у Варшаві. У 1931 у Національному музеї у Львові відбулася посмертна виставка робіт художника, на якій було показано більш ніж 350 експонатів за 10 років його праці у Львові. Станкові твори Петра Івановича Холодного зберігаються в музеях України, зокрема в Києві та Львові, а також приватних збірках.

Беренштам Вільям (Вільгельм) Людвігович (1839–1904) – український громадський діяч, педагог, учений-археолог, активний співробітник газети “Киевский телеграф”, журналу “Киевская старина”.

Син дворянина. Студентом брав участь в організації недільних шкіл. У 1857 році закінчив Першу Київську гімназію.

У 1857–1862 роках навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. Зі студентських років брав участь в організації недільних шкіл у Києві, згодом працював у гімназіях Кам’янця-Подільського (1864–1867), Києва (кадетський корпус) (1868–1879). Активний учасник “Старої громади”.

У січні 1861 підписав листа викладачів недільних шкіл до Тараса Шевченка з подякою за надіслані для потреб шкіл примірники “Кобзаря”. У 1876 році виїхав до Росії, де викладав у гімназіях Пскова (1879) і Петербурга (1880–1898). Був одним з організаторів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873–1876), Товариства імені Т. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, які навчаються у вищих навчальних закладах Санкт-Петребурга (1898).

До Києва повернувся в 1898 році. Був вибраний до київського “Товариства грамотності”, брав участь в організації Київського музею старожитностей та мистецтва.

Все життя усно і друковано пропагував твори Шевченка, упорядкував та двічі (1883, 1884 рр.) видав “Кобзар” Т. Шевченка. В 1890-х роках в Петербурзі брав участь в організації панахид по Шевченку.

Помер 23 листопада 1904 року. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Невельсон Луїза (нар. Лея Берлявська, 1899–1988) – американська скульпторка українського походження.

Народилася 17 вересня 1899 року у м. Переяслав Полтавської губернії (тепер у Київській області). Батько – Айзик Гершкович Берлявський, мати Меня-Зісла. У шестирічному віці була вивезена з родиною до США. У 1920 родина оселилася в Нью-Йорку. Лія навчалася в мистецьких школах Нью-Йорку, зокрема в школі Хаїма Гросса. Після навчання Невельсон виїздила до Європи удосконалювати свою майстерність. Учениця мексиканського митця Дієго Рівери.

Власний творчий стиль склався в кінці 1930-х років. На мисткиню мали впливи африканське та північно-індіанське мистецтво. Також Л. Невельсон цікавилася модерними течіями дадаїзмом та сюрреалізмом.

На початку 1940-х років скульптури Л. Невельсон експонувалися в престижних галереях Нью-Йорку (роботи з дерева).

Успіх прийшов до скульпторки після 1958 року, коли її роботи були виставлені в Музеї сучасного мистецтва та Музеї американського мистецтва. Скульптури Л. Невельсон бачили глядачі Лондона, Парижа, Брюсселя, Стокгольма, Токіо, Турина, Цюриха.

У 1964 р. Невельсон створила скульптуру “Дань шести мільйонам” – пам’ятник євреям-жертвам Голокосту.

З 1979 року – член Американської академії мистецтва та науки. Її роботи експонуються у зібраннях музеїв Нью-Йорка: МоМа, Музеї Гуггенхайма и Музеї американського мистецтва Уітні. Невельсон подарувала місту монументальну групу “Нічна присутність IV”, яка встановлена на розі П’ятої авеню и 92-ї вулиці, оформила скульптурними композиціями лютеранський собор Св. Петра на Мангеттені, а у Міжнародному торговому центрі розміщувався величезний дерев’яний барельєф “Небесні врата”, який загинув під час терористичного нападу 11 вересня.

Вона стала першим митцем, на честь якого у Нью Йорку на Мангеттені назвали площу – площа Луїзи Невельсон (англ. Louise Nevelson Plaza). Л. Невельсон створила власний стиль “асамбляжу”, однією з перших почала працювати в техніці інсталяції та енвайронмента. Президент Барак Обама для прикрашання Білого дома під час своєї каденції серед робіт інших митців відібрав полотно Луїзи Невельсон.

Померла Л. Невельсон 17 квітня 1988 року в США.

Глаголєв Олексій Олександрович (1901–1972) – протоієрей, священнослужитель Праведник народів світу.

Народився 20 травня 1901 р. у Києві. Батько – знаменитий протоієрей Олександр Глаголєв, настоятель храму Миколи Доброго (в якому вінчався Михайло Булгаков), професор Київської Духовної академії. Олексій Глаголєв після закінчення Києво-Подільського духовного училища навчався у Тульській духовній семінарії, з якої по закінченню І класу перевівся до Київської духовної семінарії, яку закінчив у 1919 р., а згодом, у 1923 р., став випускником Київської духовної Академії.

У 1932 р. Олексій Глаголєв був заарештований і звинувачений у контрреволюційній діяльності, однак через відсутність доказів відпущений з позбавленням виборчих прав, як син служителя культу.

З 1941 р. Олексій Глаголєв був рукопокладений у сан священника і служив у Покровській церкві на Подолі. Протягом Другої світової війни о. Олексій Глаголєв врятував від знищення багатьох людей, переслідуваних нацистською окупаційною владою, в тому числі і єврейські сім’ї, багатьом видав довідки про те, що вони є паламарями або сторожами Покровської церкви.

Після війни о. Олексій продовжував служити в Покровській церкві аж до її закриття в 1960 р., керував її ремонтом. Потім служив у Хрестовоздвиженській церкві і у Флорівському монастирі. Протягом останніх п’яти років свого життя був другим священиком у Покровській церкві на Солом’янці. В кінці життя був важко хворий (як наслідок побиття нацистами в 1943), переніс кілька операцій.

Помер о. Олексій 23 січня 1972 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

У 1992 р. інститут Яд Вашем (Єрусалим) оголосив про присвоєння почесного звання Праведників народів світу о. Олексію, його дружині Тетяні Павлівні, їхній доньці Магдалині. У 2001 р. це звання було присвоєно і синові о. Олексія Миколі, який був зв’язковим між своїми батьками і людьми, яких вони рятували.

Також на сайті можна ознайомитись з публікацією документів “До біографій о. Олександра Глаголєва та о. Олексія Глаголєва, Праведника народів світу”.

Городецький Лешко Дезидерій Владислав (пол. Leszek Dezydery Władysław Horodecki; 1863–1930) – український та польський архітектор, підприємець, меценат. Прозваний “київським Гауді”.

Народився 23 травня 1863 року в родині польського шляхтича Владислава Городецького-старшого в селі Шолудьки Подільської губернії, нині Немирівський район Вінницької області. Рід Городецьких належав до католицької шляхти гербу Корнич.

Після закінчення реального училища Святого Павла в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербузі (1890) Городецький переїхав до Києва, де жив і плідно працював впродовж майже 30 років. Архітектор займався не тільки спорудженням будівель за власними проектами, але й здійснював технічний нагляд за будівництвом. У Києві мав посаду міського архітектора. Також Городецький був власником цементного заводу “Тон” на Куренівці і зводив більшість замовлень винятково з бетону власного виробництва. В Україні спорудив понад 30 будівель.

До початку ХХ століття Городецький встиг спроектувати та керувати будівництвом цілої низки споруд у Києві, найбільш відомими серед яких є Будинок з химерами, Міський музей (тепер Національний художній музей України), костел святого Миколая, караїмська кенаса, корпуси Південноросійського машинобудівного заводу, будівлю меблевої фабрики Іосифа Кімаєра. Брав участь у великому містобудівному проекті – розплануванні колишньої садиби професора Мерінга, за яким було утворено чотири нові вулиці: Миколаївська (нині – Архітектора Городецького), Ольгинська, Мерінгівська (нині – Заньковецької), Новий провулок (нині – Станіславського) та Миколаївська (Франка) площа.

Городецький був затятим мисливцем, постійно брав участь або влаштовував сам цілі експедиції. В період 1895–1911 років він відвідав Сибір, Алтай, Кавказ, Закаспійський край, Персію, Монголію, Тибет, Афганістан, Африку. Одним з перших у Києві він купив собі автомобіль. Був особисто знайомий з Ігорем Сікорським і часто літав з авіаторами під час випробувальних польотів.

1896 року у Києві В. Городецький одружився з Корнелією-Жозефіною Марр, донькою київського купця Жозефа-Вільгельма Марра. Після смерті чоловіка вона переїхала до США.

Після відновлення незалежності Польщі жив у Варшаві. У 1920–1923 роках працював у міністерстві громадських робіт. З 1925 року очолював проектне бюро американської фірми “Генрі Улен і К°”.

1928 року ця американська компанія запросила Городецького на роботу до Персії (Ірану) на посаду головного архітектора “Синдикату зі спорудження Перських залізниць”. Після створення проекту залізничного вокзалу в Тегерані В. Городецький отримав урядове замовлення на розбудову нових міст. Проте 3 січня 1930 року 67-річний архітектор раптово помирає в Тегерані від серцевого нападу. Похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб.

Кістяківський Богдан (Федір) Олександрович (1868–1920) – філософ, соціолог, правознавець, історик політичної думки, публіцист і громадський діяч.

Богдан Олександрович Кістяківський народився у Києві 4 листопада 1868 р. у родині відомого українського вченого, юриста, громадського діяча, професора Київського університету Олександра Федоровича Кістяківського. Коли при хрещенні батьки вирішили назвати свого сина Богданом, священик відмовив їм у цьому, тому що не вважав це ім’я православним. Сина назвали Федором, однак все життя всі звали його Богданом.

Початкову освіту Богдан Олександрович здобув удома. Навчався у 2-ій Київській, Чернігівській, Рівненській гімназіях. Згодом вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

Влітку 1889 р. Б. Кістяківський виїхав до Галичини, щоби зустрітися з М. Драгомановим. У Львові він познайомився також і з І. Франком та М. Павликом. Запідозрений австрійськими властями у шпигунстві, у вересні 1889 р. Кістяківський був заарештований і висланий з Австрії.

Арешт Кістяківського спричинив його виключення з Київського університету. На початку 1890 р. він відправився вчитися до Харківського університету,з якого також був виключений як “неблагонадійний”. У серпні 1890 р. Кістяківський поступив на юридичний факультет Дерптського університету (нині м. Тарту, Естонія). Проте у вересні 1892 р. його знову було заарештовано, виключено з університету та вислано під негласний нагляд до міста Лібава.

У 1895 р. після закінчення терміну “нагляду поліції” Кістяківський виїхав до Берліну, де вступив на філософський факультет Берлінського університету. Навесні 1897 р. Кістяківський переїхав до Парижа, де кілька місяців займався науковою діяльністю у Національній бібліотеці.

У 1898 р. в Страсбурзі він захистив докторську дисертацію з філософії на тему “Суспільство та індивідуальності”, яка отримала високу оцінку в німецькій філософській літературі. Після захисту дисертації проживав у Санкт-Петербурзі, Вологді, Києві, Москві, але майже щороку по кілька місяців перебував за кордоном. У 1906 р. склав магістерські іспити в Московському університеті й почав вести практичні заняття з теорії права та державного права в кількох навчальних закладах. З вересня 1911 р. став приват-доцентом Демидівського юридичного ліцею у Ярославлі.

Паралельно Кістяківський займався й видавничою діяльністю. Був одним з авторів збірки “Проблеми ідеалізму” (1902 р.). Широке визнання прийшло до Кістяківського після виходу у світ збірки “Віхи” (1909 р.). У цей же час працював у журналі “Українське життя”, де друкувався під псевдонімом Хатченко, займав посаду головного редактора журналу “Критичний огляд” (1908–1910 рр.), а з 1911 р. – редактора журналу “Юридичний вісник”. Підготував два видання політичних творів М. П. Драгоманова.

У лютому 1917 р. він, оминаючи ступінь магістра, захистив у Харківському університеті дисертацію на ступінь доктора державного права під назвою “Соціальні науки і право” і став деканом юридичного факультету Київського університету.

У червні 1918 р. гетьманом П. Скоропадським Б. О. Кістяківський був призначений генеральним суддею адміністративного департаменту Генерального суду Української Держави за сумісництвом. Після реорганізації цієї установи в липні 1918 р. став сенатором Державного сенату Української Держави.

У січні 1919 р. його було обрано позаштатним академіком УАН, а вже у березні 1919 р. – штатним академіком УАН. В Академії він входив до складу Комісії для вивчання звичаєвого права, Комісії для вивчання історії західноруського та українського права, Правничо-термінологічної комісії та інших установ. Співпрацював з В. І. Вернадським у здійсненні реформи вищої освіти і наукових установ в Україні.

В останні роки свого життя Богдан Кістяківський готував до друку працю “Право та науки про право. Методологічний вступ до філософії права”, яку назвав своєю головною книгою і яка мала підвести підсумки наукових дискусій початку XX століття.

З наближенням більшовиків Богдан Олександрович залишив Київ та виїхав до Катеринодару (нині місто Краснодар), де обійняв посаду професора Політехнічного інституту. Однак згодом захворів і під час операції помер 16 квітня 1920 р.

Виставка документів “До 150-річчя від дня народження Богдана Олександровича Кістяківського”.

Кістяківський Георгій Богданович (George Bogdan Kistiakowsky, 1900–1982) – американський фізик і хімік українського походження. Учасник Мангеттенського проекту, один з творців першої атомної бомби. Лауреат багатьох міжнародних професійних наукових премій і медалей.

Народився 18 листопада 1900 року в м. Боярка Київської губернії в родині Богдана Кістяківського, професора філософії Київського університету, члена Української Академії Наук. Мати, Марія Беренштам, походила із знаної інтелігентної родини з німецькими коріннями. Дід по лінії матері Вільгельм Людвигович Бернштам, український археолог і громадський діяч, його дружина Зінаїда Орестівна Новицька.

З 1917 року Г. Кістяківський навчався у Києві, пішов до Білої армії, був поранений, згодом опинився в еміграції − в Туреччині, а потім у Румунії. Протягом 1920–1925 рр. здобув освіту в Берлінському університеті і захистив докторську дисертацію, після чого був направлений до США, як стипендіат Міжнародного комітету з освіти в галузі фізичної хімії на стажування до Принстонського університету. З 1926 р. в США, з 1933 р. професор Гарвардського університету, дійсний член Американської національної академії наук, пізніше її віце-президент.

У 1940 р. став консультантом з розробки вибухових речовин у Національному дослідницькому комітеті з оборони, очоливши його 1942 р. Член Комітету з атомної енергії при Національній Академії наук США, керівник відділу вибухових речовин у відомій усьому світові ядерній лабораторії в Лос-Аламосі (1944–1946 рр.) і консультант шефа лабораторії фізика Роберта Оппенгеймера. Один із творців атомної бомби.

У 1950-х рр. брав активну участь у роботі урядових наукових установ, зокрема, консультативного комітету міністерства оборони з балістичних ракет. У 1959 р. став членом консультативного комітету з хімічної енергії в Національному управлінні з аеронавтики (NASA). У 1959–1961 рр. вчений був спеціальним радником президента США з науки і техніки. А ще він був членом (у 1965–1971 рр. – віце-президентом) Національної Академії Наук США. Георгій Кістяківський став автором близько 150 наукових праць; лауреатом численних вчених відзнак, державних нагород США (медалі “За заслуги” у 1946 р., “Свобода” в 1961, “За досягнення в науці” 1967 р.) та Англії (медаль “За заслуги у справі Свободи”, 1948 р.). Був членом і почесним членом ряду наукових товариств США та Великобританії.

Помер Г. Кістяківський 7 грудня 1982 р., у Кембриджі, США.

Кістяківський Олександр Федорович (1833–1885) – український вчений-криміналіст та історик права, діяч українського національного відродження.

Народився 14 (26 березня) 1833 року у селі Городищі Сосницького повіту Чернігівської губернії (тепер Менського району Чернігівської області) в родині священика. У 1852 році закінчив Чернігівську духовну семінарію, у 1857 році юридичний факультет Київського університету. З 1864 року – приват-доцент, а з 1869 року – професор кримінального права цього ж університету.

Від самого початку навчання в університеті Кістяківський займався науковою діяльністю. У 1860 р. надрукував у чотирьох статтях “Очерк англійського карного судочинства за Міттермайєром” у Журналі Міністерстві юстиції, згодом друкував свої дослідження у Журналі Міністерства народної освіти.

Після захисту кандидатської дисертації у 1864 році отримав звання приват-доцента та протягом 1864–1867 років викладав карне право та судочинство на юридичному факультеті Київського університету. У 1867 році захистив магістерську дисертацію та отримав звання доцента, у 1868 році захистив докторську дисертацію та отримав звання оридинарного професора кафедри карного права та судочинства.

У період 1865–1870 років бу директором Київського тюремного комітету, у 1878 році був суддею Університетського суду.

Досліджував і здійснив редакцію видатної юридичної пам’ятки “Права, по которым судится малороссийский народ” (1879). Перебуваючи в Петербурзі, виконував обов’язки заступника редактора українського журналу “Основа”. В 1882 році висловив бажання увійти до складу Київської Громади, хоча тоді вона вже існувала нелегально. Брав участь у роботі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, надавав матеріальну підтримку у виданні українських книжок.

Був одним з ініціаторів створення та головою Київського юридичного товариства. Опублікував близько 70 наукових статей у журналах “Киевская Старина” і “Киевские Университетские Известия”.

Досліджував українське звичаєве право, історію права та судовий устрій Гетьманщини. Зібрав і видав збірник законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1879).

Протягом 1874–1885 років О. Кістяківський вів щоденник, в якому надав яскраві спостереження, спогади та висловлювання щодо подій та персоналій своїх сучасників.

Помер 13 (25 січня) 1885 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Кістяківський Ігор Олександрович (1876–1940) – правознавець, український державний діяч, міністр внутрішніх справ Гетьманського уряду України.

Народився 4 січня 1876 року у Києві у родині відомого українського вченого, юриста, громадського діяча, професора Київського університету Олександра Федоровича Кістяківського. Закінчив юридичний факультет Київського університету (1897). В юнацькі і студентські роки часто зустрічався з Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, П. Науменком, спілкування з якими сприяло формуванню національного світогляду.

Декілька років навчався в університетах Німеччини. Після повернення додому обраний доцентом Київського університету св. Володимира. З 1903 жив у Москві, де займався адвокатською практикою і викладав в університеті. У лютому 1911 разом із В. Вернадським та іншими науковцями залишив викладацьку роботу в Московському університеті на знак протесту проти порушення університетської автономії. В 1910–17 викладав у Московському комерційному інституті.

Співпрацював з діячами українського національного руху, матеріально підтримував видання часопису “Украинская Жизнь”.

У травні 1918 року призначений державним секретарем Української Держави. 5 липня 1918 наказом Гетьмана П. Скоропадського І. Кістяківського призначено міністром внутрішніх справ. У липні-листопаді 1918 обіймав посаду міністра внутрішніх справ у кабінетах Ф. Лизогуба і С. Гербеля. Належав в уряді до групи міністрів (В. Любинський, Д. Дорошенко, Б. Бутенко, О. Рогоза), які відстоювали незалежницький курс та виступали проти укладення федеративного договору з Росією. Ініціатор формування Державної варти Української Держави й офіцерських дружин. Був також генеральним суддею, а після реорганізації Генерального суду з липня 1918 – сенатором Загпльного зібрання Державного сенату Української Держави.

З 1919 жив у Стамбулі, пізніше – у Парижі. Займався адвокатською і банківською діяльністю, член масонських лож. Співпрацював з російськими еміграційними колами. Автор праць: “Боргова відповідальність наслідника в римському праві” (1900), “Поняття про суб’єкт права” (1903) та ін.

Помер 1940 року у м. Париж. Похований на кладовищі Сент-Женевьєв де Буа.

Лебединцев Петро Гаврилович (1819–1896) – український історик, археолог, педагог, журналіст, релігійний та освітній діяч.

Народився в селі Яблунівка Канівського повіту Київської губернії, в якому його батько служив священником. Згодом Гаврила Лебединцева перевели до парафії села Зелена Дуброва Звенигородського повіту, де народилися молодші діти.

П. Лебединцев навчався в зеленодібровській церковно-парафіяльній школі, духовному училищі міста Богуслава і Київській духовній семінарії. У 1843 році закінчив Київську духовну академію і був призначений вчителем до Орловської духовної семінарії. Навесні 1845 року повернувся до Києва, на кафедру логіки та психології Київської духовної семінарії.

2 березня (18 лютого) 1851 року рукоположений на священика Спасо-Преображенського храму в Білій Церкві й разом із тим 12 квітня (31 березня) став законовчителем Білоцерківської гімназії. Як благочинний місцевих церков у 1859 році розгорнув упровадження початкової освіти для дітей.

З червня 1860 року переведений священиком до київського Подільського Свято-Успенського собору, а також законовчителем до Другої київської гімназії. Невдовзі став наглядачем київських церковно-парафіяльних шкіл, благочинним подільських церков Києва. 18 (6) травня 1861 року домігся дозволу властей на зупинку в Києві процесії з домовиною Т. Шевченка, з яким особисто був знайомий змалку. Наступного дня в церкві Різдва Христова відправив по небіжчикові заупокійну літію.

Влітку 1861 року зведений у сан протоієрея. Того самого року став одним із фундаторів, а згодом і редактором газети “Киевские епархиальные ведомости”. Був настоятелем Києво-Печерської Спасо-Преображенської церкви, Свято-Миколаївської церкви, Києво-Софійського кафедрального собору.

1874 року обраний товаришем голови церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, на третьому Всеросійському археологічному з’їзді в Києві головував у відділі церковних старожитностей. Друкувався у збірниках “Труды Киевской духовной академии”, “Труды Московского археологического общества”, “Труды 3-го археологического съезда”.

Почесний член Імператорського Московського археологічного товариства, Київської духовної академії, Київського університету святого Володимира, член-засновник Історичного товариства Нестора-літописця, дійсний член Тимчасової комісії для розбору давніх актів при Київському військовому, Волинському і Подільському генерал-губернаторові, Імператорського православного Палестинського товариства, Одеського товариства історії та старожитностей, член Київської духовної консисторії (з 1863 року).

Написав кілька монографічних досліджень з історії київських храмів та монастирів, оприлюднив значну частину унікальних документів, зокрема у часописі “Киевская Старина”.

Помер 1896 року у Києві, Україна. Похований на Щекавицькому кладовищі.

Лебединцев Феофан Гаврилович (Теофан Лебединцев/Лебединець/Лобода, 1828 – 1888) – український педагог, історик, громадський і церковний діяч, літератор, журналіст. Основоположник української періодики. Засновник, видавець і перший редактор журналу “Киевская Старина”.

Народився 24 березня 1828 року в багатодітній родині священика в селі Зелена Діброва на Київщині (тепер Городищенський район Черкаської області).

Навчався у Богуславському духовному училищі, згодом блискуче закінчив Київську духовну семінарію.

У 1851 захистив дисертацію і отримав ступінь старшого кандидата богослов’я у Київській духовній академії. Викладав у Воронезькій (з 1852) та Київській (з 1855) духовних семінаріях. У 1861 отримав місце екстраординарного професора кафедри історії розколу у Київській духовній академії.

У 1859 році Лебединцев познайомився з Тарасом Шевченком. Після смерті поета Лебединцев опублікував дослідження про Тараса Шевченка, спогади, власне листування з ним. Заснував і в 1860–1863 роках редагував видання “Руководство для сельских пастырей”. 1864 року за своєю редакцією випустив 2 томи збірників “Архив Юго-Западной России" з підзаголовком "Материалы для истории православия в Западной Украине в XVIII ст.”.

Наприкінці 1864 року Ф. Лебединцев став начальником навчальної дирекції на Холмщині, де з його ініціативи було відкрито близько 300 народних шкіл, середніх навчальних закладів, курси для вчителів, учительську семінарію, чоловічу та жіночу гімназії. З 1872 – директор училищ у Радомі.

Після виходу у відставку оселився у Києві. Член-співробітник Тимчасової комісії для розбору давніх актів при київському, подільському і волинському генерал-губернаторові, член Одеського товариства історії та старожитностей.

У 1882 році разом із братом Петром заснував “Киевскую Старину”. Від початку видання 1882 року сам виконував функції редактора, перекладача, коректора, рекламіста, штатного рецензента. Ввів до наукового обігу значні масиви із джерел укр. історії, зі спадщини її діячів. В останні роки життя Феофан Лебединцев був активним учасником київських Церковно-історичного та Археологічного товариств. Помер у день свого 60-річчя. Похований на історичному некрополі старого Києва – Щекавицькому кладовищі.

Дружина Феофана Лебединцева Юлія була хрещеною матір’ю Михайла Грушевського.

Сікорський Сергій Іванович, син відомого київського психіатра Івана Олексійовича Сікорського, старший брат видатного авіаконструктора Ігоря Івановича Сікорського, народився 17 серпня 1885 року у Києві.

Закінчив Морський кадетський корпус в Санкт-Петербурзі. Був морським офіцером. З 1913 року, після виходу у відставку, оселився у Києві на Куренівці.

Загинув під час Першої Світової війни.

Франко Іван Якович (1856–1916) – видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906). Член Всеукраїнського Товариства “Просвіта”.

Ольга Франко (Хоружинська) (1864–1941) – громадська діячка і видавець, дружина Івана Франка. Авторка розвідки “Карпатські бойки і їх родинне життя” (альманах “Перший вінок”, 1887). Разом з Іваном Франком видавала журнал “Житє і слово” (1894–1897).

Народилася 1864 р. в селі Бірки на Харківщині в родині дрібного поміщика, члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду. Закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат та Вищі жіночі курси у Києві. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Познайомившись із Франком, вирішила стати його дружиною й помічницею та присвятити своє життя чоловікові і своєму народові.

Іван Франко і Ольга Хоружинська повінчалися в травні 1886 р. у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Одруження Франка – галичанина з “українкою” сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України.

Харито Микола Іванович (19 грудня 1886, Ялта – 9 листопада 1918, Тихорецьк) – композитор, поет, автор всесвітньо знаменитого романсу “Отцвели уж давно хризантемы в саду”.

Народився 19 грудня 1886 в Ялті. Батько Іван Петрович Іванісов, який був направлений до Ялти на роботу, закохався у красуню гречанку Надію Георгієвну Харито, проте одружитися не міг, оскільки вже був у шлюбі. У цьому цивільному шлюбі народилося п’ятеро дітей – Микола та чотири його сестри.

У Миколи Харито рано проявилися музичні здібності: у п’ять років він вже добре грав на фортепіано. Його навчальні успіхи і діяльну участь у гімназійних вечорах і балах щорічно відзначалися похвальними грамотами. Після закінчення Ялтинської гімназії Микола Харито поступив на юридичний факультет Київського університету. У студентські роки з 1910 року розпочав композиторську діяльність; відзначився як організатор численних студентських мистецьких вечорів. Відомий також як активний учасник революційного руху 1905–1907 років (політичні страйки, антиурядові демонстрації).

У 1911 році заарештований як член підпільної революційної організації (близької до есерів) і засланий до Архангельської губернії; у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я був амністований, виїхав на лікування за кордон.

У Швейцарії, де він лікувався, М. Харито відвідував консерваторські заняття.

У 1915 році повернувся до Києва, вступив до Миколаївського піхотного юнкерського училища.

Трагічно загинув 9 листопада 1918 року на хуторі Тихорецькому (застрелений п’яним офіцером під час скандалу на весільному бенкеті). Похований у Києві на Лук’янівському кладовищі.

Як композитор відомий насамперед романсами (всього написав 48 романсів) на вірші російських поетів XIX – початку XX століття (Ф. Тютчева, О. Апухтіна та інших); особливої популярності зажив його перший романс “Хризантеми” (1910, на слова В. Шумського). Писав також фортепіанні п’єси, супровідну музику для читців-декламаторів і для німих кінофільмів (зокрема кінокомедій за участю М. Ліндера).

Чучупак Петро Степанович (1885–1920?) – військовий і громадський діяч часів УНР, начальник штабу та отаман Холодного Яру.

Народився 2 (14) січня 1885 року в с. Мельники Чигиринського повіту Київської губернії. Старший брат Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака.

Батьки – Оксана Сидорівна Лівицька та Степан Георгійович Чучупак мали п’ятеро синів: Петра, Ореста, Василя, Олексу та Дем’яна. Троє з них: Василь, Петро та Олекса стали повстанськми отаманами. Орест загинув на війні 1915 р. під Краковом в Першу світову війну. Дем’ян (5.10.1902–1992, Рівне) – козак полку гайдамаків Холодного Яру.

П. Чучупак закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім трирічну Головківську двокласну учительську школу. Вчителював у с. Вербівці. Організував хор, драматичний гурток. Допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту.

Навчався у Київській консерваторії, яку закінчив 1914 року по класу флейти.

Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 1. Допомагав Миколі Лисенку збирати фольклор.

Наприкінці Першої світової війни, за родинними переказами, воював на Румунському фронті. Військове звання з грудня 1916 р. – прапорщик.

Після революції 1917 року деякий час перебував у Києві. Згодом переїздить на малу батьківщину. Активно включається у національний повстанський рух.

Брати Чучупаки користувалися надзвичайним авторитетом серед населення, на території Черкащини, що найдовше протрималася вільною від окупації більшовиків.

У 1919–1920-му роках П. Чучупак був начальником штабу полку гайдамаків Холодного Яру. У другій половині 1919 року – членом повстанського комітету на чолі з Логвином Панченком.

На початку квітня 1919 р. полк підняв повстання “проти комуни та Совітської влади за самостійність”. На початку літа 1919 року, полк підтримав повстання отамана Григор’єва. Воював проти білогвардійців та більшовиків.

У лютому 1920 року полк гайдамаків Холодного Яру співдіяв з Армією УНР, яка здійснювала Перший Зимовий похід. 12 лютого в Медведівці командуючим Армією УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком була скликана нарада командирів та начальників штабів дивізій Зимового походу. В нараді взяли участь Юрко Тютюнник, генерал Олександр Загродський, отамани Андрій Гулий-Гуленко, Василь Чучупак та Петро Чучупак.

7 березня командування Південно-Західного фронту видало розроблений особисто Сталіним наказ, який передбачував наступ червоноармійських з’єднань на Дієву армію УНР, загони Чучупака й Коцура.

18 березня 1920 року отамани Холодного Яру з’їхалися на нараду у лісничівку на хуторі Кресельці (зараз в складі села Мельники), що при дорозі з Мельників на Мотронин монастир, з метою визначити дату повстання проти Радянської влади. Саме тоді частини 21-ї бригади 7-ї стр. дивізії Червоної армії, виконуючи згаданий наказ, вийшли з лісу до Мельників і несподівано натрапили на загін Чучупака. Василь Чучупака був вбитий, а Петро схоплений чекістами та розстріляний у Черкаській або Смілянській ЧК.

На сайті презентовано добірку виявлених за документами ЦДІАК України метричних записів – “На пошану пам’яті героїв”

Шмідт Отто Юлійович (повне ім’я Шмідт Отто-Фрідрих-Юліус Юлійович, 1891–1956) – математик, астроном, геофізик, дослідник Арктики, дійсний член АН УРСР (з 1934) та АН СРСР (з 1935).

Народився 18 [30] вересня 1891 року у Могильові Могильовської губернії. Походив з німецьких колоністів, які переїхали до Ліфляндії (Латвії) у другій половині XVIII століття, предки по материнській лінії були латишами. У родині вільно говорили трьома мовами: російською, німецькою, латиською.

Спочатку навчався у Могільовській чоловічій гімназії, у 1909 році з золотою медаллю закінчив Другу Київську чоловічу гімназію, у 1913 році – фізико-математичний факультете Київського університета.

У 1916–1920 роках був приват-доцентом Київського університету, згодом працював у Москві. Був автором ідеї, творцем і головним редактором 1-го видання “Большой Советской Энциклопедии”. Тим не менш, коли випуск енциклопедії був майже завершений, Шмідта було знято з редакторської посади і усунуто від роботи над енциклопедією, через його німецьке походження, хоча його германські предки знаходилися в російському підданстві з XVIII століття.

У 1928 році О. Ю. Шмідт брав активну участь у першій радянсько-німецькій памирській експедиції АН СРСР. У 1929 році заснував кафедру вищої алгебри фізико-математичного факультету МГУ, завідувачем якої був до 1949 року.

У 1930–1934 роках керував арктичними експедиціями на ледоколах “Сєдов”, “Сибіряков”, “Челюскін”. У 1930–1932 був директором Всесоюзного арктичного інституту, у 1932–1938 роках – начальник Головного управління Північного морського шляху.

Помер 7 вересня 1956 року у Москві.

Антонович Марко Дмитрович (1916–2005) – український історик і публіцист, організатор наукової праці у діаспорі. Мешкав у США, Канаді.

Народився 23 липня 1916 року в Києві у родині українського історика Дмитра Володимировича Антоновича. Онук Володимира Боніфатійовича Антоновича. На еміграції з 1923. Вивчав єгиптологію в Карловому університеті у Празі (1936–1939), Мюнхенському університеті (1945–1949). Доктор філософії (1942), дійсний член Української Вільної академії наук (з 1972, у 1992–97 – її президент).

В’язень концтабору Терезінштадт (1944–1945). Після війни працював в універмазі та на шоколадній фабриці в Канаді (1951–1955). 1956–1982 – в українському відділенні Держрадіо Канади (Сі-Бі-Сі).

Автор праць з історії громадянського руху в Україні XIX століття, епістолярної спадщини української аристократії XIX – початку ХХ століть, історії українського студентства 20-х – 40-х років XX століття та студій з історії доби античності на території півдня України. Редактор праці Я. Пастернака “Ранні слов’яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях” (Нью-Йорк, 1976), збірки праць В. Міяковського “Недруковане і забуте” (1984). За редакцією М.Антоновича в “Українському історику” з’явились “Листи М. Грушевського до Т. Починка” (1969), “Листи С. Єфремова до Л. Чикаленка”.

Редактор журналу “Розбудова держави”, співредактор журналу “Український історик”, член Українського історичного товариства, Наукового Товариства Шевченка (НТШ). У 1992 р. отримав премію ім. М. Максимовича Київського національного університету.

Помер у січні 2005 року у м. Монреаль, Канада.

Антонович-Рудницька Марина Дмитрівна (1911–1997) – культурна діячка, український літературознавець, критик, діячка “Пласту” в Канаді.

Народилася 10 грудня 1911 року в Києві у родині українського історика Дмитра Володимировича Антоновича. Онука Володимира Боніфатійовича Антоновича.

На початку 1920-х емігрувала разом з родиною до Чехословаччини, де закінчила гімназію. Студіювала мистецтво і філологію в Берліні (1929–1931), у Карловому й Українському вільному університетах у Празі. Захистила дисертацію (1940). Викладала в Українській реальній гімназії у Ржевницях, Модржанах (1937–1945).

З 1949 мешкала у Вінніпезі (Канада), вела фізичне виховання (1953–1977). Професор мистецтва в Колегії св. Андрея, викладач української та російської мов і літератур у Манітобському університеті у Вінніпезі (1957, 1963–65), довголітній керівник фізкультури й спорту в українських пластових таборах у Канаді. Член Об’єднання українських письменників “Слово”.

Авторка статей з мистецтвознавства, літературної критики. Досліджувала життєпис та творчість Олекси Стефановича, якого особисто знала.

Чоловік – Ярослав Рудницький, мовознавець, науковець, громадський діяч.

Померла у грудні 1997 року у м. Монреаль, Канада.

Ган Олена Андріївна (у дівоцтві Фадеєва, літературний псевдонім Зенеїда Р-ва, 1814–1842), одна з перших жінок-письменниць, постійний автор журналів “Библиотека для чтения” та “Отечественные записки”. Мати відомого теософа Олени Блаватської та письменниці Віри Желіховської.

Народилася 12 січня 1814 року у м. Ржищів Київської губернії у багатодітній дворянській родині, належала до родини князів Долгорукових, її племінником був російський державний діяч, міністр фінансів С. Ю. Вітте. Була знайома з О. Пушкіним та М. Лермонтовим.

У 16 років Олена вийшла заміж за капітана Петра Олексійовича Гана (1798–1873), військового, який походив із роду німецьких переселенців, що приїхали до Росії в середині XVIII століття.

У 1831 році у Ганів народилася перша донька Олена (в майбутньому відомий теософ Олена Блаватська), а у 1835 – друга донька Віра (майбутня письменниця Желіховська. Олена Ган разом з маленькими дітьми й чоловіком подорожувала Україною. У 1831–1832, потім в 1834–1835 роках сім’я Ган жила в селі Романкове, потім в 1837–1839 у Кам’янському. Навесні 1836 року родина переїхала до Петербурга, де Олена почала публікуватися у журналі “Бібліотека для читання”, 1839 р. вийшла її перша повість “Ідеал” під псевдонімом Зенеїда Р-ва (на честь Ржищева, де вона народилася).

1837 року на Кавказі вона познайомилася із засланими туди декабристами, що знайшло відображення у її творах “Спогади Железноводська”, “Утбалла”, “Джеллаледдин”. Згодом вийшли друком повісті “Медальон”, “Суд света”, “Теофанія Аббіаджіо”, інші. Зібрання творів Олени Ган двічі публікувалися у Санкт-Петербурзі – у 1843 та 1905 роках. Літературна діяльність письменниці не залишилась без уваги. На публікацію її творів відгукнулися багато видатних діячів того часу, у тому числі І. Тургенєв та В. Бєлінський, який називав Олену Ган “російською Жорж Санд”.

Померла О. Ган у віці 28 років в Одесі, похована на Старому кладовищі.

Ганкевич Микола Георгійович (1899–1918) - український гімназист, крутянин.

Народився 10 жовтня 1899 року у с. Юзефовка Васильківського повіту Київської губернії у родині священика Георгія Автономовича Ганкевича. Можливо, у дитинстві переїхав до с. Вергуни (Черкаський повіт, Київська губернія), де служив батько.

Навчався у Першій Олександрівській київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.

Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.

На сайті презентовано добірку виявлених за документами ЦДІАК України метричних записів – “На пошану пам’яті героїв”

Гошкевич Віктор Іванович (1860–1928) – український археолог, краєзнавець, музеєзнавець, громадський діяч, публіцист, редактор та засновник газети “Юг” (1898–1907). Засновник та перший директор Археологічного Музею у Херсоні.

Народився 9 березня 1860 року в Києві, в родині священика Києво-Подільської Царекостянтинівської церкви Івана Антоновича Гошкевича. Фахову освіту здобув на історичному відділенні історико-філологічного факультету Київського університету (1882–1886), де вивчав археологію під керівництвом відомих українських вчених В. Б. Антоновича і М. І. Петрова. Навчаючись в університеті, майбутній археолог одночасно працював в астрономічній обсерваторії та кореспондентом кількох київських газет. Входив до гуртка В. Б. Антоновича.

У 1880-ті роки В. І. Гошкевич був співзасновником та творцем “Музею Церковно-Археологічного товариства” у Києво-Печерській Лаврі. Поступово його все більше почала цікавити археологія Південної України з її яскравими та скіфськими старожитностями. Археологічні дослідження розпочав 1888 року на Черкащині під керівництвом В. Завітневича. 1889 року виявив і локалізував руїни замку київського князя Семена Олельковича та літописного м. Городець 11–12 ст. Провадив систематичні археологічні обстеження в Херсонській, Таврійській губерніях, у Подністров’ї, Побужжі, Придніпров’ї, виявив близько 50 скіфських городищ у Нижньому Подніпров’ї.

З 1890 року Гошкевич В. І. обіймав посаду секретаря Херсонського губернського статистичного комітету. За 15 років роботи в комітеті ним підготовлено 11 статистико-економічних оглядів Херсонської губернії. Серед статистичних праць вченого особливої уваги заслуговує “Список населенных мест Херсонской губернии и статистические данные о каждом поселении” (1896). Провів величезну кількість досліджень по вивченню давньої історії Південної України та історії запорізького козацтва. З 1898 по 1907 роки видавав газету “Юг”.

У 1890 році ним започатковано прообраз першого херсонського музею. Спочатку це була музейна колекція при статистичному комітеті, яка пізніше переросла у справжній “Музей історії та старожитностей”, один з найкращих серед губернських музеїв тодішньої імперії. Найбільшим відділом Музею старожитностей Гошкевича був відділ запорізької старовини.

У 1896 році В. І. Гошкевича обрано дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей, у 1914 році – членом-кореспондентом Московського археологічного товариства, був дійсним членом Археологічної комісії ВУАН.

Як учасник підготовчого з’їзду з улаштування 1-го Всеросійського з’їзду діячів музеїв (1912) запропонував ввести єдину номенклатуру предметів для всіх музеїв, скласти предметний покажчик з музеєзнавства, архівознавства, археології, історії.

У 1917–1920 роках дослідник збирав матеріали цієї доби – газети, плакати, листівки різних партій, фотографії, зразки зброї, картини, інвентар дореволюційної в'язниці.

У 1924 році при музеї засновано Товариство вивчення Херсонщини (Херсонське краєзнавче товариство).

Сумлінна праця археолога, краєзнавця отримала високу оцінку: у 1922 році В. Гошкевич був удостоєний звання Героя Праці.

Помер в м. Херсоні 1928 року, де й був похований на міському цвинтарі. Зараз могила знаходиться на території Херсонського обласного краєзнавчого музею.

Дурдуківський Володимир Федорович (1874–1938) – український літературознавець, мовознавець, педагог, директор Першої української гімназії у Києві (за радянської влади – 1-ї української Трудової школи ім. Т. Шевченка), співробітник Історично-філологічного відділу Академії наук України з 1919. Член Просвіти, НТШ і УНТ.

Народився 17 вересня 1874 у с. Пединівці Звенигородського повіту на Київщині у родині священика. Закінчив Києво-Подільське духовне училище, Київську духовну семінарію (1895), завершив освіту в Київській духовній академії зі ступенем кандидата богослов’я (1899). Мав також вищу музичну освіту. Працював учителем словесності у Києво-Подільському духовному училищі, водночас викладав історію у жіночій гімназії К. Євсєєвої.

1896–97 – член нелегальної комісії зі складання “Історичного словника українських діячів” під керівництвом В. Антоновича і М. Грушевського. Був одним з організаторів видавництва “Вік”, членом редакції та постійним співробітником журналу “Киевская старина”. Літературознавчі, наукові, історичні, публіцистичні статті, театральні рецензії і педагогічні розвідки друкував у “Трудах Киевской духовной академии”, часописах “Киевская старина”, “Україна”, “Мир и искусство”, “Громадська думка”, “ЛНВ”, “Світло”, “Вільна українська школа” та ін.

У 1906 р. він бере активну участь у створенні київської “Просвіти” та заснуванні Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти, у створенні й діяльності Товариства шкільної освіти, був членом редколегії та активним дописувачем педагогічного часопису “Вільна українська школа”.

Був членом Української радикальної партії, 1905–06 перебував під негласним наглядом поліції, зокрема 1905 за участь в Українському з’їзді вчителів заарештований і на деякий час ув’язнений у Лук’янівській в’язниці Києва.

9 березня 1918 виступив із промовою на похоронах героїв Крут. У 1921 р. – член Всеукраїнського православного собору УАПЦ.

У 1917 р. у Києві була створена Перша українська гімназія, де з першого дня В. Ф. Дурдуківський працював учителем української мови і літератури, а невдовзі став її беззмінним директором. З 1919 р. активно працював у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У 1925 р. при ВУАН було засновано Науково-педагогічне товариство, утворене з науково-педагогічної комісії, очолюваної В. Ф. Дурдуківським.

Володимир Дурдуківський був заарештований у липні 1929 р. у справі т. зв. СВУ. Згідно з рішенням суду, Володимира Федоровича було засуджено до восьми років ув’язнення, але невдовзі за станом здоров’я він був помилуваний і в 1930 р. випущений на волю.

28 грудня 1937 р. В. Ф. Дурдуківського знову заарештували за “антирадянську діяльність”, тобто висунуто було ті самі звинувачення, за які його вже засуджували в 1929 р. За вироком “трійки” він був розстріляний 16 січня 1938 р.

Дядченко Григорій Кононович (1869–1921) – український художник-передвижник, представник реалізму у живопису.

Народився 26 вересня 1869 року в селі Кирилівці Звенигородського повіту Київської губернії.

У 1884–1889 роках вчився в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, 1889–1894 роках – у Вищому художньому училищі при Петербурзькій академії мистецтв. Отримав 4 срібні медалі та звання класного художника 3 ступеню.

Від 1895 року викладав живопис і рисунок в Київській рисувальній школі, а з 1901 одночасно викладає також у Київському художньому училищі. Серед його відомих учнів Михайло Козик та Василь Сильвестров.

У Києві з 1909 по 1921 рік проживав на Андріївському узвозі, 15, у, так званому, Замку Річарда – Левове серце. Писав невеликі за форматом поетичні пейзажі, потрети, композиції за біблейськими сюжетами. Співпрацював у київському журналі “В мире искусств” (1907–1908).

З 1908 – учасник виставок (до 40-річчя художньо-педагогічної діяльності М. Мурашка в Киеве), 6-ї осінньої виставки картин (1911) у Петербурзі, виставки картин (1913), Осінньої виставки картин Київського товариства художників (1918) у Києві.

Помер 25 травня 1921 року, похований на Байковому кладовищі.

Житецький Павло Гнатович (1836–1911) – український мовознавець, лексикограф, педагог і громадський діяч. Доктор російської словесності (1908). Член-кореспондент Петербурзької АН (1898), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903).

Народився 23 грудня 1836 (4 січня 1837), у місті Кременчук (тепер Полтавська область) в родині священика. Освіту розпочав у Полтавській семінарії, згодом навчався в Київській духовній академії (1857–1860), 1860–1864 – на історико-філологогічному факультеті Київського університету.

Упродовж 1864–1868 років працював учителем російської мови у Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії, з 1868 – в кількох гімназіях Києва; в 1874–93 – у Колегії Павла Ґалаґана.

Павло Житецький – один із основоположників українського мовознавства, перший історик української літературної мови, автор наукових досліджень і публікацій про українські писемні пам’ятки, зокрема Пересопницьке Євангеліє, “Енеїду” І. Котляревського, народні думи та ін., йому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору. Брав участь у фольклорно-етнографічних експедиціях, в організації недільних шкіл.

Досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 p., Павло Житецький відкрив явища, характерні для сучасної української мови. Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що “до другої половини XII ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем’я, що жило і в Галичі”.

Зробив значний внесок у розробку принципів і критеріїв українського правопису. Першим показав значення “Енеїди” І. Котляревського для формування нової української літературної мови. Досліджував також шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв’язки з українською (“До історії літературної російської мови в XVIII ст.”, 1903). Житецький виявляв інтерес до історії мовознавства (статті “Діалог Платона “Кратіл””, 1890; “Гумбольдт в історії філософського мовознавства”, 1900, та ін.).

Помітне місце в історії української фольклористики зайняла праця Павла Житецького “Думки про народні малоруські думи” (1893). У праці “Про переклади Євангелія малоруською мовою” (1905) Житецький здійснив науковий аналіз мови тогочасних українських перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською мовою. Лінгвістично обґрунтував концепцію безперервного розвитку українського народу, його мови і традиційної культури з часів Київської Русі.

Автор шкільних підручників: “Теорія твору з хрестоматією”, “Теорія поезії”, “Нариси з історії поезії”, які не раз перевидавалися.

Брав активну участь у виробленні норм українського правопису. Розроблена Павлом Житецьким правописна система частково була використана в україномовній частині “Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества” (1873–1876), а також мала вплив на правопис “Словаря української мови” під редакцією Бориса Грінченка (1907–1909). Допомагав в упорядкуванні й підготовці цього словника до друку.

Брав активну участь у роботі історичних і краєзнавчих товариств. Був активним одним з фундаторів київської “Громади”, засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (з 1873), Українського наукового товариства в Києві (з 1907); активно співпрацював із часописом “Киевская старина”.

Лауреат Уваровської премії Петербурзької АН (1877, 1890); премії Петра Великого за підручники “Теорія поезії” та “Нариси з історіх поезії” (1902).

Останні роки свого життя мешкав у Києві за адресою Андріївський узвіз, 34. Помер у Києві 5 березня 1911 року. Похований на Байковому кладовищі.

Шляховий Марко Семенович (отаман Кармелюк) (1893–1921) – український військовий і громадський діяч.

Народився 25 квітня 1893 року у селі Глеваха, Київського повіту, Київської губернії в родині заможних селян. У 1912 році одружився з односельчанкою Єфросинією Андріївною Притаманною.

Був мобілізований на фронт Першої світової війни. Служив у 9-й кавалерійській дивізії 9-го корпусу Російської імператорської армії.

З початком Української революції 1917–1921 років взяв активну участь в українізації частин російської армії. Наприкінці 1917 року очолив Український армійський комітет 8-ї армії (відома як “Брусилівська армія”) на Румунському фронті). Член Української партії соціалістів-федералістів.

У березні 1918 року призначений комісаром Будаївської волості Української Народної Республіки. Потім служив у Міністерстві торгу і промисловості, Окремому корпусі Залізничної охорони.

У березні 1919 р. Марко Шляховий зі своїми братами Іваном та Давидом піднімає у Будаївській волості антибільшовицьке повстання. Під псевдонімом отаман Кармелюк очолював 2-ї Київську селянську дивізію, після розпуску якої перейшов до 1-ї Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого. Служив штабним працівником 2-го партизанського загону Михайла Павловського, військовим комендантом Козятина та околиць (осінь 1919).

У червні 1920 отаман Кармелюк створює повстансько-партизанський загін і розпочинає бойові дії проти більшовицьких окупантів. У 1921 р., очевидно, за завданням українського підпілля, стає головою Будаївського волосного ревкому, згодом завідувачем відділом освіти Будаївського волосного виконкому. Потім очолює Будаївський волосний комітет праці, незабаром його призначають інспектором продовольчого податку. На цих посадах Марко Шляховий зриває мобілізацію до окупаційної армії, перешкоджає збору продподатку з населення.

Активно включився у боротьбу за Українську автокефальну православну церкву, бере активну участь у її розбудові. У 1921 р. його обрано головою Будаївської волосної церковної ради. Сприяє підготовці Першого Всеукраїнського церковного собору.

1920 р. уклав книгу споминів про свою боротьбу “Записки повстанця”.

14 серпня 1922 р. Марко Семенович Шляховий був підступно вбитий.

На сайті презентовано добірку виявлених за документами ЦДІАК України метричних записів – “На пошану пам’яті героїв”

Кість Андрій Федорович (1891–1977) – військовий і громадський діяч, журналіст, бандурист, актор, священик; сотник Армії УНР.

Народився 17 травня 1891 року у м. Сквирі Київської губернії у міщанській родині. Закінчив Сквирську гімназію (1913). У 1914 р. вступив на юридичний факультет Київського університету. Учасник Першої світової війни. У 1917 р. вступив до армії УНР, служив у Генеральному секретаріаті військових справ, згодом у Генеральному штабі, інших установ Уряду УНР.

1921 р. виїхав до Варшави, працював у газеті “Українська Трибуна”, вступив до Варшавського університету. 1922 р. переїхав до Чехії. Був дійсним слухачем економічно-кооперативного факультету Української Господарської академії в Подєбрадах (1923–1927). Захистивши дипломну роботу “Ідейний напрямок Українського кооперативного руху” “з успіхом дуже добрим”, здобув фах інженера-економіста (18 червня 1927). Учень і співробітник Василя Авраменка.

В Празі вивчав гру на бандурі у Василя Ємця та Михайла Теліги, брав активну участь у другій кобзарській капелі в Празі. Вчителював в Підкарпатській Русі, пропагував і поширював тут український національний танок.

Переїхав до Канади, потім до США. Грав на бандурі у виставах Василя Авраменка та в американських фільмах. Пізніше став священиком у Міннеаполісі. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри, Воєнним хрестом і Хрестом відродження.

Помер у США 1977 року.

На сайті презентовано добірку виявлених за документами ЦДІАК України метричних записів – “На пошану пам’яті героїв”

Конончук Олександр Євстафійович (1891–1918) – учасник бою під Крутами.

Народився 8 липня 1891 у с. Антонів Сквирського повіту Київської губернії у селянській родині Євстафія Ісидоровича та Агафії Іванівни. Навчався в Антонівському двокласному сільському училищі. 1905 р. планував вступати у Велико-Сорочинську вчительську семінарію, однак обрав професію медика і з 1906 по 1910 р. навчався у Київській земській фельдшерській школі при Кирилівській лікарні.

Після закінчення навчання працював у лікарнях Київської губернії. 1912 р. призваний на військову службу, воював на фронтах Першої Світової війни. З початком Української революції 1917–1921 рр. став активним діячем фельдшерського руху. Учасник з’їздів медико-санітарного персоналу, член Всеукраїнської спілки лікарських помічників. Восени 1917 р. вступив на правничий факультет Українського народного університету. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 р. потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 р. похований на Аскольдовій могилі у Києві.

На пошану пам’яті героїв

Краусс Андрій-Фердінанд Кіндратович (1859–1911) – один з найбільш плідних і популярних архітекторів м. Києва кінця ХІХ – початку ХХ ст., майстер так званої рядової забудови.

Походив із саксонських німців. Батько Кіндрат Іоганович (Іванович) Краусс народився у місті Крейденц (герцогство Саксен-Кобург), за фахом був корзинником. Прибув до Києва у 1843 році, у 1848 р. одружився з Христиною Ман. У подружжя народилося багато дітей – донька Анна-Катерина, сини Карл-Людвіг, Андрій-Фердинанд, Микола, Мартін та Фрідріх. Мартін і Микола займалися банківською діяльністю, Фрідріх став австро-угорським консулом в Києві.

У 1886–1890 роках Андрій Краусс працював архітектором Київського університету, отримуючи близько 900 карбованців на рік. Перші його споруди в Києві датовані 1880-ми роками, найактивніший період проектної та будівельної діяльності припадає на кінець 1890-х – початок 1900-х рр. Віддавав перевагу здрібненим ренесансно-бароковим формам декору, стилізованим у руслі естетики історизму. Використовував форми неоренесансу, необароко, т. зв. цегляного стилю. Діяльність архітектурної майстерні Краусса була повністю підпорядкована будівельному ринку і поставлена “на потік” (у 1897-1900-х рр. розроблялося до десяти проектів щорічно). У Києві спорудив близько 100 житлових будинків, серед інших реалізованих проектів у Києві – готелі “Пале-Рояль”, “Оріон”, “Ермітаж”, Замок Річарда Левове Серце.

Помер А.-Ф. Краусс 4 жовтня 1911 р. в м. Києві від раку.

Лазаркевич Вадим Вадимович (1896–1963) – болгарський художник, графік, ілюстратор. Один із найпопулярніших ілюстраторів дитячих книг у Болгарії.

Народився 29 лютого 1896 року у м. Біла Церква Київської губернії. Походив із литовських дворян, син артилериста, генерала Вадима Лазаркевича. Батько був автором підручників по артилерії, які використовувалися не тільки під час Першої Світової війни, але й у роки Другої Світової.

За сімейною традицією Вадим був відданий у військове училище, 1913 року закінчив Другий Михайлівський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі. Генерал і його дружина побачили, що їхній син Вадим має схильність до малювання і вирішили дати йому освіту в Імператорській художній академії в Петербурзі. Там Вадим був студентом лише 2 роки (1913–1915). Потім був мобілізованим і відправленим на фронт. З 1915 по 1917 роки був поручиком і командиром батареї. З 1918 року воював у Білій армії. У 1920 в складі Російської армії Врангеля евакуювався з Криму в Болгарію.

Перший час жив із сім’єю в Несебирі, потім переїхав до Софії. З 1922 почав працювати у великому видавництві “Хемус” в якості ілюстратора книг і журналів для дітей та дорослих. Член Товариства незалежних художників.

У Болгарії малював афіші та вивіски. У 1921 виграв конкурс на малюнок марки видавництва “Олександр Паскаль”.

Ілюстрував, в основному, книги для дітей: болгарські народні казки, твори В. Гауфа, Г. К. Андерсена, Р. Кіплінга , Майн Ріда, Дж. Лондона, Г. Сенкевича. Оформляв абетки, підручники, малював для дитячих журналів “Светулка”, “Детска радост”, “Детски живот”.

За сорок років роботи оформив близько 500 книг. Улюблені герої кожної болгарської дитини – Косе Босе, Зайо-Байо, працелюбна Мецана (Ведмедиця), Кумчо Вилче (Кум Вовк), Кума Лиса (Кума Лисиця), „патиланци“ (бідолашки) – створені саме ним – родоначальником ілюстрацій для дітей у Болгарії.

Помер у 1963 року у Софії (Болгарія).

Левитський Микола Васильович (1859–1936) – громадський діяч і кооператор, найвідоміший представник ліберального народництва в Україні, організатор кооперативного руху, публіцист.

Народився 3 травня 1859 року в селі Хмільна (нині село Канівського району Черкаської обл.) в родині священика. Невдовзі сім’я переїхала у Чигирин, а 1861 – у с. Федвар Олександрійського повіту на Херсонщині. Початкову освіту здобув у класах для дітей до 10 років при Єлизаветградському жіночому інституті. Навчання продовжив спершу в Златопільській прогімназії, а потім у гімназії м. Біла на Холмщині (1878 заснував там учнівську артіль). 1879 став студентом медичного факультету Московського університету, але вже у 1880 році був арештований за участь у студентських заворушеннях, виключений з університету і висланий додому у с. Федвар. Землеробські заняття наполегливо поєднував з навчанням на юридичному факультеті Харківського університету. Саме в цей період остаточно оформилися кооперативні погляди Левитського.

Отримавши диплом, Микола Левитський працював статистиком Херсонського губернського земства, згодом – секретарем Олександрійського повітового земства, займався адвокатською діяльністю, друкувався в часописах “Елисаветский вестник”, “Харьковский сборник”, “Одесский листок” та інших.

Вважав, що передумовою благополуччя селян і ремісників може бути лише їхня організована самодіяльність, однією з форм якої є кооперативний рух. 30 вересня 1894 на прохання своїх односельців із с. Федвар заснував там хліборобську артіль (це була перша у Російській імперії артіль). Допомагав організовувати ремісничі артілі також у містах, зокрема в Одесі, Миколаєві, Києві. 1899–1902 працював над розробкою закону про артілі в складі комісії при Міністерстві фінансів. Був делегатом кількох міжнародних конгресів з кооперації, які відбувалися у Франції (1896), Сербії (1898), Італії (1907), Швейцарії та Австрії (1909), Німеччині й Англії (1910). Левитського назвали “артільним батьком”, а сам він запропонував 30-го вересня кожного року відзначати День кооперації. На поч. 20 ст. займався створенням ремісничих артілей в Єлизаветграді, Вінниці. Працював у багатьох періодичних виданнях (“Русские ведомости”, “Вестник мелкого кредита”, “Кооперативная жизнь”, “Кооперативный вестник”, “Муравейник-Комашня”, “Украинская жизнь”). Став співзасновником товариства допомоги в артільній справі (Санкт-Петербург, 1905) та журналу цього товариства “Артельное дело” (1906–1920). Виступав на Всеросійських кооперативних з’їздах.

учасники згадували про нього, як про людину “дуже живого темпераменту, прегарної вдачі, щиро перейняту громадськими справами”.

У 1917–1918 роках Левитський був членом Української Центральної Ради, займав посаду директора відділу Державного майна в Міністерстві земельних справ УНР, брав участь у заснуванні “Українбанку”, “Дніпросоюзу”, був постійним членом Ревізійної ради Кооперативних центральних рад. Брав участь у розробленні української кооперативної символіки, створенні Харківського кооперативного інституту (1918) та музею (1923). Досліджував історію кооперації.

У вересні 1918 року Микола Левитський прибув до Краснодара у складі делегації Українського Національного Союзу для привітання Кубанської Крайової Ради. Наприкінці січня 1919 року у складі дипломатичної місії виїхав з Краснодара до Києва, щоб отримати інструкції щодо подальшої роботи на Кубані від Директорії. 13 лютого 1919 року на станції Волноваха фірмовий вагон оточили солдати Добровольчої армії. Левитського звільнили від покарання через його старість.

1919–1920 займався науковою роботою з вивчення історії кооперації.

Микола Левитський послідовно проводив ідею вирішення національного питання шляхом розвитку кооперативного життя. Обстоюючи національні інтереси українського народу, був активним прихильником дружби народів і рішуче засуджував шовінізм. “Для мене, переконаного українця і пристрасно, усіма силами душі своєї бажаючого бачити свій народ, свою Україну вільною, політично ні від кого незалежною і самостійною, розвиваючою свої духовні та економічні сили… для мене всі люди – перш за все брати”, – говорив Микола Левитський.

Дослідники життя і творчості Миколи Васильовича підкреслюють великий вплив його на життя сучасної йому епохи. Доля “артільного батька” є свідченням того, як багато здатна зробити для суспільства і здобути високий авторитет у ньому інтелігентна людина.

Помер 1936 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Рукописна спадщина М. В. Левитського, яка складається з наукових студій з теорії та практики кооперативного руху, оповідань, національно-патріотичних поезій та дум, біографічних матеріалів (всього понад 2000 одиниць) зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Мартинов Андрій Семенович (1898–1984) – український актор театру і кіно.

Народився 16 серпня 1898 у місті Біла Церква під Києвом у родині селянина Тульської губернії Семена Мартинова. Навчався у міському 4-класному училищі (1908–1912), але з причин важкого матеріального стану, був змушений його покинути, так не закінчивши навчання. Поступив учнем до механічної майстерні Ф. Бернадського.

З 1914 по 1920 рік, Андрій працював слюсарем на машинобудівному заводі “Вл. Менцель”. У ці роки зацікавився театром, й водночас, починаючи з 1917 року, почав брати активну участь у роботі заводського драмгуртка. Восени 1920 року Андрія було прийнято актором-стажером до Київського Українського драматичного театру, який працював тоді в місті Біла Церква. Разом з театром Андрій переїхав до Умані, а згодом і до Харкова.

1921 року повернувся до Білої Церкви, почав працювати в 3-й студії-майстерні Всеукраїнського Театрального Об’єднання, у добре всім відомому театрі “Березіль”, створеному талановитим українським режисером Лесем Курбасом.

З 1924 р. до 1929 р. працював на Поволжі в Українському драматичному театрі, що пересувався по містах Астрахань, Сталінград (нині Волгоград), Саратов, Казань, Камишин, Вольськ, Сизрань та інших містах Росії.

Упродовж 1929–1933 рр. працював актором Обласного Пересувного Українського театру в місті Вороніж. У 1933 році Андрій повернувся в Україну і почав працювати в Обласному державному драмтеатрі ім. Т. Г. Шевченка міста Чернігова. В серпні 1941 р. майже одразу після початку війни Андрій Мартинов почав працювати у художній бригаді з художнього обслуговування Південного-Західного фронту.

У вересні 1941 року Андрій переїжджає в м. Камінь, Алтайського краю. У тому ж році починає працювати актором Камінського міського драматичного театру, бере активну участь у художньому обслуговуванні частин Червоної Армії, госпиталів та працівників збиральних кампаній. У 1947, після сформування Кіровоградського музично-драматичного театру на базі Чернігівського театру ім. Т. Г. Шевченка, Андрій з родиною переїжджає до міста Кіровограда. Працює актором, а упродовж декількох років, директором Кіровоградського музично-драматичного театру ім. Марка Кропивницького.

За роки своєї творчої діяльності Андрій Семенович створив чимало яскравих образів у п’єсах українського й закордонного репертуару, знімався у кіно.

Помер 8 грудня 1984 року, похований на Делекосхідному цвинтарі в місті Кіровограді.

Носач Павло Варламович (1890–1966) – кобзар, композитор, бандурист, автор пісень.

Народився 29 серпня 1890 року у с. Бовкун, Таращанського повіту на Київщині. До школи ходив у тому ж селі, а підріс – пішов у найми.

Під час Першої світової війни від тяжкого поранення втратив зір і відтоді цілком віддався пісенній творчості. Поштовхом до цього став виступ Першої української капели кобзарів, який справив на нього сильне враження.

У 1922 році Носач переїздить до Києва, де організовує артіль булочників з незрячих інвалідів, згодом із заощаджених грошей купує собі бандуру.

Першим учителем Павла Варламовича був Олександр Андрійович Маркевич, який теж втратив зір з часів Першої світової війни. Швидко опанувавши основи техніки гри на бандурі, молодий кобзар починає інтенсивну творчу діяльність.

Учасник першої наради кобзарів (1939).

Під час Другої Світової війни, в окупації, Павло Носач з кобзою сходив рідну Таращанщину і сусідні райони, викликаючи своїми піснями у людей почуття гніву і помсти до окупантів, а у часи відбудови зруйнованого війною народного господарства кобзар пише пісні “На відбудову Києва”, “Таращанська колгоспна”, “Гей, злітаються орли” та багато інших.

У 1950 році кобзаря було прийнято до Спілки радянських композиторів.

Немало пісень Павла Носача увійшло до репертуару самодіяльних та професійних художніх колективів, зокрема Державного українського народного хору. Його пісні звучали по радіо, друкувались у газетах і журналах, а у 1961 році у видавництві “Мистецтво” вийшла збірка пісень кобзаря.

Помер у Києві 20 жовтня 1966 року.

Пісенна спадщина (кілька десятків творів) композитора зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського у Києві.

Петрушевський Дмитрий Мойсейович (1863–1942) – український історик-медієвіст. Академік АН СРСР (1929).

Народився 1 вересня 1863 року у селі Кобринове Київської губернії у родині священика цього села Моісея Петрушевського.

Середню освіту здобув у Колегії Павла Ґалаґана в м. Київ. 1882 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Після закінчення університету 1886 залишений на кафедрі всесвітньої історії для підготовки до професорського звання. 1894–97 – приват-доцент Московського університету. Після захисту магістерської дисертації в Київському університеті 1897 обраний екстраординарним професором Варшавського університету (з 1902 – ординарним професором), де викладав 9 років. 1906 був знову запрошений у Московський університет, котрий, однак, залишив 1911 на знак протесту проти реакційних реформ міністра освіти Л. Кассо, що позбавляли університет автономії. Кілька років викладав у Московському вільному університеті та Петербурзькому політехнічному інституті і лише 1917 знову повернувся в Московський університет, де був затверджений ординарним професором по кафедрі всесвітньої історії. 1921 обраний директором Інституту історії при факультеті суспільних наук Московського університету.

У науковій спадщині вченого помітне місце посідають публікації документів із середньовічної історії Англії. Він зініціював видання російською мовою праць Дж. Брайса, У.-Д. Ешлі, У. Різона, Г. фон Бєлова, М. Вебера, був їх наукових редактором і автором ґрунтовних вступних статей. Автор фундаментальної праці “Повстання Уота Тайлера: Нариси з історії розкладу феодального ладу в Англії”.

Помер 1942 року у м. Казань (нині столиця Татарстану, РФ).

Пилькевич Олександр Меркурійович (1877–1922) – український військовий діяч, член УЦР, генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився 6 травня 1877 року у Фастові Київської губернії. Походив зі старовинного польського шляхетського роду герба Труби.

Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1900), склав іспити при Миколаївському інженерному училищі (Санкт-Петербург, 1903) для переводу на службу в інженерні війська. 1910–11 навчався в офіцерській повітряній школі, після закінчення якої був призначений до 8-ї повітроплавної роти (Севастополь). Учасник Першої світової війни, командир 1-го повітроплавного дивізіону, полковник. Останнє звання у російській армії – полковник.

На початку 1917 року – командир 2-го авіаційного дивізіону, брав активну участь в українському військовому русі, один із засновників Українського військового клубу імені гетьмана П.Полуботка. Член Української Центральної Ради, наприкінці травня 1917 у складі делегації, очолюваної В. Винниченком, вів переговори з Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів про визнання російською владою автономії України. Начальник агітаційно-освітнього відділу Українського Генерального Військового Комітету, представник УГВК при російському Головному штабі. Старшина для особливих доручень при генеральному секретаріаті військових справ УНР. За Гетьманату 1918 року – отаман для особливих доручень міністерства військових справ. Навесні 1919 року – начальник національно-політичної інспекції Армії УНР. У червні 1919 року деякий час командував Чесько-Українським полком. З червня 1919 року – командир Окремого корпусу кордонної охорони УНР.

З грудня 1920 перебував у таборах інтернованих формувань Армії УНР у Польщі. У квітні 1921 очолив Координаційний комітет керівників культурно-освітніми справами в таборах. Заснував табірний театр, початкову та середню школи, бібліотеку в таборі Ланцут, виступив засновником військового часопису “Наша зоря”.

Помер 1922 року і похований у м. Каліш (Польща).

На сайті презентовано добірку виявлених за документами ЦДІАК України метричних записів – “На пошану пам’яті героїв”

Світославський Сергій Іванович (1857–1931) – український художник, родоначальник соціального пейзажу в українському образотворчому мистецтві.

Народився 1 грудня 1857 року в Києві у родині губернського секретаря Івана Семеновича Світославського. Художню освіту здобув у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1875–1883); дійсний член (1891–1900) Товариства пересувних художніх виставок.

Із 1884 пов’язав своє життя та творчість із Києвом. Брав діяльну участь у створенні Київського товариства художніх виставок. Протягом 1884–91 на виставках передвижників ним було представлено 12 картин, які отримали високі оцінки критиків.

До найзначніших праць художника належать “Дніпровські пороги”, “Подвір’я весною”, “На весну”, “Воли на ниві”, “Вулиця повітового міста”, “Миргород”, “Зима: Околиця Києва”, “Околиця Києва: Весна”, “Повінь”, “Розлив Дніпра на Оболоні” та ін.

Подорожі в Середню Азію наприкінці 1890-х – у 1900 дали митцю нові матеріали для творчості. Художник створив низку полотен, присвячених природі й людям цього краю (“Степ: Середня Азія”, “Ранковий намаз”).

За картину “Дворик” нагороджений бронзовою медаллю Всесвітньої виставки в Парижі 1900 року.

Співробітничав із журналом “Шершень” (1906). Був членом журі конкурсу проектів пам’ятника Т. Шевченку.

Багато його творів зберігаються у Національному художньому музеї у Києві та Третьяковській галереї.

Помер у вересні 1931 року у Києві. Похований на Лук’янівському цвинтарі.

Фогель Роберт Пилипович (1859–1920) – український астроном, доктор астрономії, професор Київського Університету, директор Київської астрономічної обсерваторії. Основні праці стосуються небесної астрономії, зокрема визначення орбіт планет і комет.

Народився 17 лютого 1859 року у м. Ржищів Київської губернії у родині німецького емігранта. Поступив навчатися до Києво-Подільської прогімназії, яку закінчив із золотою медаллю 1880 року.

У 1881 році поступив до фізико-математичного факультету Київського університету. Навчався безоплатно, отримував стипендію, а з третього курсу був нагороджений спеціальною “професорською” стипендією за успіхи в навчанні.

У 1888 році був відряджений у Пулковську обсерваторію для фотометричних і спектроскопічних спостережень. У 1891 році захистив магістерську дисертацію “Визначення елементів орбіт за трьома спостереженнями”. У 1891–1893 рр. перебував на стажуванні в зарубіжних обсерваторіях (Рим, Мілан, Париж, Потсдам) з метою ознайомлення і набуття навичок з астрофізики.

Після повернення із-за кордону 1893 року викладав у Київському університеті як приват-доцент, в 1894 році призначений астрономом-спостерігачем Київської астрономічної обсерваторії. У 1895 році захистив дисертацію доктора астрономії і геодезії “Визначення орбіт мало нахилених до екліптики”. У 1897 році призначений екстраординарним професором кафедри астрономії і геодезії Київського університету, у 1899 році – ординарним професором кафедри астрономії і геодезії і з 1901 року по 1920 був директором Київської астрономічної обсерваторії.

З 1914 року був деканом фізико-математичного відділення Київських Вищих жіночих курсів.

Основні праці відносяться до теоретичної астрономії. У роботах, присвячених визначенню орбіт планет і комет (1891–1895), розвинув і доповнив класичні методи, запропоновані Карлом Гаусом і Генріхом Ольберсом. Автор підручників для вищої школи “Курс сферичної астрономії” (1910), “Основи теоретичної астрономії” (1913), “Описова астрономія” (1909, 1919).

Помер 14 лютого 1920 р. у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Ханенко Богдан Іванович (1849–1917) – український колекціонер старовини і творів мистецтва, меценат, промисловець.

Народився в родовому маєтку Ханенків селі Лотоки Суразького повіту Чернігівської губернії. Походив із відомого козацько-старшинського роду Ханенків. Навчався у 1-й Московській гімназії. У 1871 р. закінчив навчання на юридичному факультеті Московського університету зі ступенем кандидата права. Працював у Санкт-Петербурзі при департаменті Міністерства юстиції Російської імперії, обирався мировим суддею.

1874 одружився з Варварою Миколаївною Терещенко, дочкою цукропромисловця Миколи Артемовича Терещенка. У 1876–1882 роках – член Варшавського окружного суду. Вийшовши у відставку, подорожував у Західній Європі.

З кінця 1880-х років оселився в м. Києві. Обирався головою Південноросійського товариства сприяння землеробству, Київського комітету торгівлі та промисловості, членом Державної ради Російської імперії від промисловців, Загальноросійського товариства цукрозаводчиків, входив до правлінь кількох київських банків і комерційних організацій; був головою правління Київського товариства старожитностей і мистецтв (1901), почесним членом Петербурзької АН (1910), членом кількох наукових товариств: Імператорської археологічної комісії, Одеського товариства історії та старожитностей, Історичного товариства Нестора-літописця та ін. Мав чин дійсного статського радника (1910).

Від 1896 р. – директор-розпорядник і голова правління “Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків”.

Зібрав велику колекцію творів мистецтва і бібліотеку. Його дружина однією з перших почала збирати давньоруські ікони. Зіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового й наукового музею (офіційно відкритий в 1904 р.), основу експозиції якого склала археологічна колекція Ханенків (3145 предметів). На власні кошти Ханенко провадив археологічні розкопки переважно на території Київщини. Видав збірник “Старожитності Подніпров’я”.

Подружжя Ханенків зробило значний внесок у культурну спадщину України як колекціонери творів мистецтва та старожитностей, які вони збирали понад 40 років. Це найрізноманітніші види художньої творчості європейських і східних народів. За неповними даними, зібрання налічувало понад 400 живописних робіт, більш як 8 тис. гравюр, близько 700 творів мистецтва країн зарубіжного Сходу, понад 300 виробів із золота та срібла.

26 листопада 1916 року Ханенко склав заповіт, згідно з яким колекція зарубіжного мистецтва дарувалася Києву. У заповіті було застереження, що музей має носити їхнє ім’я, а Варвара Ханенко має залишитися довічним розпорядником колекції та будинку й повинна закінчити справу їхньою життя – підготувати зібрання до перетворення його на міський музей. На основі збірки було засновано Музей мистецтв Всеукраїнської академії наук, який потім довгий час називався як “Київський музей західного і східного мистецтва”, тепер – Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

Колекції Ханенків були основою і для створення у 1964 році Музею історичних коштовностей та Державного музею українського народно-декоративного мистецтва. Деякі з їхніх матеріалів зберігаються у Київському музеї російського мистецтва, Державному музеї-заповіднику Києво-Печерська лавра, Полтавському краєзнавчому, Одеському археологічному музеях.

Богдан Ханенко помер у Києві 26 травня 1917 року. Похований на некрополі Видубицького монастиря.

Чацька Роза (Ружа)-Марія (1876–1961) – польська черниця, добродійниця, засновниця Товариства опіки над сліпими в Лясках.

Народилась у Білій Церкві 9 листопада 1876 року в родині графа Фелікса-Адама-Себастьяна Чацького і його дружини Софії-Марії-Михалини уродженої графині Ледуховської. Походила зі шляхетського роду Чацьких гербу Свинка. У 22 роки цілком втратила зір, що не зламало її, а навпаки спрямувало на допомогу іншим сліпим. У своїх “Нотатках” вона пише: “Господь Ісус… хоче відкрити нам очі, щоб ми Його бачили справді Живим, який живе серед нас і в кожному з нас… Він хоче лише, щоб ми Його вважали другом і так ставилися до Нього. Другом Живим, Богом-Людиною”.

Близько 1908 року графиня взялася у Варшаві за організацію допомоги незрячим у навчанні читанню за абеткою Брайля та рукоділлю.

У 1910 році у Варшаві відкриває перший будинок для сліпих дівчат. У 1911 реєструє Товариство опіки над сліпими, а в 1911–1914 роках – нові заклади допомоги незрячим, які будувала на тісній співпраці сестер з незрячими і мирянами. Мати організувала майстерні, де на верстатах працювали дорослі незрячі; дитячий садок, школу, брайлівську бібліотеку, а також відділ Опіки над незрячими вдома.

З березня 1913 року графиня Ружа-Марія почала відбувати новіціат в ордені Францисканців у Житомирі. Адаптувала абетку Брайля для польського середовища, розробила орфографічні скорочення, які були офіційно затверджені в 1934 році. Результати цієї праці відтоді почали використовувати всі школи для незрячих у Польщі.

Очолювала Зібрання Сестер Францисканток Служниць Хреста та осередок у Лясках і впродовж Другої світової війни.

Під час Варшавського повстання, організувала шпиталь для повстанців у Лясках. У 1950 р. відійшла від керівництва Товариством сліпих. Померла у 1961 році. Похована в Лясках.

У 2009 року за визначні заслуги у справі допомоги незрячим її посмертно нагородили Великим Хрестом Ордену Відродження Польщі.

Чехівський Володимир Мусійович (1876–1937) – український політичний і громадський діяч, прем’єр-міністр УНР. Один із засновників УАПЦ.

Володимир Мусійович Чехівський (19 липня 1876, с. Горохуватка, Російська імперія – 3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АРСР, РРФСР, СРСР) – Депутат першої Державної думи Російської імперії. Брат Миколи Чехівського та Олекси Чуприни-Чехівського.

Народився 19 липня 1876 року у с. Горохуватка Київської губернії в родині священика. Закінчив Київську духовну академію (1900) зі ступенем кандидата богослов’я. Потім склав при університеті іспит на вчителя гімназії.

З 1897 – член гуртка укр. соціал-демократів – драгоманівців, 1902–04 – член Революційної української партії, згодом – Української соціал-демократичної робітничої партії (до січня 1919). Депутат 1-ї Державної думи Російської імперії (1906). 1905 з ініціативи В. М. Чехівського та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) – професійна українська організація вчителів і діячів народної освіти. За участь в українському національному русі відбув однорічне заслання у Вологді. 1907–17 мешкав в Одесі, займався викладацькою діяльністю. Брав активну участь у діяльності Української громади і товариства “Просвіта”. З 1915 був членом масонської ложі “Зірка Сходу”, що діяла в Одесі і входила до складу Великого Сходу народів Росії.

1917 став редактором газети “Українське слово”, що виходила в Одесі, очолив Одеський комітет УСДРП, був членом Української ради від Одеси. З травня 1917 – окружний інспектор Одеської шкільної ради, очолював Одеську філію Всеукраїнського вчительського союзу. З літа 1917 – гласний Одеської міської думи від українських партій. Очолював Херсонську губернську раду об'єднаних громадських організацій, а в жовтні – листопаді 1917 – Одеський революційний комітет. З листопада 1917 – політичний комісар Одеси і губернський комісар освіти Херсонщини. У листопаді 1917 був обраний членом Всеросійських установчих зборів (за списком українських соціал-демократів, від Одеси). На початку 1918 був обраний членом ЦК УСДРП. З квітня 1918 – директор департаменту віросповідань з правами міністра в уряді УНР.

Під час правління гетьмана Павла Скоропадського продовжував працювати в міністерстві віросповідань (як директор департаменту загальних справ). Під час повстання проти гетьманського режиму в грудні 1918 очолив Український революційний комітет.

З 26 грудня 1918 по 11 лютого 1919 – голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР. Під час його прем’єрства був проголошений універсал про об’єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в соборну (єдину) Україну (так званий “Акт Злуки” – “Акт з’єднання”).

1 січня 1919 уряд УНР схвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, затверджені потім Директорією. 5 січня уряд схвалив земельний закон, затверджений Директорією 8 січня.

У лютому 1919 уряд Чехівського пішов у відставку. Залишився на території України після її заняття Червоною армією, в 1920 був одним з лідерів Української Комуністичної партії (незалежних). У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви. Був радником митрополита Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василя Липківського. У жовтні 1927 – голова другого Всеукраїнського собору УАПЦ. Працював в історико-філологічному відділенні Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), був професором медичного та політехнічного інститутів у Києві, викладав на соціально-економічних курсах.

29 липня 1929 заарештований у справі “Спілки визволення України”, засуджений до 10 років ув’язнення, яке відбував на Соловках. Страчений 1937 року в урочищі Сандармох.

Чубинський Павло Платонович (1839–1884) – український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор Гімну України.

Народився 15 січня 1839 р. на хуторі Чубинський (нині – у межах м. Бориспіль), у небагатій дворянській родині відставного офіцера Платона Івановича Чубинського.

Початкову освіту одержав від матері та домашніх учителів. Після закінчення Другої київської гімназії вступає на юридичний факультет Петербурзького університету. Там знайомиться з географом Петром Петровичем Семеновим-Тянь-Шанським, який у свою чергу знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо-Маклаєм.

У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу “Основа”, де познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Василем Білозерським, братами Михайлом, Василем, Іваном та Олександром Лазаревськими та іншими.

1861 року захищає в Петербурзі дисертацію “Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії” і здобуває науковий ступінь кандидата правознавства.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861–1862 років пише статті для “Основи”: співпрацює з “Черниговским листком” та з “Киевскими губернскими ведомостями”.

1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство.

Тієї осені 1862 року Павло Чубинський пише вірш “Ще не вмерла Україна”, що став національним гімном українського народу.

1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського “за вредное влияние на умы простолюдинов” (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо. Очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. За його ініціативою була відправлена експедиція навіть на Нову Землю.

У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України й очолює етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії України, частини Мінської, Гроднянської (Білорусь), Люблінської і Седловецької губерній (Польща) та Бессарабію, де проживали українці.

Саме Чубинський став головним ініціатором відкриття у 1873 році Київського Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства, працював його діловодом, а з 1875 – заступником голови.

За задумом Чубинського і здебільшого під його енергійним керівництвом 2 березня 1874 року здійснено перший одноденний перепис мешканців Києва (подібний відбувся лише у Петербурзі 1869 року).

В Емському указі 1876 р., скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання М. Драгоманова і П. Чубинського як небезпечних агітаторів. У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях. За допомогою президії Російського географічного товариства він дістає дозвіл проживати в Петербурзі.

У 1879 р. Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка.

Помер 16 січня 1884 року. Похований у Борисполі.

Шиман Карл-Йоган Фрідріхович (1861–1921) – київський архітектор. Працював у стилі неоренесансну та необароко.

Народився 1861 року у місті Мітава.

Відомості про перебування архітектора у Києва починаються з початку 1890-х років. Працював помічником архітектора Київського навчального округу. Також він здійснював нагляд за будівництвом.

Унікальність архітектора була в тому, що він з якоїсь причини не зміг отримати диплом техніка, тому здебільшого був змушений “кооперуватися” з кимось із архітекторів, отримувати відповідальні підписки і таким чином, зводити будинки. Зокрема, у тандемі з архітектором А. Гилевичем з 1898 побудував значну кількість житлових будинків у Києві, у тому числі т. зв. “Будинок Сироткіна”, який на момент завершення будівництва у 1902 році був найвищим будинком у Києві.

Згодом Карл Шиман заснував приватне архітектурне бюро, на фірмових бланках якого, у “шапці”-брифкопфі, розмістив зображення будинку Сироткіна як рекламу.

Помер 19 лютого 1921 року у Ніжині, похований на Авдіївському кладовищі у Ніжині.

Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович (1778–1843) – український прозаїк, драматург, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.

Народився 18 листопада 1778 року у с. Основа (тепер у межах Харкова), у родині колезького радника Федора Івановича та Марії Василівни Квіток. Походив зі старшинсько-козацької родини Слобожанщини. Здобув домашню освіту, згодом навчався в Курязькій монастирській школі. У родині панувала глибока шана до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва.

15-річним юнаком був зарахований вахмістром до лейб-гвардії кінного полку, числився “не при справах” у департаменті герольдії, в 1796–1797 числився ротмістром Сіверського карабінерного та Харківського кірасирського полків.

Після відставки близько з червня 1804 до квітня 1805 відбував послух у Курязькому монастирі. В 1806 р. служив у народному ополченні, згодом був повітовим проводирем дворянства, головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 – його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838). Брав участь у виданні першого в Україні журналу “Українскій Вістник” (1816–1817), сприяв виданню альманаху “Молодик” (1843–1844).

Виступав з пропагандою народної теми в літературі, писав українською і російською мовами. Основоположник художньої прози в новій українській літературі, має почесне ім’я “батька української прози”. Наприкінці 1810 – на початку 1820-х років в харківській та московській періодиці почав публікувати фейлетони, статті, жартівливі вірші.

У 1820-х роках виступив із першими комедіями. Його перу належать також дві книги “Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком”, низка історичних нарисів, переказів російською мовою. Листувався з Т. Шевченком. Найвідоміші твори: “Шельменко-волосний писар”, “Маруся”, “Салдацький патрет”, “Пан Халявський”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Ганнуся”, “Конотопська відьма”, “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”. Його твори перекладалися польською та болгарською мовами, 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою “Сердешну Оксану”. Творчість Г. Квітки-Основ’яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так званої етнографічної школи.

Помер 20 серпня 1843 після тяжкої хвороби у Харкові.

До дня народження Григорія Квітки-Основ’яненка.

Андрієвський Олексій Олександрович (псевдоніми: Андибер, А.Каневський, Ол. Канівець; 1845—1902) — український педагог, історик, літератор, публіцист, археограф і громадський діяч.

Народився 17 квітня 1845 року у м. Каневі у родині священика. Після закінчення у 1861 році Другої Київської гімназії поступив на історико-філологічний факультет Київського імператорського університету Святого Володимира, закінчив його у 1865 році та вступив на Київські педагогічні курси. Одночасно працював у Київському навчальному окрузі.

Після завершення навчання (1866) був призначений на посаду викладача російської мови та словесності Катеринославської гімназії.

За антиурядову діяльність перебував на засланні в Архангельську та В’ятці (1877 —1881). Працював у В’ятському статистичному комітеті, брав участь у підготовці збірника наукових праць “Століття Вʼятської губернії” (“Столетие Вятской губернии”).

Після повернення в Україну у 1881–1885 був редактором неофіційної частини “Київських губернських відомостей”. Брав участь у багатьох громадсько-культурних заходах, зокрема на ниві народної освіти. Був також редактором газети “Одеський вісник”, членом редакційної колегії журналу “Київська старовина”, газет “Труд” та “Зоря”.

У 1885–1890 роках працював інспектором гімназії в м. Златопіль.З 1890 ― вчителем словесності 1-ї Київської гімназії та Фундуклеївської жіночої гімназії м. Києва.

У березні 1896 Андрієвського призначили інспектором народних училищ Катеринославської губернії, який мав опікуватися народними сільськими та міськими училищами.

Член Історичного товариства Нестора-літописця, Одеського товариства історії і старожитностей та ін.

О. Андрієвський був одним з з ініціаторів створення “Товариства піклування про жіночу освіту” в Катеринославі, засновником “Товариства сприяння початковій освіті”. Написав ряд статей і наукових розвідок з історії Запорозької Січі, Правобережної України і Києва, історії взаємовідносин українських земель та Росії з Польщею, Туреччиною та Кримським ханством, переселення сербів, болгар, чорногорців, а також праці про Т. Г. Шевченка, В. А. Жуковського, Є. А. Баратинського, Г. Квітку-Основ’яненка. Опублікував ряд документів з історії Гетьманщини, Малоросійської колегії, Київського магістрату та губернської канцелярії, намісництв.

У грудні 1896 обійняв посаду директора Одеського сирітського будинку, де працював до самої смерті у 1902 році.

Помер від саркоми 9 липня 1902 року у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Черняхівська Вероніка Олександрівна (1900—1938) — українська поетеса, перекладачка, жертва сталінських репресій, донька Олександра Черняхівського та Людмили Старицької-Черняхівської.

Вероніка Черняхівська народилася 25 квітня 1900 року в Києві. Онука письменника Михайла Старицького. Донька гістолога Олександра Черняхівського (троюрідного брата Михайла Грушевського) та письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. Тітки — актриса Марія Старицька і педагог Оксана Стешенко. Вероніці довелось бачити Миколу Лисенка - рідного брата своєї бабусі, Лесю Українку, Михайла Грушевського, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка, Михайла Коцюбинського, Івана Франка: перед дитячими очима промайнув квіт української нації. Черняхівські мешкали разом з численними родичами у великому будинку покійного діда по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській у Києві (тепер – вул. Саксаганського).

1918 року закінчила із золотою медаллю Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства.

1920 року Вероніка вступила до Інституту зовнішніх зносин: вчилася на юридичному факультеті, отримала вищу економічну освіту в Київському інституті народного господарства. Навчалася на курсах іноземних мов: вивчала грецьку, німецьку, французьку і латинь.

У 1921 році вона взяла шлюб із членом Комуністичної партії Іваном Івлашенком.

Удвох з батьком, професором медицини, від Наркомату охорони здоров’я, де працювала референтом-перекладачем, 1926 року їздила у відрядження до Іспанії. По дорозі вони зупинилися в Берліні, де вона познайомилася з банківським службовцем Теодором Геккеном, а через два роки вони одружилися.

Восени 1929-го її заарештували в зв’язку з процесом Спілки визволення України. У січні 1930 –го її випустили: натомість посадили батька та матір.

1936 року, здавалося б, знайшла особисте щастя — вийшла заміж за математика і астронома Миколу Ганжу. Працювала в Народному комісаріаті охорони здоров’я, де перекладала документи, які надходили до міністерства іноземною мовою.

Писала ліричну поезію (“Стелиться мла і туман. Містичне співає когут… Ступає, ступа мій пан. Гість мій химерний вже тут…” Або: “Постать мила, тінь, що я любила, Змучилась чекати я — прилинь, І візьми мене на свої білі крила… Кину все… Заплаче дзвін: дінь-дінь — Все тінь”). Вірші друкувалися в альманах “Гроно” та “Вихрь революции”.

Від 1927 року почали виходити її переклади з англійської. Видавництво “Сяйво” опублікувало її версію рідною мовою роману Джека Лондона “Місячна долина” (1927, перевидання – 1971), “Олівер Твіст” Чарльза Діккенса (1929, переклад чудовий, був перевиданий в 1963 і 1993 рр.). Виходить перекладений роман “Прорість” (“Жерміналь”) Еміля Золя. Також Черняхівській належать переклади українською мовою творів Стендаля, Гі де Мопассана, поезій а також наукової медичної літератури. Після арешту батьків переклади друкувала анонімно.

У січні 1938-го В. Черняхівська була заарештована вдруге за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини, їй пригадують шлюб із німецьким підданим. У Лук’янівській в’язниці після катувань жінка збожеволіла.

22 вересня 1938 року за вироком особливої трійки її було розстріляно: “Приговор Особой Тройки УНКВД Киевской области от 21/ІХ — 38г. (протокол № 252) над осужденной Черняховская-Ганжа Вероника Александровна к ВМН — РАССТРЕЛУ приведен в исполнение 22/ІХ.1938г.”

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868—1941) — українська письменниця (поетеса, драматургиня, прозаїк, перекладачка, мемуаристка), громадська діячка. Донька Михайла Старицького, племінниця Миколи Лисенка, сестра Оксани Стешенко і Марії Старицької, дружина Олександра Черняхівського, мати Вероніки Черняхівської. Жертва сталінського терору.

Народилася 29 серпня 1868 року в Києві в сім’ї відомого письменника, драматурга і громадського діяча Михайла Петровича Старицького та Софії Віталіївни Старицької — рідної сестри композитора Миколи Лисенка.

Навчалася в київській приватній гімназії Віри Миколаївни Ващенко-Захарченко. Гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Людмила Старицька написала повість “За Україну” та сатиричні вірші про директрису та її чоловіка.

У 1888—1893 роках брала активну участь у роботі літературного гуртка “Плеяда”. Після смерті М.В.Лисенка очолила київський літературно-мистецький Український клуб.

У роки Першої світової війни брала участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Член Товариства українських поступовців та Української Центральної Ради.

У травні 1917 року брала участь у заснуванні Товариства (комітету) “Український національний театр”, входила до його президії. Співзасновниця і заступниця голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському (1919), засновниця і член Київського літературно-артистичного товариства, Українського наукового товариства та Київського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка. У 1920-ті рр. працювала у ВУАН, зокрема брала участь у роботі перекладацької Комісії з підготовки до друку Біблії українською мовою.

15 січня 1930 заарештована і звинувачена у причетності до "Спілки визволення України", засуджена умовно й вислана до Донецька, де займалася перекладацькою діяльністю. 1936 повернулася до Києва. 20 липня 1941 заарештована, звинувачена в антирадянській діяльності. Померла по дорозі до місця заслання. Точна дата та місце смерті не відомі. 1989 реабілітована посмертно.

Л. Старицька-Черняхівська – автор численних драматичних творів, серед них на історичну тематику: "Гетьман Петро Дорошенко", "Розбійник Кармелюк", "Іван Мазепа", "Милість Божа", "Останній сніп". Переклала українською мовою лібрето опер Дж. Верді ("Ріголетто", "Аїда"), К. Глюка ("Орфей"), Ш. Гуно ("Фауст"), Дж. Пуччіні ("Чіо-Чіо-Сан"), М. Римського-Корсакова ("Золотий півник") та ін. Її перу належить перше дослідження з історії українського національного театру. Залишила спомини про Лесю Українку, М. Лисенка, М. Старицького, В. Самійленка, Г. Барвінок, І. Франка, М. Садовського, М. Коцюбинського, М. Заньковецьку, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого та інших.

Черняхівський Олександр Григорович (1869—1939) — український громадський діяч, лікар-гістолог. Чоловік доньки Михайла Старицького письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, батько поетеси Вероніки Черняхівської.

Народився 9 грудня в 1869 в селі Мазепинці на Київщині. Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету, який закінчив у 1893. Далі залишився в університеті і працював на кафедрі фізіологічної хімії та в лабораторії загальної хімії під керівництвом професора Реформатського. В 1900 склав докторський іспит. 1911 по 1915 читав лекції в Київському Фребелівському інституті.

Організатор медичної секції Українського Наукового Товариства у Києві, перший голова Всеукраїнської спілки лікарів-українців, дійсний член НТШ у Львові, один із авторів “Російсько-українського словника” (Київ, 1920), активний творець української медичної термінології.

З 1921 завідував кафедрою гістології та ембріології Київського медичного інституту. У 1921–1929 завідував такою ж кафедрою в Київському ветеринарному зоотехнічному інститут. З 1934 полишив викладацьку діяльність та перейшов на виключно дослідницьку роботу в Київський інститут експериментальної біології та патології та в Інститут клінічної фізіології УАН.

Черняхівський став одним із перших медиків Української Академії Наук – на базі лікарського секції УНТ організував і очолив медичну секцію Української Академії Наук. Природничий відділ був частиною Інституту української наукової мови Історико-філологічного відділу ВУАН.

Підготував перший “Латино-український анатомічний словник”, публікувався в українських та міжнародних наукових виданнях. Наукові праці на медичні теми публікував у збірниках природничо-лікарської секції НТШ, збірнику Київського університету, наукових журналах Києва, Москви, автор популярних брошур для народу. О. Черняхівський володів французькою, іспанською та німецькою мовами, займався перекладами художньої та філософської літератури, здійснював переклади гістологічних підручників та передових наукових статей. Був одним із першим науковців, які перекладали профільну літературу українською мовою.

Разом із дружиною підсудний у сфабрикованому процесі Спілки визволення України (1930).

У 1934-1938 роках працював у Інституті клінічної фізіології АН УРСР та Інституті експериментальної біології і патології НКОЗ УРСР. Проводив дослідження іннервації злоякісних пухлин. Також він дослідив ранню появу олігодендроглії в ембріогенезі. Але життя сім’ї Черняхівських в той час переповнене трагедією та стражданнями. В 1938 повторно заарештували їх єдину доньку, поетесу Вероніку. Приводом для затримання слугувало, нібито, шпигунство на користь Німеччини. В тому ж році її розстріляли в Києві, натомість батькам повідомили про її заслання до Сибіру. Подружжя намагалося зробити все, аби врятувати доньку, але численні листи та прохання не принесли результату.

Помер Олександр Черняхівський 21 грудня 1939.

Стеценко Григорій Андрійович (1710—1781) — маляр-монументаліст та портретист.

Народився 1710 року у Ромнах в козацькій родині.

У 1742 році на замовлення Розумовських виконав настінні розписи у панському будинку в садибі “Покорщина” (Козелець).

З 1752 у Глухові — придворний маляр гетьмана Кирила Розумовського. Створив портрети родини Розумовських (Наталії (1746), Кирила й Олексія (1753)), численні ікони для палаців та іконостасів у Козельці, на яких у біблійних сюжетах зображено народні типажі.

Вершиною творчості Григорія Стеценка є іконостас собору в Почепі у стилі українського бароко.

З 1766 року, ставши значковим товаришем Лубенського полку, жив у Ромні, де далі малював ікони (“Роменська Мадонна”) і портрети сучасників.

Твори Григорія Стеценка зберігаються у київських музеях.

Помер у Ромнах 11 лютого 1781 року.

Левитський Борис Порфирович (1887—1937) — хоровий диригент, композитор, педагог.

Народився 1 березня 1887 у с. Андріївка на Київщині в родині священика. З юнацьких років працював вчителем і був диригентом селянських хорів.

Закінчив регентські курси при Херсонській музичній школі. Навчався в Київському музучилищі (клас теорії композиції Євгена Августовича Риба).

З 1907 займався музично-педагогічною діяльністю. Керував численними хорами. Організатор хорової капели у Вінниці (1918), музичної школи в Переяславі, для хору якої написав музику до Шевчекового “Заповіту”.

Також брав участь в церковній діяльності, був учасником Всеукраїнського собору УАПЦ (Київ, 1921). Заснував хорову капелу “РУХ” (1923), із якою гастролював у Черкасах, Білій Церк¬ві, Василькові, Переяславі, Каневі.

З 1933 працював з ансамблем Дніпропетровського радіокомітету, 1937 керував хором бібліотеки АН УРСР.

У репертуарі – моностильові концертні програми, зокрема за творами німецьких та французьких романтиків (Р. Шуманна, Ш. Ґуно), українських митців – М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича; Східної Галичини – Д. Роздольського, Г. Топольницького, С. Людкевича; оперних хорів російських митців (М. Римського-Корсакова, Е. Направника, С. Рахманінова), хорових п’єс С. Танєєва. У концертних програмах Б. Левитський. розмежовував оригінальні твори й аранжування (Я. Яциневич, О. Кошиць, М. Леонтович, К. Стеценко та ін.).

Репресований 1937 (20 листопада засуджений і розстріляний), реабілітований Верховним судом СРСР 1956 року.

Лазаревський Олександр Матвійович (1834—1902) — видатний український історик, генеалог, джерелознавець та видавець. Організатор національної архівної справи. Перший дослідник адміністративно-судового устрою Гетьманщини.

Близький знайомий та один із перших біографів Тараса Шевченка.

Народився 8 червня 1834 року у селі Гирявка Конотопського повіту Чернігівської губернії в сім’ї службовця з дрібнопомісних дворян, предки якого належали до козацько-старшинського роду Лазаревських та Лащинських. Тут він прожив до 7 років.

1844 поступив на навчання в перший клас Конотопської повітової школи, де провчився до 1846 року. У лютому 1850 року Лазаревський прийнятий до 3 класу Другої Петербурзької гімназії.

1854-1858 навчався на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету. 15 вересня 1859 р. був зачислений канцелярським урядовцем до Петербурзького губернського правління, але менше ніж через рік, 22 червня 1860 року перейшов урядовцем до Археографічної комісії, яка тоді існувала при Департаменті Міністерства народної освіти.

1861 року Лазаревський був обраний членом губернського статистичного комітету, де на той час могла проводитись науково-дослідницька робота з вивчення історії, етнографії та статистики відповідних губерній.

1865 року Лазаревського було призначено на посаду губернського секретаря “по крестьянским делам Присутствия”, а згодом й на посаду секретаря Чернігівського губернського статистичного комітету. В цей час він міг узятися за наукову та архівну працю і розгорнув її у широкому масштабі.

Працюючи в архіві Чернігівської Казеної палати, О. М. Лазаревський відкрив там Румянцевський Опис Малоросії (який вважався втраченим), про що 16 листопада 1865 року зробив відповідну доповідь на засіданні Статистичного комітету.

1866 року був призначений членом Полтавського окружного суду.

З 1880 — у Києві, член судової палати. Член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, один із засновників журналу “Киевская Старина”.

Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — “Малоросійські посполиті селяни 1648—1788” (1866), козацької старшини і шляхти — “Нариси дворянських родів Чернігівської губернії” (1868), “Нариси малоросійських фамілій” (1875—1876), “Люди старої Малоросії” (1882—1888), колонізації та землеволодіння — “Опис старої Малоросії” (1888—1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — “Суди в старій Малоросії” (1898) та ін. Видав важливі документальні публікації: “Щоденник М. Ханенка” (1884), “Сулимівський архів” (1884), “Мотижинський архів” (1890), “Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича” (1893—1897), “Любецький архів графа Милорадовича” (1898) та ін.

Був членом.-кореспондентом Російського археологічного товариства (з 1860), членом Київської археографічної комісії (з 1880) і Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії (з 1889), головою і товаришем голови (1895–96), а потім – почесним членом Історичного товариства Нестора-літописця, почесним членом Чернігівського статистичного комітету та Чернігівської губернської вченої архівної комісії.

Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII століть.

Помер 31 березня 1902 року у Києві у віці 67 років від запалення легенів, похований на батьківщині - у селі Гирявка Конотопського повіту Чернігівської губернії. Бібліотеку та особистий архів заповів Київському університету Святого Володимира (ця колекція, що налічує понад десять тисяч документів другої половини XVII—XVIII століть, зберігається у фонді № І Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського).

Подолинський Сергій Андрійович (1850—1891) — український науковець, лікар, соціолог, економіст, фізик, громадський і політичний діяч, публіцист.

Народився 31 липня 1850 року в селі Ярославка Звенигородського повіту Київської губернії в сім’ї високопоставленого поштового чиновника у відставці, поета Андрія Івановича Подолинського, одного із представників Пушкінської плеяди, і Марії Сергіївни (уродженої княжни Кудашевої).

1867 року вступив до природничого відділення фізико-математичного факультету Київського університету, який закінчив у 1871 році із золотою медаллю. Брав активну участь у громадському житті, був членом народницької групи "чайковців". Після закінчення університету, 1871 року, захистив дисертацію на тему “Синтез цукру” і одержав диплом кандидата природничих наук. Цього ж року виїхав до Франції, де розпочав вивчення медицини. Жив у Парижі, Лондоні, Цюриху, Відні, Бреславі.

Брав активну участь у житті російської колонії, дискусіях, боротьбі між лавристами і бакунінцями, організував вечір пам’яті Тараса Шевченка. Познайомився з народником П.Лавровим, К. Марксом. 1873–74 продовжував медичні студії в Цюриху (Швейцарія), одночасно допомагав П.Лаврову видавати журнал "Вперед!", де публікував статті з економічної історії.

Перебуваючи в Україні 1874, Подолинський став активним членом "Молодої громади", написав науково-популярну монографію про хліборобство в Україні, яку вислав М.Драгоманову для публікації у Швейцарії. Брав участь у київському міжнародному археологічному з’їзді. У родинному маєтку Ярославка лікував хворих селян, писав соціалістичні брошури українською мовою ("Парова машина"), які видавав у Відні його галицький однодумець О.С.Терлецький. Від 1875 в газеті "Киевский телеграф" вміщав статті про свої враження від подорожі по Австро-Угорщині, в яких доводив національну єдність тамтешніх українців і наддніпрянського населення. У травні 1876 одержав від Бреславльського університету диплом лікаря. У грудні цього ж року одержав диплом лікаря в Київському університеті, працює лікарем у київському притулку для дітей робітників і викладачем на курсах медичних сестер.

У грудні 1877 року виїхав за кордон, оселився біля Монпельє (Франція), де втритул зайнявся науковою роботою. Значним внеском у вивчення вітчизняної соціально-економічної генетики є історико-економічне дослідження “Ремесла та фабрики на Україні” (1880, Швейцарія). Фактично це був перший український підручник з політичної економії, багатий цікавими матеріалами з економічної історії України, з життя ремісників мануфактур і фабрик.

Найбільшу славу вченому принесла робота “Людська праця людини та її відношення до розподілу енергії”, яку надрукував у журналі “Слово”. Згодом вона вийшла друком у Німеччині, Італії, Франції, Росії. Сьогодні науковці вважають автора предтечею екологічного мислення.

1880 року під редагуванням Михайла Драгоманова і Михайла Павлика у Женеві виходить часопис “Громада”, де Подолинський опублікував свої останні праці: “Громадівство і теорія Дарвіна”, “Перегляд громадського руху в Західній Європі” та інші.

1882 через стан здоровʾя Подолинський припинив наукову і громадську роботу. 1885 року мати привезла хворого Подолинського до Києва, де він прожив останні 6 років свого життя. Помер Подолинський 12 липня 1891 року в Києві. Його поховали поруч із батьком на кладовищі Аскольдової могили. У 1930-их роках прах сина і батька Подолинських було перенесено на Звіринецьке кладовище.

Спектр інтересів С. Подолинського був надзвичайно широким: він розробляв космогенну енергетичну теорію, досліджував еколого-економічні проблеми, аналізував ідеї фізичної економії для розробки проблем сталого розвитку. Був членом Російського географічного товариства та Французького товариства розвитку науки.

Започаткував фізичну економіку, визначив четверте начало термодинаміки, за століття наперед визначив еквівалент фізичної та розумової праці, розкрив помилковість застосування закону Мальтуса до людства, на якому базується концепція “золотого мільярда”. Найголовнішим відкриттям, яким Подолинський набагато випередив свій час, став його економічно-екологічний погляд на роль людини праці у збереженні та нагромадженні енергії, основним джерелом якої є потік сонячних променів. Це відкриття справило великий вплив на вчення Вернадського про ноосферу, про планетну роль людини, про економіко-екологічну збалансованість земної цивілізації.

Увійшов в історію як один із перших економістів, який писав свої праці українською мовою.

Лебединець Антон Дмитрович (1894–1979) – композитор, хоровий диригент, педагог, ректор Харківської державної Консерваторії, музично-громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв УРСР та Узбецької РСР.

Народився 7 січня 1895 року у с. Скибинці на Київщині.

1924 року закінчив Вищі трирічні педагогічні курси у Ржищеві. Навчався в музичній школі ім..М.В.Лисенка та Київському музично-драматичному інституті.У 1932 році екстерном закінчив Харківський музично-драматичний інститут по класу хорового диригування.

Працював викладачем Черкаського педагогічного інституту. У 1933 році переїхав до Харкова, працював художнім керівником ансамблю Харківського військового округу, продовжує педагогічну діяльність у вечірній музичній школі, технікумі. Від 1944 року розпочав трудову діяльність у Харківській консерваторії: деканом кафедри хорового диригування, зав. кафедрою теорії музики й композиції, у 1951–62 роках ректор консерваторії. Очолював групу композиторів, які створили музику Державного гімну УРСР. Автор масових пісень та хорів на слова українських поетів (В. Сосюри, П. Тичини, І. Неходи).

Сандлер Оскар Аронович (1910—1981) — радянський і український композитор. Заслужений артист Казахської РСР (1943). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1967).

Народився 26 січня 1910 року в Києві. Закінчив 1937 Київську консерваторію у класі Г. Таранова (дириґування) і В. Косенка (композиція).

У 1937—1940 — асистент диригента і диригент Київського театру опери та балету. Був завідувачем музичної частини Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки (1940—1941), об’єднаного театру казахської та російської драми (1941—1945, Алма-Ата), Київської естради (1951).

У період евакуації до Алма-Ати почав писати музику до кінофільмів: “Антоша Рибкин”, “Близнюки”, “Зигмунд Колосовський” та ін. Краща його робота цього періоду – музика до фільму “Актриса” (режисер Л. Трауберг). Тоді ж написав свою першу оперету “Москвичка”.

Після війни написав музику до класики радянського детективу – фільму “Подвиг разведчика”, оперу “Собака на сіні” по Лопе де Вега, “У степах України” по О. Корнейчуку, десятки пісень.

У середині 1950-х починає співпрацю з естрадним дуетом Тарапуньки і Штепселя (Ю. Тимошенко і Ю. Березін), пише музику до їхніх вистав та кінофільмів.

Проте, основним жанром для О. Сандлера була оперетта. У творчій співпраці з колективом Одеського театру музичної комедії ним були написані оперети “Даруйте коханим тюльпани”, “Наречені не повинні плакати”, “Четверо з вулиці Жанни”, “На світанку”. Останній став по суті другою після “Білої акації” візитівкою Одеського театру музичної комедії.

Помер О. Сандлер у Києві 3 травня 1981 року. Похований на міському кладовищі “Берківці”.

Бердяєв Сергій Олександрович (псевдонім — Обухівець, С.Київський, Старий театрал, Е.Велізарій) (1860—1914) — український поет, прозаїк, літературний критик, перекладач-поліглот, мистецтвознавець, театральний оглядач, журналіст, публіцист, популяризатор науки. Старший брат всесвітньо відомого філософа Миколи Бердяєва.

Народився 20 січня 1860 у місті Києві. Мати з роду князів Кудашевих та графів Шуазель-Гуфф’є. Більшість дитячих та підліткових років хлопець провів у батьківських маєтках в Обухові та Паліївці біля Фастова. Навчався у київській Колегії Павла Ґалаґана, у Морському корпусі Петербурга та за кордоном у Вюрцбурзі (Німеччина) та Брюсселі (Бельгія).

За фахом лікар, в чині колезького регістратора вийшов у відставку, та з головою поринув у літературу. Мав феноменальні здібності до мов (крім російської та української, знав: латину, новогрецьку, французьку, італійську, іспанську, англійську, німецьку, шведську, угорську, ірландську, польську, чеську та болгарську мови), багато перекладав.

Бердяєв друкувався в журналах “Наблюдатель”, “Русский архив” та українських періодичних виданнях (газетах “Діло”, “Буковина”, “Громадська думка”, “Рада”, журналах “Зоря”, “Літературно-науковий вісник” та ін.).

У 1890—1893 роках С.Бердяєв з дружиною – поетесою Оленою Гродською –редагував і видавав у Києві часопис “По морю і суші”.

В його творчій спадщині – вірші, театральні огляди, публіцистика і науково-популярні нариси. Доробок Бердяєва сягає більше тисячі праць. Тематика творів: суспільно-політичні рухи, національно-визвольна боротьба. Як поет, оспівував працю, кохання, природу, рідний край. Листувався з багатьма діячами української культурири, був у дружніх стосунках з Лесею Українкою. Автор майже ста віршів українською мовою. Перекладав М.Старицького, Ю.Федьковича, Д.Мордовця, М.Вороного.

Коли почалися єврейські погроми, Сергій Бердяєв писав про “справу Дрейфуса”, виступаючи на боці її фігуранта та засуджував російських правих. Утікаючи від судових звинувачень в антидержавній діяльності, Бердяєви на п’ять років перебираються до Москви. Сергій Бердяєв повернувся у 1912 року до Києва.

6 листопада 1914 року Сергій Бердяєв помер. Похований на цвинтарі на Пріорці.

Бердяєв Микола Олександрович (1874—1948, Кламар (під Парижем), Франція) — публіціст, один з найвидатніших філософів ХХ сторіччя. Один з засновників екзистенціалізму в російській філософії, започаткував такий філософський напрямок, як персоналізм, який визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності “вищої особистості” — Бога.

Народився 6 березня 1874 року у батьківському маєтку під Обуховом на Київщині.

Виховувався в Київському кадетському корпусі. У 1894 році вступив на природничий, потім перевівся на юридичний факультет Київського університету. 1898 року Миколу Бердяєва було заарештовано за участь у соціал-демократичному русі й відраховано з університету.

Вже в першій значній праці Бердяєва "Субъективизм и индивидуализм в общественной философии. Критический этюд о Н.К.Михайловском" (1901) визнання марксистського історизму доповнюється критичними характеристиками "філософського матеріалізму". 1900 року був на три роки адміністративно засланий до Вологодської губернії. Два роки жив у Вологді, потім рік у Житомирі. В цей період він відійшов від марксистських поглядів і поступово став сповідувати християнський “містичний реалізм”.

1904–05 редагував релігійно-філософські журнали "Новый путь" та "Вопросы жизни". Після революції 1905–1907 виступав проти російського радикалізму як лівого, так і правого напряму. В наступний період головними працями стали "Философия свободы" (1911) та "Смысл творчества" (1916).

Ставлення до Лютневої революції 1917 у Бердяєва було суперечливим: падіння самодержавства він вважав неминучим, але і "вступ у велику невідомість" післяреволюційного майбутнього сприймав як загрозу хаосу, падіння "в безодню насилля". Останні настрої незабаром перемогли: на перший план у його роздумах виступає тема революції, яка приводить до руйнації органічної ієрархії суспільства, "знищення раси кращих", занедбання культурних традиції – "Философия неравенства" (1923).

Проте деякий час Микола Бердяєв жив і досить успішно працював у нових умовах радянської влади: був одним із засновників Всеросійської спілки письменників, обраний її віце-президентом. Взимку 1918—1919 років організував Вільну академію духовної культури, де читав лекції з філософії та богослов’я, був її головою до 1922 року. Викладав етику слова в Державному інституті слова. Був обраний професором Московського університету. 1920-го року Бердяєва заарештували вперше. Тоді його допитував особисто Фелікс Дзержинський, він був глибоко вражений бесідою із філософом і визнав його ні в чому не винним. Але вже другий арешт, 1922-го року, “підвів риску” під російським періодом життя і творчості Бердяєва: його вислали з більшовицької Росії за кордон.

До 1924 року Бердяєв жив у Берліні, де організував Релігійно-філософську академію, брав участь у створенні Російського наукового інституту, Російського студентського християнського руху. Тоді ж написав роботу "Новое средневековье. Размышление о судьбе России и Европы", яка принесла йому європейське визнання.

Потім філософ переїхав у містечко Кламар під Парижем. Від 1925 до 1940 був редактором журналу "Путь" – провідного видання релігійно-філософської думки російського зарубіжжя, де також публікували свої статті представники європейської релігійної філософії, також очолював видавництво “YMCA-Press”. Став активним учасником європейського філософського процесу, підтримував стосунки з багатьма західними мислителями. Своїми найважливішими працями емігрантського періоду Бердяєв вважав "Философию свободного духа", "О назначении человека", "О рабстве и свободе человека", "Опыт эсхатологической метафизики".

1947 Бердяєву було присуджено звання докторара теології Кембриджського університету.

Помер Микола Бердяєв 24 березня 1948 року у м. Кламар (Франція).

Вже після смерті філософа побачили світ його книги: "Самопознание. Опыт философской автобиографии", "Царство Духа и царство кесаря", "Экзистенциальная диалектика Божественного и человеческого".

Микола Бердяєв залишив по собі близько 40 книг. Деякі з них з’являлися англійською або французькою мовами, і лише потім перекладалися російською. Найвищою цінністю для Бердяєва була людина та її свобода.

Галинський Іван Романович (справжнє — Лопата; 1895—1965) — співак-бандурист.

Народився у 15 січня 1895 року у с. Морозівка на Київщині. Навчався у Київському університеті, учителював.

1929 брав уроки співу у Ф. Орешкевича. У 1932—1935 роках соліст 1-ї Української капели кобзарів (кер. М. Опришко), а з 1934 року був солістом Київської філармонії. Водночас був солістом Ансамблю бандуристів Українського товариства сліпих (Київ). Виконував жанрово-побутові й сатиричні пісні (“Про самураїв”, “Жили-були у Варшаві”), а також власні твори. Співав у дуеті з лірником О. Цибульським.

Репресований в 1938 році у справі Івана Борця. Засуджений на 10 років. Заслання відбував в Естонії та Карелії. Після реабілітації виступав в ансамблі бандуристів Українського товариства сліпих.

Середа Антон Хомич (1890—1961) — український графік і майстер прикладного мистецтва, мистецтвознавець, культурний діяч, педагог.

Народився 30 січня 1890 року у с. Шкарівка, Васильківського повіту Київської губернії в сім’ї сільської інтелігенції — фельдшера та вчительки.

Закінчив Строгановське училище ужиткового мистецтва у Москві (1914). Як фахівець в галузі народних промислів у 1915 р. був запрошений до Тифлісу (Тбілісі), де очолив відділ художньо-металевого виробництва Кавказького кустарного комітету Міністерства землеробства.

У 1916—1917 рр. керував чортківським загоном від комітету Південно-Західного фронту Всеросійської земельної спілки, який опікувався українським народним мистецтвом на Буковині й Покутті (1916).

Після переїзду до Києва у 1917 р. працював у Департаменті мистецтв генерального секретарства народної освіти УНР. За Гетьманату, у 1918 р. очолював художньо-промисловий відділ Головного управління мистецтв і національної культури Міністерства народної освіти. Був одним з ініціаторів створення на базі Київського художньо-промислового і наукового музею Національного музею України (тепер — Національний музей історії України), Київської картинної галереї (тепер – Національний музей Київська картинна галерея).

Як дослідник українського образотворчого мистецтва працював у підрозділах Всеукраїнської академії наук, у Всеукраїнському археологічному комітеті. У 1921–1923 рр. обраний головою секції мистецтв Українського наукового товариства в Києві.

Займався також викладацькою роботою, на початку 1920-х рр. викладав курс промислового мистецтва у Київському архітектурному інституті. Працював викладачем, а з 1934 став професором Київського художнього інституту.

У 1929–1934 рр. очолював навчальну частину Українського поліграфічного інституту в Харкові. У 1946 р. займав посаду професора Київського художнього інституту. Працював також у Комітеті охорони пам’ятників історії та культури (1920 1924 рр.), обіймав посаду керівника Кабінету художньої промисловості Академії архітектури УРСР (1946 р.).

Середа — графік кола Г.Нарбута. До найкращих праць Середи належить оформлення книжок і журналів: “Сяйво” , монографії “Г.Нарбут” і збірника “Сергій Маслов”, “Енеїда” І.Котляревського, “Повна збірка. Поезії” Т.Шевченка, “Бібліологічні Вісті”, “Козацькі пісні”, “Фата морґана” М.Коцюбинського, “Кобзар” Т.Шевченка, “Твори” І.Франка в 25 тт., “Слово о полку Ігоревім”, “Люборацькі” А.Свидницького та ін.

Автор ряду проектів видавничих знаків, зокрема видавництва “Друкар”, та поштових марок Української Держави, які використовувалися як дрібна монета. За проектом Середи у грошовий обіг були випущені поштові марки 10 і 20 шагів. За проектом Середи (1948) створено Державний прапор УРСР. Графіка Середи експонувалася на "Виставці сучасної української графіки" Асоціації незалежних українських митців у Львові (червень 1932), а також на ретроспективній виставці художника в Києві (1969).

Автор німецькомовної статті George Narbut als Buchkünstler, (Gutenberg Jahrbuch, 1927) і фахових статей. Збирав матеріали з історії виникнення та розвитку техніки і мистецтва шрифтів різних народів.

Помер А. Середа 11 серпня 1961 року у м. Корсунь-Шевченківський, похований у Києві.

Голосовкер Яків Еммануїлович (1890 — 1967) — філософ, письменник і перекладач.

Народився 4 грудня 1890 року у Києві у родині хірурга Еммануїла Гавриловича Голосовкера. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира (1913), проте дипломні роботи писав одночасно на філологічному та філософському факультетах. Ще студентом почав перекладати давньогрецьких поетів, видав збірку “Сад души” (Київ, 1916, під псевдонімом Якоб Сильв).

Після 1917 переїхав до Москви, де був одним з організаторів шкільної освіти в системі Наркомосу. 1919–1920 направлений до Криму для охорони пам’яток культури. 1922–1923 рр. Перебував у Берлині, де слухав лекції У. фон Віламовіця-Меллендорфа.

Наприкінці 1920 — поч. 30-х рр. переклав окремі твори німецьких романтиків, грецьких ліриків; перекладав і коментував філософські твори, зокрема Ф. Ніцше, Й.-Ґ. Гердера. Читав курс античної літератури, філософії, естетики у Московському університеті, на Вищих літературних курсах.

Заарештований 1936. До 1939 відбував ув’язнення у Воркуті, 1939–1942 — на засланні в Александрові. Завдяки О. Фадєєву 1942 року Голосовкера було виправдано. Він повернувся до перекладів, біля нього утворився гурток перекладачів античної лірики (Б. Пастернак, А. Тарковський, І. Сельвинський та ін..). У 1940-50-х роках активно працював над підготовкою антології перекладів давньогрецької та римської поезії (2000 поезій 135 авторів; не опубліковано). Видано книгу перекладів “Гораций. Избранные оды”, “Поэты-лирики Древней Эллады и Рима”. У “Сказаниях о титанах” (Москва, 1955; 1957; 1993), “Сказании о кентавре Хироне” (Москва, 1961) зроблено спроби у художній формі відтворити втрачені давньоеллінські міфи.

Головна праця Голосовкера - “Античная мифология как единый миф о богах и героях”. Перша частина – теоретична – “Логика античного мифа” була підготована наприкінці 1940 року, друга мала стати художним твором за мотивами античної міфології, проте так і не була написана.

1963 року автором було видано дослідження “Достоевский и Кант: Размышления читателя о романе Ф. М. Достоевского „Братья Карамазовы“ и трактате И. Канта „Критика чистого разума“”.

Рукописи Я. Голосовкера горіли двічі: 1937 року після арешта Голосовкера його дург зпалив архів філософа, а 1943 року твори загинули під час пожежі будинку. Частково був відновлений прозовий твір “Сожженный роман” (опублікований 1991 року, перекладений іноземними мовами).

Філософські твори Голосовкера вийшли дурком лише 1988 року (“Имагинативный Абсолют” — про механізм і значення творчої уяви), 1995 – переклад Ф.Ніцше “Так говорил Заратустра”.

Помер 20 липня 1967 року, похований на кладовищі у дачній місцевості Передєлкіно.

Старицький Михайло Петрович (1839, Кліщинці — 14 (27) квітня 1904, Київ) — український письменник, поет, драматург, перекладач, театральний і культурно-громадський діяч. Один з корифеїв українського театру.

Михайло Старицький народився 2 листопада 1839 р. в селі Кліщинці Золотоніського повіту Полтавської губернії. Після смерті батьків Михайло виховувався у родині свого двоюрідного дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.

У 1851—1856 рр. навчався у Полтавській гімназії. 1858 р. Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступив до Харківського університету, а 1860 р. після переїзду родини Лисенків до Києва Михайло разом із Миколою перевелися на фізико-математичний факультет Київського університету. Навчаючись там, обидва стали членами Київської Старої громади. Разом з друзями Михайлом Драгомановим, Петром Косачем відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них.

Старицький та Лисенко пішки мандрували Україною, збирали фольклор. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко та Михайло Старицький упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.

У 1862 р. одружився із рідною сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною. 1864 р. повертається до Київського університету, але навчається вже на правничому факультеті. 1865 р. закінчує навчання у Київському університеті.

В 1871 р. оселився у Києві. Разом з М. Лисенком засновує Товариство українських сценічних акторів, записує народні пісні, які потім видавав у обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер (“Гаркуша”, “Чорноморці”, “Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Утоплена”).

Поетична творчість М. Старицького розпочиналась з перекладів Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, сербських пісень та ін. У Києві були надруковані в його перекладі казки Ганса Крістіана Андерсена (під псевдонімом М. Стариченко), “Гамлет” Вільяма Шекспіра. Одночасно він писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. Одним з кращих ліричних віршів М. Старицького є “Виклик”. Покладений на музику М. Лисенком, вірш перетворився у пісню “Ніч яка, Господи, місячна, зоряна”, яка згодом стала народною.

1878 р., під натиском реакції і переслідувань з боку влади за участь в демократично-літературному і культурному русі, письменник був змушений емігрувати за кордон.

1880 р. після повернення на батьківщину повертається до активного суспільного життя. Видає дві збірки власних поезій під спільною назвою “З давнього зшитку. Пісні та думи” (1881-1883), упорядковує та видає український альманах “Рада” у двох випусках (1883, 1884).

У 1883 р. Михайло Старицький очолив перший професійний український театр, у якому грали такі могутні таланти як М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та інші. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж на імператорській сцені, мали найкращі декорації та костюми. Театр Старицького гастролював по всій Росії з величезним успіхом.

Виходячи з нагальної потреби створення великого та якісного репертуару, глибоко занурившись у процес організації театральної справи, Михайло Старицький активно береться за переробку та сценічну інтерпретацію прозових творів інших авторів.

1885 р. з певних причин Михайло Старицький залишив трупу корифеїв і організував нову трупу з молодих артистів, яку очолював до 1892 року.

З 1892 по 1896 рр. був директором і режисером трупи М. Садовського, потім – режисером трупи І. Найди (1898 р.).

Наприкінці 1890-х рр. митець залишив працю в театрі й присвятив себе письменницькій діяльність. Написав багато драматичних, поетичних і прозових творів українською і російською мовами.

Як драматурга його особливо приваблювала творчість Миколи Гоголя, за творами якого були створені п’єси “Різдвяна ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”. За мотивами оповідання російської письменниці О. Шабельської “Напередодні Івана Купала” Михайлом Старицьким була написана драма “Ніч під Івана Купала”, а головні колізії роману відомого австрійського письменника К.-Е. Францоза “За правду” створили основу сюжету історичної драми “Юрко Довбиш”. За повістю польського письменника Юзефа Крашевського “Хата за селом” Михайло Старицький створив драму “Циганка Аза”, яка згодом стала відомішою за оригінал. Блискуча драматична переробка комедії Івана Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”, яка не мала сценічної історії, увійшла до скарбниці вітчизняного театрального мистецтва, подарувавши глядачеві один з найпопулярніших творів – комедію “За двома зайцями”.

Разом з цим з-під пера майстра з’являються власні оригінальні твори, серед яких драми: “Не судилось”, “Талан”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, “Хрест життя”; водевілі “По-модньому”, “Чарівний сон”. Михайло Старицький - автор великих історичних романів, повістей, оповідань та нарисів, написаних російською мовою. Найвизначніші з них: трилогія “Перед бурей: Исторический роман из времен Хмельниччины”, “Буря”, “У пристани”; романи “Молодость Мазепы”, “Руина”, “Разбойник Кармалюк”; “Последние орлы” та інші.

Помер Михайло Старицький від серцевої недуги в Києві 27 квітня 1904 р. Похований на Байковому кладовищі.

Козачковський Андрій Осипович (1812—1889) — лікар, громадський діяч. Друг Тараса Шевченка.

Народився 16 серпня 1812 року у м. Переяслав у родині ректора Переяславської духовної семінарії Осипа Козачковського.

Навчався у Переяславській семінарії, у 1835 закінчив Петербурзьку Медико-хірургічну академію. Служив лікарем на флоті, з 1842 р. — повітовий лікар у м. Курськ, з січня 1844 р. – міський лікар і викладач медицини в семінарії у м. Переяслав.

Восени 1841 року у Петербурзі познайомився й потоваришував з Тарасом Шевченком. У серпні 1845 року Шевченко за завданням Київської археографічної комісії приїхав до Переяслава, зупинився у Козачковського, замальовував архітектурні та історичні пам’ятки Переяславщини. Восени цього ж року Шевченко знову приїхав до Козачковського і жив в нього до січня 1846 року. Саме цей період вважається творчим злетом поета, тут він створює поеми “Наймичка” та “Кавказ”, посвяту Шафарику для поеми “Еретик”, а у ніс на 25 грудня — “Заповіт”.

Після від’їзду Шевченка Козачковський продовжував листуватися з ним, допомагав поету на засланні. Перебуваючи в Орській фортеці Тарас Шевченко присвятив другу вірш “А.О. Козачковському”.

В червні 1859 Шевченко приїхав до Переяслава, побував з Козачковським на ярмарку і в селі Козинцях, записав від нього кілька своїх забутих віршів, створених до заслання. В той час між ними виявилися значні розходження в поглядах на майбутню селянську реформу.

Востаннє Шевченко був у Козачковського в середині серпня 1859, коли повертався до Петербурга.

Козачковський залишив спогади про Тараса Шевченка (опубліковані в газеті “Киевский телеграф”, 1875). Він був також власником колекції Шевченкових малюнків.

Помер А. О. Козачковський від раку 20 серпня 1889 року у м. Переяслав. Похований на міському кладовищі. 2008 року в його колишньому будинку було відкрито Музей “Заповіту” Тараса Григоровича Шевченка.

Лазурський Володимир Федорович (1869—1947) — літературознавець, критик, громадсько-культурний діяч.

Народився 21 липня 1869 р. в місті Переяславі Полтавської губернії в родині протоієрея Федора Лазурського. Молодший брат Володимира Олександр Федорович згодом став видатним психологом, дослідником психології творчості.

Закінчив історико-філологічний факультет Московського університетуту (1892), де й працював на каедрі. західно-європейської літературири (до 1900). Був домашнім вчителем у родині Л. Толстого, залишив спогади про Л. Толстого.

Провідну роль у становленні особистості В. Лазурського відіграв видатний літературознавець Микола Стороженко. Товаришував із літераторами В. Брюсовим, І. Буніним, К. Чуковським, художниками П. Нілусом, К. Костанді, П. Волокидіним. Досліджував історію англійської журналістики та літератури 17–18 ст., зокрема творчість В. Шекспіра, Ф. Шіллера, Дж. Байрона, автор “Курса истории западноевропейской литературы” (Мос¬ква, 1913; О., 1920), а також низки літературознавчих статей, рецензій та оглядів про історію літератури, мистецтва й театру.

Від 1901 – приват-доцент, від 1918 – ординарний професор західно-європейської літератури, водночас 1917–20 – проректор, 1942–44 – професор кафедри всесвітньої літератури та декан філософсько-літературного факультету, від 1944 – зав. кафедрою іноземних мов Одеського університету. Читав лекції з історії літератури середньовіччя, Ренесансу і неокласицизму, української та російської літератур, викладав англійську та українську мови в вишах Одеси.

У 1908 році одружився зі студенткою історико-філологічного факультету Одеських вищих жіночих курсів Наталею Богомолець — двоюрідною сестрою українського академіка Олександра Богомольця. В цьому союзі в 1909 році народився син Вадим Лазурський, в майбутньому — видатний художник-графік та каліграф. Разом із дружиною Н. Богомолець-Лазурською заснували в Одесі Українське художнє товариство ім. М. Заньковецької (1917) та Українську театральну студію ім. М. Кропивницького (1918).

1911–21 – секретар Одеського бібліографічного товариства при Новоросійському університеті, 1925–27 – голова Українського бібліографічного товариства в Одесі. Член одеського товариства “Просвіта”.

У 1918 році брав участь в засіданні по реорганізації Одеського художнього училища. У 1922 році став членом-засновником Художнього товариства ім. К. К. Костанді, отримавши посаду секретаря товариства, автор вступних статей до каталогів посмертних виставок К. К. Костанді, Т. Я. Дворникова.

У 1944 році В. Лазурського було заарештовано, але згодом діло було закрито. Потім продовжував працювати в Одеському державному університеті.

Помер в Одесі 1 травня 1947 року.

Ручківський Сергій Никифорович (1888 — 1967) — відомий вчений-епідеміолог, мікробіолог, доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент Академії медичних наук СРСР (з 1946 року).

Народився 8 січня 1888 року в місті Таращі Київської губернії в сім’ї наглядача Таращанської лікарні. У 1914 році з відзнакою закінчив медичний факультет Київського університету Святого Володимира.

У 1918–1920 рр. працював у Київському губернському земстві епідеміологом, очолював Київську санітарно-бактеріологічну лабораторію. В 1926 р. був обраний на посаду старшого асистента епідеміологічного відділу Харківського бактеріологічного іституту і одночасно працював асистентом кафедри епідеміології Харківського медичного інституту.

У 1929 р. був обраний на посаду завідувача епідеміологічним відділом Київського бактеріологічного інституту. З 1931 р. він працював доцентом, а з 1935 р. — професором кафедри епідеміології Київського інституту удосконалення лікарів, у подальшому очолив цю кафедру. 1939 р. був обраний на посаду завідувача кафедри епідеміології Київського медичного інституту, де працював до 1948 року.

Наукові дослідження на кафедрі були спрямовані на вивчення епідеміології кишкових інфекцій та інфекцій дихальних шляхів, проводились дослідження по вивченню ефективності дизентерійної вакцини, проведення протиепідемічних заходів в осередках інфекційних хвороб та профілактичних щеплень населення. Вивчались особливості джерела збудника дизентерії та роль різних чинників передачі збудника при цій інфекції в механізмі його передачі.

У 1958 році перейшов на роботу завідувачем вірусологічного відділу Українського інституту епідеміології та мікробіології, де працював аж до самої смерті.

С.Н. Ручковським була встановлена природна осередковість “волинської лихоманки”, яка в подальшому отримала назву – пароксизмальний рикетсіоз. В 1945 р. С.Н. Ручковський вперше показав, що імунологічно збудник пароксизмального рикетсіозу відрізняється від інших рикетсій і дав йому назву Rickettsia guintanae. Природні осередки цієї хвороби зустрічаються в деяких лісних районах на заході України.

Автор біля 80 наукових праць, в тому числі 4 монографій, від 1946 р. – член-кореспондент АМН СРСР.

Помер 5 квітня 1967 року. Похований в Києві на Міському кладовищі “Берківцях”.

Спарроу Елен (1891—1970) — видатна французька лікарка та мікробіолог.

Народилася 3 вересня 1891 року в Богуславі Київської губернії в родині чиновника англійського походження Леопольда Павловича Спарро та його дружини Ксенії Стефанської, доньки лікаря.

Навчалася в Подільській жіночій гімназії, яку закінчила із золотою медаллю. Вступила на медичний факультет Київського університету Св. Володимира в 1909 році, закінчила його в 1915 році з відзнакою. Надалі поїхала лікарем у діючу армію, де брала участь у боротьбі з тифами, натуральною віспою, холерою, шигельозом (дизентерією). Там познайомилася з хірургом Робертом фон Кюгельгеном, за якого вийшла заміж у 1917 році. Того ж року працювала в Юр’єві в клініці Юр’ївського університету під керівництвом професора Олександра Зеліславовича Билини.

У 1918 році повернулася до Києва, де працювала в Бактеріологічному інституті під керівництвом Володимира Ліндемана. Разом з Олексієм Кронтовським та Л. І. Полєвим досліджувала збудника епідемічного висипного тифу на культурах клітин. одеситом Олександром Безредкою, який упровадив термін “анафілактичний шок”.

У 1923 році отримала грант від Ліги Націй, який дав їй змогу поїхати до Франції, для стажування в Інституті Пастера. Працювала з видатними науковцями з усієї Європи: у Львові з Рудольфом Вайглем, який винайшов першу вакцину проти тифу; у Ліллі з Альбером Кальметтом, який створив вакцину проти туберкульозу; у Брюсселі з Жулем Борде, який відкрив бактерію, що спричиняє коклюш; у Страсбурзі з Амадеєм Боррелем, який боровся з бубонною чумою та бореліозом.

У 1924 році її знову відправили до Франції для удосконалення з мікробіології в Інституті Пастера та в лабораторію Олександра Безредка. Там вона познайомилася з Шарлем Ніколем під час його щорічної конференції, присвяченій епідемічному висипному тифу, що змінила хід її життя. У 1925 році Інститут Пастера фінансував її разом із Шарлем Ніколем дослідження епідемічного висипного тифу в Тунісі. За результатами спільних досліджень Ш. Ніколь у 1928 р. отримав Нобелевську премію.

Захистила докторську дисертацію на тему “Problèmes de la vaccination contre le typhus exanthématique” (“Проблеми щеплень проти висипу тифу”) і згодом стала професором бактеріології. З 1935 р. працювала над мишачими вірусами, розглядаючи їх як потенційну основу проти висипнотифозної вакцини, а в 1940 р. разом із Полем Дурандом розробили противисипнотифозну вакцину Дуранда-Спарроу.

Під час Другої світової війни вона приймала в Тунісі французьких біженців (включно з Андре Жідом) та польських дезертирів.

З 1955 року керувала роботою з дослідження поворотних гарячок в Ефіопії для Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Е.Спарроу працювала над своїми унікальними дослідженнями до кінця життя. Написала 103 наукові праці про інфекційні хвороби й винайшла кілька вакцин. Інститут Пастера за час роботи в ньому Елен Спарроу та її колег став усесвітньо відомим центром дослідження бактерій, розробки вакцин і сироваток. Спарроу організовувала масові вакцинації, чим зберегла десятки тисяч життів та запобігла багатьом епідеміям у Європі та Північній Африці.

Померла 1970 року на Корсиці.

Іванова Антоніна Миколаївна (1893—1972) — українська художниця, графік, представниця школи “бойчукістів”.

Народилася 25 квітня 1893 року у містечку Кагарлик на Київщині.

Навчалася в рисувальній школі Товариства за¬охочування мистецтв у Петербурзі у І. Я. Білібіна, М. К. Реріха, В. О. Щуко (1911-1915), в Нових майстернях у О. Є. Яковлєва, М. В. Добужинського, Є. Є. Лансере (1915-1915). Від 1917 року брала участь у міських, всеросійських і зарубіжних мистецьких виставках.

В 1917-1922-у роках вчилася в Українській державній академії мистецтв в майстерні монументального живопису Михайла Бойчука. Серед інших разом з нею навчалися Тимко Бойчук, Оксана Павленко, Іван Падалка, Василь Седляр. Викла¬дала на курсах при Академії (1922-1923). Ставши членом Асоціації революційного мистецтва України, створює низку станкових робіт у техніці темпери.

З 1923 року жила в Москві. Брала участь у розписах Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927-1928), автор фрески “Селянська родина” (разом з Бойчуком), брала участь в республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставках.

Працювала також в галузі станкового та декоративного мистецтва. На Міжнародній виставці художньо-декоративного мистецтва у Парижі (1925) отримала срібну медаль.

Внаслідок тяжкої хвороби залишилася інвалідом та була змушена відмовитися від фрескового малярства, зайнялася розписом порцеляни та дерев’яних іграшок із Загорська, декоративним оформленням тканин — розписом по шовку.

Підтримувала контакти з друзями-бойчукістами — Гізлер Галиною Георгіївною, Сергієм Колосом, Охрімом Кравченком, Вірою Кутинською, Ярославою Музикою, Оксаною Павленко, Марією Юнак. Була хранителем мистецької спадщини Михайла Бойчука та пристрасним пропагандистом бойчукізму.

1970 року в Москві відбулася перша персональна виставка Антоніни Іванової.

Померла 12 березня 1972 року.

Матушевський Федір Павлович (1869—1919) — український громадський діяч, дипломат, публіцист, літературознавець, критик.

Народився 20 червня 1869 року в Смілі в сім’ї священика.

Після закінчення Київської духовної семінарії працював учителем у Черкасах і Київській духовній семінарії. Член Загальної безпартійної української організації, входив до складу видавничого гуртка, на основі якого утворилося видавництвово "Вік", яке проіснувало до 1918 року і видало 140 назв книг. Тоді ж завдяки співпраці з журналом “Киевская старина” почалося становлення Матушевського-журналіста.

1904 р. закінчив юридичний факультет Дерптського університету. Був одним з фундаторів Української демократичної партії, з 1905 – Української радикально-демократичної партії.

Займався літературною і видавничою діяльністю, співпрацював з галицькими часописами, журналами "Киевская старина", "Літературно-науковий вісник", кооперативним часописом "Комашня" та ін. 1906 став редактором першої української щоденної газети "Громадська думка" (згодом – "Рада"). Після революції 1905–1907 змушений був виїхати до Санкт-Петербурга, де активно співробітничав у місцевій громаді Товариства українських поступовців (ТУП), Доброчинному товаристві для видання загальнокорисних та дешевих книжок.

Певний час з кінця 1905 року разом з родиною мешкає у Боярці, де дружина-лікар отримала службове житло, активно займається літературною та журналістською роботою. Тісна співпраця єднала його з Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Сергієм Єфремовим, Юрієм Тищенком, Євгеном Чикаленком, Володимиром Леонтовичем, Методієм Павловським, Володимиром Дурдуківським та багатьма іншими подвижниками українства.

Важливою подією в його житті став також “Український клуб” — літературно-художня громадська організація, заснована Миколою Лисенком, де він був одним з учасників, а коли ця організація реорганізувалася в клуб “Родина”, то Федора Павловича вже було обрано головою.

1915 був одним з організаторів Українського комітету допомоги жертвам російської окупації Галичини, 1916–17 – уповноваженим комітету Всеросійського союзу земств і міст Південно-Західного фронту для допомоги цивільному населенню, яке постраждало від воєнних дій.

1917 р. на реорганізаційному з’їзді ТУП був обраний до Тимчасового ЦК Союзу українських автономістів-федералістів. Належав до лідерів УРДП, був членом Української Центральної Ради, Малої ради, Крайового комітету по охороні революції в Україні. Водночас продовжував видавничу роботу і наукові дослідження.

У січні 1919 р. прийняв важливу пропозицію Симона Петлюри виїхати до Афін, щоб очолити Надзвичайну дипломатичну місію Української Народної Республіки у Королівстві Греція. Разом з радником української місії Модестом Левицьким Ф. Матушевський почав видавати грецькою мовою “Грецько-українське рев’ю” з викладом української історії та історії українсько-грецьких відносин. Розробив “Меморандум” для уряду Греції та закордонних дипломатів, що засвідчив Федора Матушевського як здібного дипломата, економіста, культуролога.

21 жовтня (2 листопада) 1919 року помер від хвороби в Афінах у Королівстві Греція, де й був похований.

Наукові дослідження Матушевського присвячені творчості Т.Шевченка, А.Свидницького, В.Антоновича, О. Кониського, В. Доманицького. Залишив спогади, видані 1938 року під назвою "Із щоденника українського посла".

Бутовський Олександр Миколайович (1869 — ?) — генеральний суддя УНР (1918), член Головної комісії у справах виборів до Українських установчих зборів (1917—1918), сенатор Українського державного сенату (1918).

Народився 7 березня 1869 року у с. Ходорів на Київщині.

Закінчив 2-у Київську гімназію, Київський університет св. Володимира. Від 1909 працював мировим суддею, старшим нотаріусом, членом суду (1913), товаришем голови суду (1918) і членом Київської судової палати.

2 січня 1918 року разом П. Ачкасовим, Пухтинським, М. Радченком, О. Хруцьким, Г. Шіяновим, С. Шелухиним, Поповим був призначений Генеральним суддею УНР. В перші місяці існування Гетьманату було створено Генеральний суд Української Держави, до складу якого увійшла більшість генеральних судей УНР. 8 липня 1918 року на основі затвердженого гетьманом закону Ради Міністрів ці генеральні судді, у т.ч. О. Бутовський, склали основу Державного сенату Української держави і отримали звання сенаторів.

1917–20 — викладач цивільного судочинства у Київському юридичному інституті. За радянської влади обіймав посаду головного юрисконсульта губернського відділу юстиції. Від 1919 — член Правничо-термінологічної комісії при 3-му відділі Української Академії Наук. 1921 — член Комісії з вивчення звичаєвого права.

Наукові дослідження О. Бутовського присвячені цивільному, карному і звичаєвому праву.